Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XII ПРИБОРКАННЯ ДИКОЇ ЛОШИЦІ
Чи не найприємніша частина мексиканського будинку - та, де за підлогу править дах, а за стелю небо,- так звана асотея. За гарної погоди - а в цьому сонячному краю вона завжди гарна - асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та «Сестер-близ-нят», коли п'янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони тгіднімаются на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.
О цій порь мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.
Цей приємний звичай - бавити надвечірні години на асотеї - залюбки наслідують і всі ті, кому випало
(34) До побачення! (Ісп.)
[80]
оселитись у мексиканських будинках. Звісна річ, не була винятком і родина луїзіанського плантатора.
От і того вечора, залишивши їдальню, і господарі й гості зібрались не у вітальні, а на даху, і призахідне сонце кидало своє скісне проміння на таке жваве й таке вишукане товариство, яке навряд чи й ступало колись на асотею Каса-дель-Корво. Гості прогулювалися по викладеній різноколірними плитками підлозі, збивалися в окремі купки або стояли біля парапету, звернувши очі на розлогу рівнину,- стільки прекрасних жінок і гожих чоловіків не збиралося тут навіть тоді, коли попередній господар приймав у себе околишніх ідальго (35) щонайблакитнішої крові в усій Коауїлі й Техасі.
Товариство, що з'їхалося привітати Вудлі Пойндек-стера у його новому техаському маєтку, теж могло пишатися своєю родовитістю. То був цвіт довколишніх поселень, і не тільки тих, що розкинулись по берегах Леони, а й більш віддалених. Гості з Гонсалеса, з Кастровілла й навіть із Сан-Антошо - давні знайомі плантатора, що, як і він, переселилися до південно-за-хідного Техасу,- і декотрі з них проїхали верхи більш як сто миль, щоб побувати на його першому великому «прийомі».
Плантатор не пошкодував ні зусиль, ні грошей, щоб надати цьому святу належної пишноти. Блискучі мундири та еполети офіцерів з форту, військовий оркестр того ж таки походження, добірні вина з льохів Каса-дель-Корво, куплені разом з маєтком,- одне слово, таке свято, як новосілля в Пойндекстерів, навряд чи й пам'ятав хто на берегах Леони.
Не менше вразила всіх і господиня дому, прекрасна дочка плантатора, донедавна найперша красуня Луїзіани, чия слава випередила її приїзд до Техасу,- вона походжала між зачарованих її красою гостей з усмішкою королеви й ласкавістю богині.
До неї, мов до яскравої зірки, були звернені десятки очей. Для багатьох дивитися на неї було справжнім щастям, але, мабуть, не менше знайшлося б і таких, кого точили зовсім інші почуття,- адже далеко не всіх тішить така краса.
А чи була щаслива лона сама?
Це запитання може видатися дивним, майже безглуздим. Оточена друзями, залицяльниками - з-поміж них
І д а ті ь г о - іспанський дворянин.
[81]
принаймні один уже мало не молився на неї, а з десяток інших ще тільки чекала така доля,- молодими плантаторами, адвокатами, майбутніми державними діячами, дехто з яких уже здобув собі ім'я на цій дорозі, синами Марса - при зброї і такими, що зовсім недавно були при зброї,- чи ж могла вона не пишатися, не почувати себе безмірно щасливою? Отож таке запитання могла поставити хіба що людина стороння, незнайома із вдачею креолок, а надто із вдачею жінки, про яку йдеться.
Та був серед цього блискучого товариства один чоловік, аж ніяк не сторонній, хто чи не найпильтше стежив за кожним порухом молодої господині й намагався розгадати його значення. Тим чоловіком був Кассій Колхаун.
Куди б вона не пішла, він рушав за нею, але не слідком, не тінню, а віддалік, крадькома переходячи з місця на місце, чи то нагору, чи то вниз, а тоді ставав десь осторонь з удавано неуважливим виглядом, але весь час не спускав з ока двоюрідну сестру,- неначе перевдягнений поліційний агент, що вистежує злочинця.
Хоч як це дивно, він начебто зовсім не зважав на те, що Луїза казала у відповідь на компліменти, якими засипали її залицяльники, домагаючись бодай її усмішки, навіть на такі промовисті й поважні, з якими впадав коло неї молодий драгун Генкок. Усе те він слухав цілком незворушно, як ото слухаєш розмову, що не стосується ні тебе самого, ні твоїх знайомих. І тільки коли всі піднялися на асотею і Касій Колхаун побачив, як Луїза підійшла до парапету й пильно задивилася вдалину, стало очевидно, що він справді стежить за нею, і це не пройшло повз увагу декого з гостей. Ті, що стояли ближче до нього, ще не раз помічали такі його погляди, бо не раз повторювалось і те, що спричиняло їх.
Щокілька хвилин молода господиня Каса-дель-Кор-во підступала до парапету і немовби шукала очима щось на обрії. Чому вона так робила, ніхто не знав. Та ніхто про те й не замислювався, окрім Кассія Колхау-на. Що ж до нього, то він таки мав свої здогади, і ті здогади краяли йому серце. А коли ген на краю прерії у світлі призахідного сонця з'явилися якісь рухливі цятки і ті, хто дивився туди з асотеї, невдовзі розпізнали в них табун коней у супроводі кількох вершників, [82] відставний каштан уже міг сказати майже напевне, хто веде ту кавалькаду.
І ще одна людина напружено вдивлялася в ту далеку з'яву, хоча й з іншої причини. Задовго до того, як табун серед прерії привернув увагу гостей Вудлі Пойн-декстера, дочка плантатора вже помітила його - тільки-но на обрії з'явилася хмарка куряви, така легенька й невиразна, що вгледіти її могли лише ті очі, які саме її шукали.
Від тієї миті молода креолка, й далі жваво розмовляючи з гістьми, нишком стежила, як та хмарка куряви все наближається, і вже здогадувалась, що то за курява, але думала, що знає про це сама вона.
- Дикі коні! - промовив майор, комендант форту Індж, поглянувши в кишенькову зорову трубку.- Хтось жене їх сюди,- додав він, ще раз піднісши до ока трубку.- А-а, тепер бачу - це Моріс-мустангер, він час від часу поповнює нашу стайню. Схоже на те, що він простує сюди, до вашої садиби, містере Пойн-декстере.
- Коли це той молодик, якого ви назвали, то цілком можливо,- відказав власник Каса-дель-Корво.- Я домовився з ним, щоб він зловив для мене десятків зо три коней, то оце, мабуть, перша партія... Атож, здається, це таки він,- додав старий Пойндекстер, подивившись у зорову трубку.
- Я певен, що це він,- озвався син плантатора.- Отой вершник - Моріс Джеральд, я впізнав його.
Те саме могла б сказати й плантаторова дочка, але не озвалась і словом. Навпаки, вдавала, ніби все те анітрохи її не цікавить. Вона вже помітила недобрий погляд, що весь час невідривно стежив за нею.
Тим часом табун наблизився до садиби. Моріс Джеральд рівно сидів у сідлі, ведучи за собою на кінці ласо плямисту лошицю.
- Яка чудова! - воднораз вигукнуло кілька голосів, коли полонену лошицю, що аж тремтіла, збуджена незвичайною обстановкою, підвели до будинку.
- Вона цілком варта того, щоб спуститися вниз і поглянути на неї ближче,- сказала майорова дружина, дама запальної вдачі.- Хто хоче зійти вниз? Як ви, міс Пойндекстер?
- Та певне.
Відповідь молодої господині потонула в хорі інших голосів: [83]
- Ходімо вниз!.. Усі ходімо вниз!..
На чолі з майоровою дружиною дами збігли вниз кам'яними сходами. Чоловіки спустилися слідом за ними, і за хвилину ловець коней, який усе ще сидів у сідлі, та його полонянка опинилися в центрі загальної уваги.
Генрі Пойндекстер, що поспішив униз найперший, уже встиг щиро й приязно привітатися з мустангером. Луїза лише злегенька вклонилась у відповідь на його уклін. Якби вона виявила більшу увагу до торговця кіньми,- навіть зважаючи на те, що він уже мав честь познайомитися з нею,- це неабияк шокувало б добірне товариство.
Із усіх жінок лише майорова дружина привіталася з мустангером приязно, але й у її тоні вчувалася поблажлива зверхність. Зате його винагородив швидкий промовистий погляд, коли він зустрівся очима з молодою креолкою.
Та й не тільки її очі дивилися на мустангера прихильно. Він і справді був дуже гожий із себе, дарма що геть запорошений. Двадцять миль дороги наче зовсім не стомили його. Свіжий вітер прерії розрум'янив його обличчя, ледь бронзова від засмаги мідна шия у відкритому комірі сорочки ніби ще додавала його вроді мужності, і навіть дорожня курява в густій кучерявій чуприні не могла згасити природного блиску його волосся. Уся його зграбна постать виказувала неабияку силу та витривалість. Не одна пара жіночих очей крадькома позирала на нього, сподіваючись упіймати погляд молодого мустангера. Гарненька інтендантова небога захоплено до нього всміхалася. Дехто казав, ніби й дружина інтендантова накидає на нього оком, та, мабудь, то був просто наклеп, що йшов від лікаревої дружини, найпершої пліткарки в селищі.
- Як я бачу,- сказав Вудлі Пойндекстер, оглянувши з усіх боків дику лошицю,- це і є той мустанг, про якого казав старий Зеб Стамп?
- Той самісінький,- відповів на це сам старий мисливець, пробираючись до Моріса Джеральда, щоб допомогти йому.- Атож, містере Пойндекстере, це та самісінька тварина, та ще й лошичка...
- Еге ж,- підтакнув плантатор.
- Поки я доїхав туди, цей хлопчина уже встиг її зловити. Отож я наспів саме вчас, бо вона могла б піти повз ваші руки, а це ж засмутило б міс Луїзу. [84]
- Ваша правда, містере Стампе! Ви такий дбайливий щодо мене. Не знаю навіть, чим я зможу вам віддячити,- сказала Луїза.
- Віддячити? Як я розумію, це означає зробити щось добре й мені. Це буде, міс, зовсім неважко. Та й не зробив я для вас анічогісінько аж такого - проїхався трохи прерією, ото й тільки. А побачити отаку красуню, як ви, верхи на цій лошичці, в капелюсі з перами та спідниці з довгим хвостом,- самого вже цього досить, щоб старий Зеб Стамп побіг вистрибом аж до Скелястих гір і назад.
- Ой містере Стампе, чи відучу я вас колись правити лестощі? Ви лиш озирніться довкола! Скільки тут таких, що заслуговують на ваші компліменти куди більше, ніж я!
- Та вже ж! - мовив Зеб, кинувши неуважний погляд на дам.- Хіба я що кажу - гожих жіночок тут до біса, таки справді до біса, а проте, як ото казали в нас у Луїзіані, другої такої Луїзи Пойндекстер годі шукати.
У відповідь на цю галантну мову пролунав дружний сміх, у якому можна було вчути хіба що зо два-три жіночі голоси.
- Я винен вам за цього мустанга двісті доларів,- мовив плантатор до Моріса, показуючи на плямисту ло-пшцю.- Здається, саме таку ціну назвав вам містер Стамп? *
- Я до цього торгу непричетний,- відказав мустан-гер, значливо, але люб'язно всміхаючись.- Отож не можу взяти від вас гроші. Ця лошиця не продається.
- Он як! - сказав плантатор, відступаючи назад з гордовито-розчарованим виглядом.
Його друзі плантатори, так само як і офіцери з форту, не могли приховати подиву, почувши, що Моріс Джеральд відмовився від такої щедрої пропозиції. Дві сотні доларів за невиїждженого мустанга, тимчасом як звичайна ціна становила від десяти до двадцяти доларів! Та чи він при своєму розумі, цей мустангер?
Але той не дав їм часу розмірковувати на цю тему.
- Містере Пойндекстере,- повів він далі тим самим люб язним тоном,- ви дали мені таку добру ціну за інших коней - і до того ж заплатили наперед,- що я хотів би зробити подарунок, як кажуть у нас в Ірландії, на щастя. За цим нашим звичаєм, коли купівля відбувається в домі покупця, подарунок роблять не [85] йому самому, а котрійсь із жінок у його родині. То чи не дозволите мені перенести цей ірландський звичай і сюди, в Техас?
- Авжеж!.. А чом би й ні! - озвалося враз кілька голосів, два чи три з них з виразним ірландським акцентом.
- Ну звісно, містере Джеральде,- відповів плантатор, поступаючись своїм консерватизмом на користь загальної думки.- Робіть як вам завгодно.
- Дякую, панове, дякую! - сказав мустангер, кинувши поблажливий погляд на людей, що вважали себе мало не його господарями.- Так от, нехай ця лошиця буде моїм подарунком на щастя, і, якщо міс Пойндекстер згодиться прийняти його, я почуватиму себе щедро винагородженим за ті три дні, що я згаяв на лови. Навіть якби ця плямиста красуня була найбез-душнішою кокеткою, то й тоді навряд чи важче було б її полонити.
- Я приймаю ваш подарунок, сер, приймаю з вдячністю,- уперше за весь час озвалася молода креолка, невимушено виступаючи наперед.- Але мені здається...- провадила вона, показуючи на плямисту лошицю й водночас запитливо дивлячись в очі мустангеро-ві,- мені здається, що ваша полонянка ще н є приборкана. Вона аж тремтить зі страху перед невідомим майбутнім. І ще, чого доброго, не послухається поводів, якщо вуздечка буде їй не до душі. То що ж мені тоді, бідолашній, робити?
- А таки правда, Морісе! - сказав майор, не зрозумівши потаємного змісту Луїзиних слів і звертаючись до того, хто тільки й міг їх розгадати.- Міс Пойндекстер має рацію. Мустанг ще зовсім не виїжджений, це видно кожному. Ну ж бо, мій друже, навчіть його дечого!.. Дами й панове! - провадив майор, обернувшись до товариства.- Це видовище варте вашої уваги, особливо тих із вас, хто ще ніколи його не бачив... Ану, Морісе, сідайте верхи й покажіть нам своє мистецтво. Як видно, ця лошиця - твердий горішок.
- Ваша правда, майоре, горішок твердий! - відказав мустангер, швидко скинувши оком, тільки не на чотириногу полонянку, а на молоду креолку, і та, щоб не зрадити себе, тремтячи відступила за спини інших.
- Дарма, друже,- підбадьорював мустангера майор.- Хоч. очі в неї палають просто-таки диявольсь- [86] ким вогнем, ставлю десять проти одного, що ви зіб'єте їй норову. Ну ж бо!
Відмовитись мустангер ніяк не міг - це означало б назавжди втратити свою репутацію доброго їздця. То був виклик його вправності, його вершницькому вмінню; адже здобути визнання в преріях Техасу - річ дуже нелегка.
Він заявив про свою згоду тим, що легко зіскочив з сідла, передав поводи коня Зебові Стампу, а сам рушив до дикої лошиці. Ніяких приготувань не було, тільки попрохали публіку звільнити місце. Це прохання було виконано вмить: усі жінки й переважна більшість чоловіків повернулись на асотею.
Моріс Джеральд підійшов до лошиці з самим лише ремінцем із шкіри-сириці, накинув його зашморгом на морду тварини, потім перепустив за вухами, наче вуздечку, і з самим лише тим поводом у руці скочив їй на спину.
Уперше дика лошиця відчула на собі людину, вперше їй було завдано такої кривди.
Пронизливе злісне іржання промовисто виказало і її почуття, і рішучий намір опиратися. В ньому виразно вчувалось обурення цією спробою поневолити її.
Керована своїм конячим інстинктом, тварина стала дибки і стояла так якусь хвилю. Вершник, сподіваючись підступу, обхопив руками її шию і, щосили стискаючи їй горлянку, неначе прикипів до неї всім тілом. Коли б він цього не зробив, лошиця могла б перекинутись на спину й роздушити його під собою.
Потім вона вдалася до іншого підступу, звичайного для мустангів: почала хвицати задом,- і то було ще одне серйозне випробування для вершника, бо втриматись на коні при цьому даже важко. З чистого зухвальства мустангер відмовився від сідла та стремен, які стали б йому тепер у великій пригоді, але тоді він не міг би похвалитися тим, що приборкав несідлано-г о мустанга,- а тільки це вважають у преріях геройством.
Та врешті він обійшовся й без сідла. Коли лошиця почала хвицати, мустангер спритно повернувся в неї на спині, вхопився руками за її боки і, впершись носаками їй у лопатки, не дав себе скинути.
Ще двічі або тричі пробувала тварина .скинути вершника, але щоразу його вправність переважала; і тоді, неначе зрозумівши, що всі її спроби марні, розлючена [87] лошиця перестала хвицати, зірвалася з місця й помчала таким шаленим чвалом, ніби хотіла забігти на край світу.
Та десь ця гонитва мала скінчитися, тільки, певна річ, не на очах у глядачів, що нікуди не йшли і чекали повернення мустангера. Дехто гадав - і казав уголос,- що він уже загинув чи принаймні тяжко покалічений, і один з присутніх дуже бажав, щоб так і було. А в іншої людини на саму думку про це болісно стискалося серце, так ніби від щасливого повернення мустангера залежало її власне життя. Чому Луїза Пойндекстер, дочка гордовитого луїзіанського плантатора, красуня не лише за провінційною міркою, якій досить було сказати одне слово, щоб стати дружиною котрогось із найродовитіших і найбагатших людей у країні,- чому вона дала місце в своєму серці чи бодай у думках бідному ловцеві коней з Техасу? То була загадка, незбагненна й для неї самої, попри весь її розум.
Можливо, Луїза ще й не зайшла так далеко, щоб закохатися в нього. Сама вона про це не замислювалась, бо якби замислилась і все розважила, то, може, й відступила б зі страху перед певними наслідками, що неодмінно спали б їй на думку.
Молода креолка знала тільки те, що в неї виник якийсь дивний інтерес до цього незвичайного молодика, який із самого початку збудив у ній романтичні поривання і дуже різнився від тих пересічних безликих чоловіків, що з ними вона знайомилась у так званому «світі».
Знала вона й те, що цей інтерес, викликаний словом, поглядом, жестом, почутим чи поміченим тоді серед чорної, випаленої прерії, не тільки не пригасає в її душі, а навпаки, дедалі зростав.
Луїза відчула це й тоді, коли Моріс-мустангер знову з'явився верхи на дикій лошиці - ба ні, вже не дикій, не зловорожій до нього, а впокореній, з похиленою головою і слухняним виглядом, з якого всім було видно, що вона визнала свого господаря.
І, не давши нічого взнаки й навіть сама того не усвідомлюючи, молода креолка пройнялася таким самим відчуттям.
- Міс Пойндекстер,- звернувся до неї мустангер, зіскочивши на землю й анітрохи не зважаючи на гучні оплески, якими його зустріли,- чи не зводили б ви [88] підійти до лошиці, накинути їй на шию ласо й відвести її до стайні? Якщо ви це зробите, вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі - вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено.
Манірна цнотливиця обурилася б на цю пропозицію, кокетка відхилила б її, а боязка дівчина злякано сахнулася б. Та не така була Луїза Пойндекстер, у чиїх жилах текл^ кров заповзятливої французької іммігрантки. Ані миті не вагаючись, без тіні манірності чи страху, вона виступила зі свого аристократичного оточення і зробила як їй сказано: взяла волосяну мотузку, вправним рухом накинула на шию приборканій лошиці й повела полонянку до стайні Каса-дель-Корво.
А тим часом у неї бриніли у вухах і відлунювали в серці сповнені якогось таємничого, віщого змісту мустангерові слова: «Вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі - вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено».
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
