2. КІНТІЯ
Що дає, мила, ця зачіска пишна, ці складки, що ними
Коська тканина тонка плеще круг стану твого,
Нащо той запах оронтської мірри в волосі, навіщо
З тим чужоземним добром наче й себе продаєш?
Придбаним, штучним товаром природну красу свою губиш,
Не дозволяючи їй сяйвом пробитись своїм.
Вроді твоїй аж ніяк не залежить на тому мистецтві,
Вір мені: голий Амур любить красу без прикрас.
Глянь, які барви на кожному кроці земля розсипає, [145]
Як розростається, глянь, хоч і неплеканий плющ.
Чи не стрункіше й арбут в ущелинах диких зростає,
Чи не грайливіше мчить річка в природнім руслі?
Берег, природним камінням оздоблений, очі милує,
Співом природним своїм пташка чарує наш слух.
Кастора не убраннями Левкіппова Феба скорила,
Поллукс-герой не тому до Гілаїри спішив.
І не тому поміж пристрасним Фебом на батьківській річці
Й Ідом Евена дочка гнів запалила колись.
Гіпподемія не штучністю вабила мужа-фригійця,
Не за підроблений блиск повіз чужий її мчав.
Ні! Не у відблисках перлів - цвіли вони барвами тими,
Що на полотнах своїх ще Апеллес повторяв.
Не упадають такі за коханцем на кожному кроці:
Вроду дівочу свою скромністю множать вони.
Я не боюсь, що в очах твоїх видамся гіршим, ніж інші:
Дівчина в шані й красі, навіть як любить один.
Ти - в першу чергу: тобі ж Калліопа дала аонійську
Ліру до рук; тебе Феб гордої пісні навчив.
Ти й у словах найсолодша, і все, що миле Венері,
Як і Мінерві, те все - ти поєднала в собі.
Тим і до віку мені найдорожчою будеш, як тільки
Стане бридкою тобі розкіш нікчемно-марна.
3. КІНТІЇ
Мовби царівна кноссійська, як човен Тесея відчалив,
Сонна зосталась сама на узбережжі глухім;
Мов Андромеда, Цефеєва кров, у дрімоту запала,
Скоро відкуто її від неподатливих скель;
Чи то, натомлена смертно нестямним кружінням танечним,
Млосно фракійка там спить на апідонських лугах -
Так уявилась мені, супокоєм якимсь оповита,
Кінтія (біле чоло в плетиві зламаних рук),
Як повертав я додому, обтяжений Вакхом, і слуги
В сірий світанок несли факели димні свої.
Ще не до краю сп'янілий, не всі почуття загубивши,
Спершись на ложе м'яке, хочу край неї лягти;
І хоч подвійним огнем спонукали мене безнастанно
Звідси Амур, а там Вакх - дужі обидва боги,
Щоб підступив я і руки простяг і, лагідно обнявши,
На мармуровім чолі ніжний цілунок поклав -
Втім не наважився я потривожити сон господині,
Бо вже не раз зазнавав вибухів гніву її.
То лиш в'язався до неї очима нестямними - ніби
Аргус до рогів чудних доні Інаха Іо.
Тільки й надумався я, що знімати вінки свої в'ялі
І у гірлянди з квіток скроні вбирати твої,
Та порозкудлані кучері в зачіску знов укладати
І у долоні тобі яблука класти важкі.
Тільки ж невдячному сну подарунки мої діставались
І, не втримавшись в руках, круто котилися з перс.
Іноді груди кохані в зітханні легкому здіймались,
І забобонним сумним мучився я почуттям,
Що у нічниці важкій її марище зле непокоїть
Чи, може, нелюб лихий силує серце її.
Поки світило нічне, перейшовши по вікнах помалу,
Сяйвом, що в досвітній млі ще не хотіло згасать,
Променем пізнім очей не розплющило їй невпокійно [147]
І не сказала мені, спершись на лікоть, вона:
"От коли лихо тебе привело до постелі моєї?
Інша коханка, либонь, двері замкнула тобі?
Довгої ночі моєї ти марно години розтратив
І повернувся без сил з першим аж сяєвом дня.
Сам ти, безсовісний, сам заробив на ці ночі самотні,
Що через тебе всякчас мушу висиджувать я.
Прядивом я намагаюсь дрімоту важку розігнати,
Втомлена брала до рук ліру Орфея дзвінку;
Плакала потім, що ти на недолю мене прирікаєш,
В інший попавши полон і призабувши мене.
Поки солодким крилом не укрив мене сон легковійний
І на скорботу важку пільги мені не подав".
5. ДО ЗАЗДРІСНИКА
Годі вже, заздрісний, злобні слова нам услід посилати,
Годі! Дозволь нам іти в парі по стежці одній.
Що ти затіяв, безумне,- моїм заразитися болем?
Прагнеш пізнати й собі горе безмежне моє?
Рвешся в огонь ще незвіданий, квапишся з трав фессалійських
Жовто-зелений напій швидше до губ піднести?
Дівчина ця - не як інші, хисткі та блудливі: образиш:
Тут же й звідаєш гнів, гордий, тяжкий її гнів.
Навіть якщо посприяє бажанням твоїм випадково,-
Скільки-то - навіть тоді - матимеш, бідний, турбот!
Сон відбере тобі й зір затуманить вона, яка може
Гнути собі під ярмо й диких, суворих мужів.
Скільки разів на поріг ти мій станеш, погорджений нею,
Разом з гіркими слізьми гнівні слова проковтнеш.
Сумно ридаючи, ти затремтиш, на чолі спохмурнілім
Страх борозну прокладе, вже незгладиму нічим.
Схочеш поскаржитись - слова не вимовиш і, жалюгідний,
Не спом'янеш і того, звідки ти й хто ти такий.
Ось і пізнаєш ти, що значить бути рабом у моєї
Кінтії, що це таке - бути вигнанцем її.
Вже й моя блідість тебе не здивує, не будеш питати, [146]
Що це зі мною, що я - геть усім тілом ізсох.
Хай благородний ти, знатність в любові - тобі не підмога:
Що для Амура, скажи, прадідів зліпки старі?
Хай завиниш перед нею хоч трохи, а як заплямує
Тут же лихий поговір славне те ймення твоє!
Вже ж не мені, хоч благатимеш, біль твій тоді гамувати:
Сам я від болю свого ліків ніяк не знайду.
Здружені горем в любові однаковій, знаю, обнявшись,
Врешті, взаємно слізьми зросимо груди собі.
То ж не випитуй мене, Галле, на що моя Кінтія здатна:
Той, який кличе її, - сам покарає себе.