Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XVII ПАСТКА НА МУСТАНГІВ
Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.
Вона побачила невелике озеро - по-техаському «ставок»,- на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.
- Що це таке? - спитала дівчина, показуючи на огорожу.
- Пастка на мустангів,- відповів Моріс.
- Пастка на мустангів?
- Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому кора- [111] лі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо заіграшку.
- Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж му-стангер, так ви нам казали?
- Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий 'спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить - тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.
- І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.
- Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо,- це мексиканці. І те, що ви так люб'язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.
- А може, містере Джеральде, ви з скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.
- Хто?
- Ваш друг, містер Зебулон Стамп.
- Ха-ха! Старий Зеб - кепський знавець, коли йдеться про ласо.
- Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо,- промовила молода креолка.- Кажуть, ніби це не ли-чить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?
- Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.
- Вона американка?
- Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.
- Молода?
- Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.
- А яка на зріст?
- Трохи нижча за вас.
- Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.
- Як на мене, то креолки до цього поділу не входять,- галантно зауважив мустангер.
- Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? - знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту.- Чи мені вже пізно починти?а- [112] Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.
- Зовсім не пізно,- запевнив її Моріс.- Рік чи два практики - і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а...- Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.
- А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі,- докінчила за нього дівчина.
- Ні-ні! - зі сміхом заперечив він.- То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.
«Що це - скромність? - думала молода креолка.- Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!»
- Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? - спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд.- Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен...
- Так, справді,- квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі.- Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов'язок. Вертаймося.
Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту «пастку на мустангів».
Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.
Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур'яновими преріями» - ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.
Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю,- квітник, насаджений і виплеканий самою природою.
Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур'яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим [113] почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.
- Ох, яка краса! - в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.
- Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойн-декстер?
- Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти,- все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує - цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.
- Тут немає будинків.
- Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків - щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б...- з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: -...вмерти.
Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова - то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.
•Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.
Його відповідь була стримана й прозаїчна.
- Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя - без покрівлі над головою, без товариства, без...
- А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду - а це сказав ваш друг містер Стамп,- то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?
- Цілком так. Просто я не маю іншої професії.
- Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи. [114]
- На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?
- Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?
- Ну, він не заслуговує на таку гучну назву,- засміявся мустангер.- Хатина - ось слово, яке більше пасує до мого хакале.
- Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?
- Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.
- Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
- Зовсім проста.
- І стоїть на відлюдді?
- На десять миль навколо - жодного житла.
- Серед дерев? Мальовнича?
- Ну, це як на чиє око.
- Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
- Миля туди, миля назад, отож дві.
- Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
- Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
- Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде,- провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь.- Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше... хакале, як ви його назвали?
- Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина...
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалина-ми, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум'янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї - намисто, на зап'ястках і кісточках ніг - браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках - мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустан-гера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойн-декстер.
- Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої? [116]
- Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат - дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.
- Ваш молочний брат?
- Атож. Його звуть Фелім О'Нійл - він, як і я, родом із Смарагдового острова (40), з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.
- Ірландська вимова... Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?
- Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодинки скористатися Фелі-мовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.
- З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.
- Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.
Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустанге-рове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.
Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля»,- і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.
Та її піднесений настрій тривав недовго - лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи
(40) Поетична назва Ірландії.
[117]
квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.
Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?
Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день - і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі,- одне слово, скрізь і весь час,- її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
