ЛИСТ XXV
Сенека вітає свого Луцілія!
Що стосується двох наших друзів, то доведеться йти двома стежками: вдачу одного з них необхідно виправити, другого - зламати. Ось тут я не обмежуватиму своїх дій: не зачеплю - значить, не люблю його.- «Як це? - здивуєшся.- Хочеш узяти під опіку сорокарічного вихованця? Зваж на його вік - неподатливий, непоправний. Його ж не зміниш. Лише із свіжого, молодого можна щось ліпити».- Хтозна, чи осягну чогось, але волію бути без успіху, ніж без надії. Хіба ж не сподіваємось вилікувати навіть занедбаних хворих, змагаючись із їхньою непоміркованістю, змушуючи їх і робити, й терпіти те, що їм не до вподоби? Та й другому я не дуже довіряю; добре, що хоч рум'янцем іще береться при поганому вчинку. Ось такий сором треба плекати, адже, поки він зоставатиметься в душі, поти й лишатиметься якесь місце для доброї надії. А щодо старшого, то тут треба діяти обережніше, щоб він не розчарувався сам у собі. Найдогіднішою хвилиною, щоб ним зайнятися, була та, коли він мовби перепочивав і, здавалось, виправився. Інших ця перерва могла б увести в оману, мене ж він не одурив. Для мене не буде несподіванкою, коли його пороки повернуться до нього, але вже з приплодом: знаю, що вони лишень забарилися, а не відійшли геть. Присвячу тій справі якихось пару днів, та й спробую, чи молена ще тут зарадити чимось, чи ні. Ти ж і далі зміцнюйся в своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства - під рукою. Те, в чому відчуваємо потребу,- або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба - ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм бажанням, той міг би посперечатись у щасті з самим Юпітером»,- мовив Епікур. Один із його висловів я долучу й до цього листа: «Роби все так, мовби за тобою стежив Епікур». Корисно, що й казати, приставити до себе сторожа, мати на кого озирнутися, вважати, що хтось постійно присутній навіть у всіх твоїх думках. Справді прекрасно, коли живеш так, мовби якась добра людина не спускала з тебе пильного ока, але для мене достатньо і того, коли ти, хоч би що робив, робитимеш так, начеб на тебе взагалі хто-небудь дивиться. Самотність - погана дорадниця. А вже як сягнеш таких успіхів, що й перед собою відчуватимеш сором, ось тоді й можна буде відпустити наставника. А наразі мусиш огородити себе чиєюсь повагою; хай це буде Катон, або Сціпіон(1), або Лелій - хтось такий, що й при самій зустрічі з ним погамовують свої пороки навіть пропащі люди,- наразі, поки сам не станеш таким, під чиїм поглядом ти б посоромився вчинити щось погане. Коли, нарешті, доможешся того, що матимеш якусь повагу й до себе, тоді помалу й дозволятиму тобі керуватись порадою Епікура: «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби». Мусиш бути не таким, як багато інших людей. А поки тобі ще небезпечно перебувати наодинці з собою, приглянься до кожного зокрема: не знайдеш такого, кому корисніше було б залишатись із собою, ніж із будь-ким іншим». «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби»,- якщо, звісно, ти добра, спокійна й поміркована людина. В іншому разі шукай у юрбі сховку перед собою ж, аби не бути сусідом поганої людини.
Бувай здоров!
ЛИСТ XXVI
Сенека вітає свого Луцілія!
Нещодавно я говорив тобі, що перебуваю на порозі старості, нині ж боюся, чи не залишив її вже позад себе. Бо ж ні моїм рокам, ні тим паче моєму тілу вже те слово непідхоже: старістю називаємо втомлений, а не виснажений вік. Мене ж зараховуй до немічних, які ось-ось сягнуть межі. І все ж я сам себе похвалю перед тобою: кривду, що завдає нам час, відчуваю тілом, але не душею. Постарілись одні лиш пороки та все те, що їм прислуговує. Душа натомість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в'яже її з тілом: значну частку вантажу відкладено. Розкошує і сперечається зі мною щодо старості: вважає, що для неї ця пора - сам розквіт. Повірмо ж їй - хай втішається своїм благом!
Вона спонукає озирнутись і замислитися, чим у тому спокої, у тій поміркованості звичаїв я завдячую мудрості, чим - вікові; вимагає докладно встановити, чого я вже не в силі робити, а чого - не хочу робити. Скажу так: я далекий від того, щоб жаліти за всім тим, у чому мені відмовляє старість. Та чи доречно тут бідкатися? Хіба то кривда, коли поступово занепадає те, що неодмінно мусить закінчитися? - «Таки кривда, вершина кривди,- зауважиш,- ось так маліти, загибати, ось так, власне кажучи, танути. Адже падаємо, вражені не одним раптовим ударом,- меншаємо: кожен день надгризає, викрадає у нас якусь частку наших сил».- Гаразд. Але хіба то краще відійти з життя зненацька, ступивши крок, аніж, поступово слабнучи під рукою природи, зсовуватися до своєї межі? Кажу так не тому, що раптовий відхід від життя вважаю злом,- просто той шлях, який виводить нас із життя непомітно, видається мені лагіднішим. От я і приглядаюсь до себе, мовби наближувалося випробування, а з ним і той день, який винесе свій суд щодо всіх моїх років, приглядаюсь і кажу сам собі: «Всі мої дотеперішні діла, всі слова - ніщо. Все це - лиш пусті й оманливі, хитро причепурені докази моєї мужності. Чого я домігся насправді, одна лише смерть виявить, їй і повірю. Тож без страху готуюся до того дня, коли, відкинувши хитрощі, зітерши рум'яна, сам про себе судитиму: чи мужні речі були в мене лиш на вустах, чи також у серці; чи не було тільки облудою та грою все те, що я з таким піднесенням жбурляв просто в обличчя фортуні. Відкинь думку людей: вона завжди сумнівна, хилиться то в один, то в другий бік. Облиш ті науки, яким ти віддавався впродовж усього життя: смерть висловить щодо тебе спою думку. Скажу так: ні вчені спори та бесіди, ні почерпнуті з мудрих настанов вислови, ні твоя вишукана мова - ніщо не засвідчить сили духу. Адже й найбоязкіший може промовляти як перший сміливець. Тільки останній твій подих виявить, на що ти спромігся за своє життя. Хай так! Я приймаю ту умову й не боюся суду».- Так я бесідую з собою; вважай, однак, що й з тобою я побесідував. Щоправда, ти молодший від мене. Та хіба це має значення? Смерть не підраховує років. Невідомо, де вона тебе очікує, а тому сам очікуй її скрізь.
Я вже хотів завершувати, вже й рука ось-ось мала накреслити кінцівку, але наша домовленість - то як священний обряд, що повинен бути закінчений: мушу й цей лист забезпечити припасом на дорогу. Не думай, що я сам себе запитую, в кого б то взяти у борг: знаєш-бо, чиєю скарбницею послуговуюсь. Ще трішечки - і платитиму із своїх запасів. А тим часом платитиме Епікур, який каже: «Розмірковуй про смерть,- що зручніше: їй прийти до нас чи нам її перестрінути». Думка зрозуміла: як це прекрасно - навчитися смерті! А може, вважаєш зайвим учитися того, що знадобиться лиш один раз? Тому, власне, й треба роздумувати про смерть: якщо свої знання якоїсь справи не можемо випробувати на ділі,- мусимо тій справі вчитися постійно.
«Розмірковуй про смерть!» Хто це каже, той велить розмірковувати про свободу. Хто навчився вмирати, той відучився слугувати; той став над усякою владою і вже напевно - поза всякою владою. Що йому в'язниця, сторожа, замки? Вихід для нього завжди вільний! Є тільки один ланцюг, що тримає нас на прив'язі,- жага життя. Не кажу, що того почуття треба позбутися,- його треба послабити, і то настільки, щоб ніщо нас не затримувало, ніщо не заважало нам, коли зайде необхідність, з готовністю зробити негайно те, що все одно колись доведеться зробити.
Бувай здоров!