6. ДО НАКЛЕПНИКА
Чого ж ти, псе, кусаєш перехожого?
А вовка що, не йме твій зуб?
Чому в мій бік не гавкаєш, не шкіришся?
Боїшся - можу й сам вкусить!
Я, мов рудий лаконець чи молос прудкий,
Що з пастухами здружені,
За звіром по заметах сміло кинуся,
Хоч би який то був хижак.
А ти, заскавучавши, миттю ж і затих:
Недогризок обнюхуєш.
Гляди ж, бо на лихого й сам у гніві я
Свій гострий ріг підточую,
Мов на Лікамба зять його зневажений,
Мов Гіппонакт - на Бупала.
А вже, коли хто вкусить, чи ридатиму,
Як той дітвак беззахисний?
7. ДО РИМЛЯН
Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі
Ви з піхов добуваєте?
Чи мало крові розлилось латинської
Морями й суходолами?
Не з тим, щоб вежі Карфагена грізного
Спалив нарешті римлянин,
Щоб войовник-британець, досі вільний ще,
В кайданах через Рим пройшов,
А щоб на радість парфам доконав себе
Наш Рим рукою власною.
Таж ні вовки, ні леви не живуть отак:
Там свій свого не їсть живцем.
Чи шал сліпий вас гонить, чи богів рука,
Чи злочин? Дайте ж відповідь!
Мовчать. А на обличчях - ніби смерті знак:
Бліді й заціпенілі всі.
Так-так, жорстока доля римський люд жене
І братовбивства гріх страшний,
Відколи без вини тут пролилась, було,
Проклявши внуків, Рема кров.
9. ДО МЕЦЕНАТА
Коли ж той цекуб. Меценате, питимем
За переможця Цезаря
В вітальні твого дому гостроверхого
(Воно й миліш Юпітеру)
Під гомін струн дорійських, що вплітається
У спів ріжка фракійського?
Так ми пили, як тільки з суден спалених
Ганебно втік Нептуна син,
Що путами грозив нам, хитро знявши їх
Із тих рабів-облудників.
І римлянин - нащадки, чи повірите? -
На службі в жінки, воїн наш,
Рови копав при зброї, не соромився
Служить зів'ялим євнухам.
Серед знамен військових сонце бачило...
Намет од мух - ганьба яка!
Здригнулись галлів-кінників дві тисячі
Й вітали співом Цезаря.
Ворожі судна заховались в гавані,
Звернувши вліво поспіхом.
Ясній же нам, тріумфе, злотом повозів,
Підводь волів до вівтаря!
Тріумфе, не гордився ти вождем таким
Ні по війні з Югуртою,
Ні в день, коли падінням Карфаген звістив
Про мужність Сціпіонову.
На морі й суходолі ворог зборений
Сумним плащем багрець змінив.
Тепер або до Кріту, де сто міст ясних,
Чужі вітри несуть його,
Або до Сіртів, що їх Нот розбурхує,
Чи то в моря незвідані.
Подай-но кухлі, хлопче, що наповнені
Лесбійським або з Хіосу,
Цілющий цекуб щоб напоготові був,
Як занудить - поможе він.
Вином солодким як тут не розважитись
На честь звитяги Цезаря!
10. ДО МЕВІЯ
При злих знаменнях корабель одчалює,
На ньому - Мевій, погань ця.
Хай Австер добре відлупцює хвилями
І той, і другий бік його.
Нехай скаженим морем чорний Евр несе
І линви, й весла строщені.
Хай Аквілон подме так, як-то вміє він,
Рвучи, бува, й дуби гірські.
Нехай зоря прихильна не змигне йому,
Як зайде Оріон сумний.
Таким же грізним морем хай блукає він,
Що й греки-переможники,
Коли від згарищ Трої на Аянтове
Судно звернувсь Паллади гнів.
Ото вже попотіють моряки твої!
А ти, збілівши з остраху,
Не раз, не два там зойкнеш до Юпітера,
Та він тебе й не чутиме,
Коли, шаленим Нотом роздратована,
Корму потрощить Гадрія.
А ще як твоє тіло хвиля вижбурне
На берег для птахів морських -
Тоді тій бурі, вдячний, я пожертвую
Вівцю й козла-розпусника.
11. ДО ПЕТТІЯ
Повір, мені сьогодні, друже Петтію,
Вже не до віршиків тих: любов розбила геть мене,
Любов, яка в мені спішить роздмухати
Пломінь палкого чуття до хлопців ніжних та дівчат.
Утретє грудень з лісу рве вбрання сухе
З часу, коли я забув, шалений, про Інахію.
Тоді по місту - сором нині й згадувать -
Скільки пліток поповзло! Бо ж видавав я сам себе
На учтах: то, бувало, обімлівши весь,
Мовкну, то знову зітхну, і так же гірко, тяжко так!
"Хіба правдиве серце незаможного
Проти багатства - ніщо?" - Крізь сльози я питав тебе,
Коли вином міцнішим з дна душі підняв
Бог таємниці мої - прилюдно, не вагаючись.
"Та хай нестримно-вільний закипить-таки
Гнів коло серця мого - з вітрами геть розвіявши
Припарки всі, що рани й так не вигоять,
Кину з нерівнею бій, на сором не зважатиму".
По тих моїх погрозах від дверей твоїх
Мусив я геть собі йти - й пішов якось невпевнено
Не до своєї брами, де там! - знову я
Впав на твій клятий поріг, хоч і страждав на ньому так.
Тепер - живу Лікіском, що й дівчат йому
Ніжності вчити не гріх, як сам він похваляється;
З тих пут вже не звільнюсь я, бо ні друзі тут
Вже не зарадять нічим, ані лихі наклепники.
Хіба що інший хлопець, в кого кучері
В'ються до ніжних рамен, чи білолиця дівчина.