Як і передбачав лорд Вінтер, рана міледі була зовсім не тяжка. Залишившись на самоті зі служницею, яка почала її квапливо роздягати, міледі розплющила очі.
А втім, слід було прикинутися хворою і кволою. Це було легко для такої комедіантки, як міледі. Вона спритно обдурила служницю, й та вирішила просидіти біля її ліжка всю ніч, хоч міледі й заперечувала проти цього.
Проте присутність цієї жінки не завадила полонянці віддатися своїм думкам.
Поза всякими сумнівами, Фелтон беззастережно повірив їй. Фелтон був відданий їй усією душею; якби йому тепер з'явився ангел і став звинувачувати міледі, то молодий офіцер напевно вирішив би, що це посланець чорта.
Міледі всміхнулася такій своїй думці: віднині Фелтон став її єдиною надією, єдиним засобом порятунку.
Але лорд Вінтер міг його запідозрити, і за самим Фелтоном могли тепер встановити нагляд.
Лікар приїхав близько четвертої години ранку. Рана міледі майже закрилася: тож лікар навіть не міг сказати, чи глибока вона. Але з частоти пульсу він визначив, що стан хворої анітрохи не загрозливий.
Вранці міледі відпустила служницю, пославшись на те, що та не спала всю ніч і що їй теж потрібен відпочинок.
Вона сподівалася, що Фелтон прийде, коли їй принесуть сніданок. Але Фелтон не прийшов.
Невже її побоювання справдились? Невже барон запідозрив Фелтона, і молодий офіцер не допоможе їй у вирішальну хвилину? їй лишався тільки один день: лорд Вінтер повідомив, що відплиття призначене на двадцять третє число, а вже настав ранок двадцять другого.
І все-таки міледі досить терпляче чекала обіду.
Хоч уранці вона нічого не їла, обід принесли о звичайній порі. Міледі з жахом помітила, що солдати, які охороняли її тепер, одягнені в іншу форму.
Тоді вона наважилася спитати, що сталося з Фелтоном. їй відповіли, що годину тому Фелтон сів на коня й кудись поїхав.
Вона поцікавилась, чи барон у замку; солдат відповів ствердно і додав, що лорд Вінтер наказав сповістити його, коли ув'язнена захоче з ним поговорити.
Міледі сказала, що зараз вона ще надто квола й що єдине її бажання — залишитися на самоті.
Солдат поставив обід і вийшов.
Фелтона відсторонили, солдатів морської піхоти замінили — отже, Фелтонові більше не довіряли.
Це був останній удар.
Лишившись сама, міледі встала; ліжко, в якому вона завбачливо пролежала весь ранок, щоб усі вважали, ніби вона тяжко поранена, палило її, немов розпечена жаровня. Вона глянула на двері: віконце було забите дошкою. Мабуть, лорд Вінтер боявся, щоб вона в якийсь демонський спосіб не спокусила через цей отвір вартових.
Міледі аж усміхнулася з радості; нарешті вона могла вільно виявляти свої почуття, не боячись, що за нею підглядають. В пориві несамовитої люті вона заметалася по кімнаті, наче тигриця, яку замкнули в залізну клітку. Мабуть, якби їй залишили ніж, вона мріяла б про те, щоб убити цього разу не себе, а барона.
О шостій годині прийшов лорд Вінтер; він був озброєний по самісінькі вуха. Барон, про якого міледі досі думала, що він лише не вельми розумний придворний кавалер, став чудовим тюремником: здавалося, він усе передбачав, про все здогадувався, все попереджав.
З одного кинутого на міледі погляду він зрозумів усе, що відбувається у неї в душі.
— Хай так,— сказав він,— але принаймні сьогодні ви мене ще не вб'єте; у вас немає зброї, до того ж, я насторожі. Ви почали розбещувати мого бідолашного Фелтона: він став уже піддаватися вашому пекельному впливові. Але я хочу врятувати його. Він вас більше не побачить, усе скінчено. Зберіть свої речі: завтра ви рушаєте в дорогу. Я був призначив відплиття на двадцять четверте число, але потім подумав: чим швидше справу буде владнано, тим усе це буде певніше. Завтра опівдні я матиму наказ про ваше заслання, підписаний Бекінгемом. Якщо ви, перш ніж сісти на корабель, скажете хоч комусь бодай одне слово, мій сержант всадить вам кулю в лоб — він має такий наказ. Якщо на кораблі ви без дозволу капітана скажете хоч комусь бодай одне слово, капітан накаже викинути вас у море — він має таке розпорядження. До побачення; це все, що я хотів вам сказати. Завтра я ще раз прийду сюди — попрощатися з вами!
Барон вийшов з кімнати.
Міледі вислухала погрозливу тираду із зневажливою усмішкою на губах, але з шаленою люттю в душі.
Принесли вечерю; полонянка відчула, що їй треба підживитися,— адже вона не знала, що станеться цієї ночі, яка вже наближалась, похмура й грізна, бо по небу клубочились важкі хмари, й далекі спалахи блискавок віщували грозу.
Гроза почалася близько десятої години. Міледі з радістю бачила, що природа поділяє сум'яття, яке панувало у неї в душі. Грім гримів у небі, мов гнів у її серці; їй здавалось, що пориви вітру куйовдять її волосся точнісінько так, як гнуть віти дерев і зривають з них листя. Вона голосила, наче ураган, і її голос зливався з могутнім голосом природи, яка немовби теж несамовито стогнала в розпуці.
Раптом міледі почула — хтось стукає в шибку. В спалаху блискавки вона помітила за ґратами людське обличчя.
Вона підбігла до вікна й відчинила його.
— Фелтоне! — вигукнула вона.— Я врятована!
— Так,— відповів Фелтон,— але тихше, тихше! Мені треба ще підпиляти прути на ґратах. Стережіться, щоб вони не побачили вас у віконечко дверей.
— Оце вже вам доказ того, що Бог за нас, Фелтоне,— сказала-міледі.— Вони забили віконце дошкою.
— Це добре — Бог позбавив їх розуму! — відповів Фелтон.
— Що я маю робити? — спитала міледі.
— Нічого. Тільки зачиніть вікно. Спробуйте заснути або принаймні лягайте в ліжко не роздягаючись; коли я скінчу роботу, то постукаю в шибку. Але чи зможете ви йти за мною?
— Авжеж!
— А ваша рана?
— Завдає мені страждань, але не заважає ходити.
— Тоді будьте напоготові; чекайте мого знаку.
Міледі зачинила вікно, погасила лампу й лягла, скрутившись калачиком у ліжку. Серед стогону бурі вона чула скрегіт ножівки по ґратах і за кожним спалахом блискавки бачила Фелтонову тінь за шибкою.
Цілу годину вона пролежала, затамувавши подих, дослухаючись, вкриваючись холодним потом і відчуваючи, як серце в неї заходиться від моторошного страху при найменшому шурхоті, що долинав з коридора.
Бувають години, довші за роки.
Нарешті Фелтон знову постукав у шибку.
Міледі скочила з ліжка й відчинила вікно. Два прути ґрат були перепиляні, і в отвір могла вільно пролізти людина.
— Ви готові? — спитав Фелтон.
— Так. Що мені взяти з собою?
— Золото, коли воно у вас є.
— Так, на щастя, мені залишили те золото, яке я мала при собі.
— Тим краще, бо я витратив усі свої гроші, щоб найняти корабель.
— Візьміть,— сказала міледі, віддаючи Фелтонові мішечок з луїдорами.
Фелтон узяв його й кинув униз, до підніжжя стіни.
— А тепер,— мовив він,— спускаймося.
— Гаразд.
Міледі стала на крісло і висунулась у вікно. Вона побачила, що молодий офіцер висить над безоднею на мотузяній драбині.
Вперше в житті її охопив жах: адже вона все-таки була жінка. Вона мало не заточилась.
— Саме цього я й боявся,— мовив Фелтон.
— Дрібниці, дрібниці,— відповіла міледі.— Я заплющу очі.
— Ви довіряєте мені? — спитав Фелтон.
— Ще б пак!
— Простягніть мені руки; схрестіть їх. Ось так.
Фелтон зв'язав їй зап'ястя своєю хусткою, а поверх хустки ще й мотузкою.
— Що ви робите? — здивовано спитала міледі.
— Покладіть мені руки на шию й нічого не бійтеся.
— Але ж ви можете втратити рівновагу, і ми обоє розіб'ємось.
— Будьте спокійні — я моряк.
Не можна було гаяти ні хвилини. Міледі обхопила руками шию Фелтона і з його допомогою прослизнула у вікно.
Фелтон почав повільно спускатися зі сходинки на сходинку. Незважаючи на вагу двох тіл, драбина хиталася в повітрі від лютих поривів бурі.
Раптом Фелтон зупинився.
— Що сталося? — спитала міледі.
— Тихше,— сказав Фелтон,— я чую кроки.
— Нас помітили?
Вони замовкли, прислухаючись.
— Ні,— мовив нарешті Фелтон,— нічого страшного.
— Чиї це кроки?
— Це вартові обходять замок.
— А де вони мають пройти?
— Саме під нами.
— Вони нас помітять.
— Ні, якщо не спалахне блискавка.
— Вони зачеплять за кінець драбини.
— На щастя, вона на шість футів не дістає до землі.
— Ось вони, Боже мій!
— Тихше!
Затамувавши подих, втікачі нерухомо висіли в двадцяти футах над землею.
Саме в цю мить під ними, сміючись і розмовляючи, проходили солдати.
Для втікачів настала страшна хвилина.
Патруль пройшов; кроки подаленіли, й голоси мало-помалу затихли.
— Тепер,— сказав Фелтон,— ми врятовані. Міледі зітхнула й знепритомніла.
Фелтон знову почав спускатися. Діставшись до кінця драбини й не відчуваючи далі опори під ногами, він став чіплятися за сходинки руками. Вхопившись нарешті за останню сходинку, молодий офіцер повис на ній і торкнувся ногами землі. Фелтон нахилився, підібрав мішечок із золотом і взяв його в зуби.
Потім він схопив міледі на руки й хутко подався в бік, протилежний тому, куди пішов патруль. Незабаром він звернув з дозорного шляху, спустився поміж стрімчаків до моря і, діставшись до берега, свиснув.
У відповідь долинув такий самий свист, і за п'ять хвилин неподалік з'явився човен з чотирма веслувальниками.
Човен підплив так близько, як тільки було можливо, але недостатня глибина все-таки не дозволяла йому пристати до берега.
Фелтон увійшов по пояс у воду, нікому не довіряючи свою дорогоцінну ношу.
На щастя, буря почала вщухати. Тільки море ще лютувало. Маленький човен стрибав на хвилях, неначе горіхова шкаралупа.
— До шхуни! — наказав Фелтон.— Веслуйте швидше. Матроси почали гребти. Але море так вирувало, що весла ледве
розтинали воду.
І все-таки втікачі віддалялись од замку; це було найважливіше. Ніч була така темна, що з човна майже неможливо було розрізнити берег, а про те, щоб з берега хтось побачив човен, годі було й думати.
На воді похитувалась чорна цятка.
Це була шхуна.
Поки матроси веслували до неї, Фелтон розплутав спочатку мотузку, а потім і хустку, якою були зв'язані руки міледі.
Вивільнивши їй руки, він зачерпнув морської води і збризнув утікачці обличчя.
Міледі глибоко зітхнула й розплющила очі.
— Де я? — спитала вона.
— Ви врятовані,— відповів молодий офіцер.
— Врятована! Врятована! — вигукнула міледі,— Так, ось небо, ось море! Повітря, яким я дихаю, повітря волі. Ах!.. Дякую вам, Фелтоне, дякую!
Молодий офіцер пригорнув її до серця.
— А що з моїми руками? — мовила міледі.— Мені їх наче здушили в лещатах!
Міледі звела руки: її зап'ястя й справді заніміли й посиніли.
— Бідолашна! — зітхнув Фелтон, дивлячись на ці гарні руки й сумно схиливши голову.
— О, це дрібниці, дрібниці! — вигукнула міледі.— Тепер я пригадала!
Вона кинула оком довкола себе.
— Він тут,— сказав Фелтон, ногою підсунувши до неї гаманець із золотом.
Втікачі підпливли до шхуни. Вахтовий гукнув до них; з човна відповіли.
— Що це за корабель? — спитала міледі.
— Шхуна, яку я найняв для вас.
— Куди вона мене довезе?
— Куди вам буде завгодно, аби тільки ви висадили мене в Портсмуті.
— Що ви збираєтесь робити в Портсмуті? — спитала міледі.
— Виконати наказ лорда Вінтера,— відповів Фелтон з похмурою усмішкою.
— Який наказ? — спитала міледі.
— Невже ви не розумієте? — сказав Фелтон.
— Ні; поясніть, прошу вас.
— Не довіряючи мені більше, він вирішив стерегти вас сам, а мені звелів одвезти на підпис Бекінгемові наказ про ваше заслання.
— Коли він вам не довіряє, як же він не побоявся доручити вам цей наказ?
— Хіба мені треба знати, що я везу?
— Ваша правда. І ви їдете до Портсмута?
— Я не можу гаяти часу: завтра двадцять третє число, і Бекінгем відпливає з флотом.
— Куди ж він рушає?
— До Ла-Рошелі.
— Він не повинен туди поїхати! — вигукнула міледі, забувши про своє звичне самовладання.
— Будьте певні,— відповів Фелтон,— він не поїде.
Міледі затремтіла з радості. Вона прочитала в найпотаємнішій глибині серця молодого офіцера: там була написана смерть Бекінгема.
— Фелтоне,— сказала вона,— ви великий, як Іуда Маккавей1! Якщо ви помрете, я помру разом з вами. Це все, що я можу вам сказати.
— Тихше! — зупинив її Фелтон.— Ми підходимо.
Справді, човен підпливав до шхуни. Фелтон перший вибрався по трапу й подав міледі руку. Матроси підтримали її, бо море ще хвилювалося. За хвилину втікачі ступили на палубу.
— Капітане,— сказав Фелтон,— ось особа, про яку я вам казав і яку треба цілою та здоровою доправити до Франції.
— За тисячу пістолів,— відповів капітан.
— Я вже дав вам п'ятсот.
— Це правда,— мовив капітан.
— А ось решта п'ятсот,— озвалася міледі, взявши в руки мішечок із золотом.
— Ні,— відповів капітан,— я людина слова, і я вже дав його молодому офіцерові. Решта п'ятсот пістолів я маю дістати, коли прибудемо до Булоні.
Чуда Маккавей — вождь іудейського повстання проти сирійського царя Антіоха IV Єпіфана, який одержав кілька перемог над сирійськими військами й загинув у бою 160 року до н. є.
— А чи доберемося ми туди?
— Авжеж! — відказав капітан.— Це така самісінька правда, як і те, що мене звуть Джек Бутлер.
— Ну що ж,— мовила міледі,— коли ви дотримаєте слова, я дам вам не п'ятсот, а тисячу пістолів.
— Ура вам, чарівна дамо! — вигукнув капітан.— І дай мені Боже частіше мати таких пасажирів, як ваша милість!
— А тим часом,— сказав Фелтон,— довезіть нас до бухти... Адже ми з вами домовились, що ви приставите нас саме туди.
Капітан наказав узяти належний курс, і близько сьомої години ранку невеличкий корабель кинув якір у вказаній Фелтоном бухті.
Під час цього переїзду Фелтон усе розповів міледі: як, замість поїхати до Лондона, він найняв корабель, як повернувся назад, як видерся на стіну, забиваючи залізні гаки між камінням і стаючи на них, і як, нарешті, добравшись до заґратованого вікна, прив'язав мотузяну драбину. Все інше міледі було відомо.
Зі свого боку, міледі намагалася зміцнити Фелтона в його замірах; але вже з перших сказаних ним слів вона зрозуміла: молодого фанатика треба скоріше стримувати, ніж заохочувати.
Вони домовились, що міледі чекатиме на Фелтона до десятої години і що коли о десятій годині він не з'явиться до неї, вона рушить у дорогу сама.
Тоді, якщо він буде на волі, вони зустрінуться у Франції в монастирі кармеліток у Бетюні.