Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XXII невідомий благодійник
У Техасі дуель не дивина. Здебільшого надвечір третього дня про неї вже не говорять, а за тиждень і зовсім забувають,- певна річ, за винятком самих учасників та їхніх родичів і близьких друзів. Так буває навіть тоді, коли в поєдинку зійдуться особи відомі, шановані в суспільстві. А коли учасники дуелі - люди нижчого стану або ж, як це часто трапляється, чужі в тих краях, то про їхні звитяги часом забувають того ж таки дня, і вони лишаються тільки в пам'яті самих звитяжців - частіше одного, вцілілого,- та ще хіба котрогось нещасливця з публіки, що навернувся під сліпу кулю чи удар ножем, призначені не йому.
Мені не раз траплялося бути свідком сутичок, які виникали просто серед вулиці, й бачити, як безневинні перехожі, що безтурботно йшли собі збоку, ставали жертвами тих «диких» дуелей - були поранені чи навіть і вбиті. Та я ніколи не чув, щоб винуватці діставали якусь покару чи відшкодовували заподіяні збитки. Такі випадки звичайно відносять до розряду «нещасливих пригод».
Хоч Кассій Колхаун и Моріс Джеральд з'явились у селищі порівняно недавно,- щодо мустангера, то його там узагалі бачили, тільки коли він час від часу приїздив до форту,- поєдинок між ними збудив просто-таки небувалу цікавість: про нього говорили цілих дев'ять днів! Лиха й зухвала вдача відставного капітана і дивний спосіб життя мустангера зробили їхню дуель неабиякою подією, і переваги та вади кожного з них жваво обговорювали в селищі, а надто там, де вони пролили кров один одного,- в готельному барі.
Переможець здобув повагу й придбав нових друзів; його супротивника підтримував мало хто. Більшість сприйняла наслідок поєдинку із задоволенням, бо хоч як недовго жив Колхаун у тій окрузі, але встиг уже дозолити своїм бундючним нахабством не одному завсідникові бару. Майже всі вважали, що молодий ірландець провчив задираку по заслузі, і раділи з його перемоги.
Як переживав відставний капітан свою поразку, ніхто не знав. У готелі «Напоготові» його більше не бачили, і причина, була всім відома. Він не показувався на [144] люди не з сорому, а через тяжкі рани, що надовго поклали його в ліжко і, якби не добре лікування, могли б звести й у домовину.
Моріс-мустангер також мусив сидіти між чотирьох стін. Хоч його рани були й не такі небезпечні, проте йому довелося залишитись у готелі Обердоффера й не виходити із своєї невеличкої, скупо вмебльованої кімнати: незважаючи навіть на лаври переможця, власник готелю ставився до нього зверхньо й недбало.
У хвилину свого тріумфу, одразу ж після поєдинку, Моріс знепритомнів від втрати крові. Везти його кудись було не можна, і тепер, лежачи в поганенькій готельній кімнатці, яку йому надали, він, можливо, чадом думав про те, якою дбайливою увагою і розкішшю оточено його пораненого суперника. На щастя, при ньому був Фелім, без якого йому довелося б зовсім скрутно.
- Святий Патріку! Це ж просто ганьба! - обурювався вірний слуга.- Та й яка ганьба - запхати джентльмена в таку діру, не більшу за стійло. Такого джентльмена, як ви, паничу Морісе!.. А їжа й питво! Ой! Та перше-ліпше годоване ірландське порося відвернуло б носа від такого! А знаєте, що патякав там унизу той старий Доффер?
- Мій любий Феліме, я не знаю і знати не хочу, що там каже внизу містер Обердоффер, та коли ти не хочеш, щоб він почув, що кажеш тут нагорі т и, то притиш трохи свій голос. Не забувай, мій друже, що перегородки тут зовсім благенькі - дощечки й тиньк.
- Диявол їх бери, ті перегородки, хай вони згорять! Коли вам байдуже до того, що про вас кажуть, то мені так само байдуже, що мене почують, чхати я на це хотів. Однаково той бісів німчисько геть занедбав нас, гірше вже не буде. А все ж, паничу Морісе, я мушу вам це викласти, щоб ви таки знали.
- Гаразд, викладай. Що ж він там такого каже?
- А ось що. Я сам чув, як він казав одному зі своїх приятелів, що змусить вас заплатити не лише за кімнату, харч і прання, а й за розбиті пляшки, посуд, дзеркала - геть за все, що там побили й потрощили того вечора.
- За все - мене?
- Атож, вас, паничу Морісе. А з того янкі не візьме й пенса. Отака підлота, тільки клятий німчисько й міг таке вигадати. Коли вже хтось має платити, нехай [146] платить той, хто винен, а не ви, нащадок Джеральдів з Баллібаллаха! Сто болячок йому на голову, тому бісовому Дофферу!
- А він не пояснив, чому платити маю тільки я, ти не чув?
- Чув, паничу, аякже. Знов-таки чорна підлота. Він каже, ви в нього мов та синиця в жмені, і він вас не випустить, поки не заплатите по рахунку.
- Щодо цього він трохи помиляється. Мабуть, доведеться йому піти зі своїм рахунком і до журавля в небі. Я згоден заплатити за половину збитків, не більше. Можеш так йому й сказати при нагоді. А як по правді, Феліме, то я не знаю, де взяти грошей і на те. Певно, там багато чого перебито. Пригадую, щось дуже бряжчало - чи то дзеркало розбилося, чи годинник, чи ще там щось.
- Велике дзеркало, паничу, і якась кришталева цяцька на годиннику. Кажуть, вона коштує двісті доларів. Та я не вірю. Мабуть, і половини не потягне.
- Навіть коли так, це для мене неабищо, а надто тепер, у цій скруті. Боюся, Феліме, доведеться тобі поїхати на Аламо й привезти дещо з наших реліквій. Щоб виплутатись із цієї халепи, я змушений буду продати свої остроги, срібний келих, а може, й рушницю.
- Та що ви, паничу! Як же ми будемо жити без рушниці?
- Якось проживемо, друже. Мабуть, їстимемо конину. Ласо нас прогодує.
- Та, їй-Богу, це не буде гірше за харчі старого Доффера. У мене після них щораз кольки в животі.
На цьому розмова урвалася: хтось раптом, не постукавши, відчинив двері. На порозі з'явилась досить брудна прислуга - важко було визначити з вигляду, чи то чоловік, чи жінка,- з плетеним кошиком у довгій жилавій руці.
- Що це таке, Гертрудо? - спитав Фелім - він, як видно, вже знав служницю.
- Джентльмен приніс.
- Який джентльмен, Гертрудо?
- Не знаю, майн гер, незнайомий джентльмен.
- Джентльмен? Хто б то міг бути? Ану поглянь, що там, Феліме.
Фелім відкрив кошик і подав "господареві. Кошик був чималий і важкенький. Там стояло кілька пляшок,- [147] як видно, з вином та іншими напоями,- а між ними видніли всілякі ласощі: й солодощі, й інші делікатеси, вироби кондитера і кухаря. В кошику не видно було ні листа, ні записки, але, судячи з того, як гарно й ретельно все було спаковано, його приготували жіночі руки.
Моріс перебрав і роздивився все, що там було,- як гадав Фелім, щоб визначити його вартість. Насправді мустангер найменше думав про те - він шукав записку.
Та записки не було, взагалі ні клаптика паперу, навіть візитної картки.
Щедрий вміст кошика - все воно нагодилося дуже до речі - свідчив про те, що його прислала людина заможна. Але хто б то міг бути?
Моріс думав про невідомого благодійника, і в його уяві несамохіть поставав Прекрасний образ. Невже то був дарунок від Луїзи Пойндекстер? Хоч таке й здавалося малоймовірним, проте він ладен був повірити, і серце його солодко завмирало.
Та чим далі він думав, тим виразніше розумів, яке неймовірне те його втішне припущення, надія танула, і від неї лишалася тілька слабка, примарна тінь.
- «Джентльмен приніс»,- мовив Фелім, чи то сам до себе, чи до господаря.- Вона сказала - джентльмен. Як на мене, то дуже щедрий джентльмен. А от хто він? Як по-вашому, паничу?
- І гадки не маю. Хіба що хтось з офіцерів форту. А втім, навряд чи хто з них міг подбати про мене в такий спосіб.
- Ваша правда. То не вони. Ніякий не офіцер, і ніякий не джентльмен пакував цей кошик.
- Чому ти так думаєш?
- Чому я так думаю? Ой, паничу, ви ще питаєте! Хіба не видно, які ніжні пальчики це робили? Погляньте лишень, як гарненько все позагортано. Чоловік так ніколи не зможе. Ні, це зробила жінка, і я ладен присягтися, що справжня дама.
- Дурниці, Феліме! Я не знаю жодної дами, що могла б виявити до мене таку увагу.
- От що вже неправда, то неправда! Зате я знаю. Та й чи не була б то чорна невдячність, якби вона не подбала про вас, після всього, що ви для неї зробили? Чи ж не ви врятували їй життя?
- Про кого ти говориш, Феліме? [148]
- Ой, не прикидайтеся, паничу! Ви ж добре знаєте, що я кажу про ту кралю, яка приїздила до нашої хатини на плямистій кобилці. І ви ж таки їй ту кобилку подарували й не взяли за неї ані цента. Та коли не вона прислала цей кошик, то Фелім О'Нійл найбільший дурень з усіх, що народилися в Баллібалласі!.. Бий мене сила Божа, паничу, згадав я оце наш рідний край і подумав: а що сказала б ваша голубоока любка, коли б дізналася, в якій ви тут небезпеці?
- Де та небезпека! Усе вже минулося. Лікар каже, що за тиждень я зможу виходити. Отож хай тебе це не турбує.
- Та ні, паничу, я ж не про те, ви й самі знаєте. Здається мені, у вас інша рана - не від свинцевої кулі, а від прекрасних очей. А може, ще хтось має таку саму рану, тим-то й прислав вам оце все.
- Ти кругом помиляєшся, Феліме. Певно, цей кошик принесли з форту. Та хоч би хто його прислав, нам нема чого з ним церемонитись. Ану берімося, покуштуймо, що там є!
Хоч з якою видимою втіхою ласував поранений присланими наїдками та напоями, проте ще більше тішили його власні думки, мрійні здогади щодо людини, якій він мав дякувати за той чудовий дарунок.
Чи то справді була молода креолка - родичка і, як казали, наречена його найлютішого ворога?
Навряд чи це можливо.
А як не вона, то хто ж іще?..
Мустангер віддав би коня, цілий табун, усе на світі, аби тільки знати напевне, що то дарунок Луїзи Пойндекстер.
Минуло два дні, а таємничий благодійник так і лишався невідомим.
Згодом поранений отримав ще один приємний сюрприз, дуже подібний до першого,- такий самий кошик, а в ньому знов пляшки та свіжі ласощі.
Спробували й цього разу розпитати служницю-німке-ню, але з тими ж наслідками: «джентльмен приніс», той самий «незнайомий джентльмен». Додати вона могла тільки те, що «джентльмен» був «дуже чорний», у глянсуватому капелюсі, і під'їхав до готелю верхи на мулі.
Скидалося на те, що мустангер не дуже зрадів з [149] такого опису невідомого благодійника, але своїх думок з цього приводу він не звірив навіть Фелімові.
Та ще через, два дні, коли з'явився третій кошик - йго привіз той-таки «чорний джентльмен» у глянсуватому капелюсі й верхи на мулі,- Морісові думки повернулися з небес на землю.
Цю переміну спричинив не вміст кошика, що нічим не різнився від двох попередніх,- а зміст записки, прив'язаної стрічкою до плетива.
- То це всього-на-всього Ісідора! - пробурмотів мустангер, побачивши напис на згорнутому папірці. Потім з байдужим виглядом розгорнув його і став читати.
Записку було написано по-іспанському. Ось її дослівний переклад:
«Донові Морісіо Джеральду.
Дорогий сеньйоре!
Цей тиждень я гостювала в дядечка Сільвіо. Там я почула, що Вас поранено й що в готелі не приділяють Вам належної уваги. Прийміть, будь ласка, цей скромний дарунок як пам'ятку про ту величезну послугу, яку Ви мені зробили. Пишу, вже сидячи в сідлі, і зараз мій кінь понесе мене додому, до Ріо-Гранде.
Мій благодійнику, рятівнику мого життя і ще дорожчого для жінки - честі! Прощавайте, прощавайте!
Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос».
- Спасибі тобі, мила Ісідоро! - тихо мовив Моріс, згортаючи записку й недбало кидаючи на ліжко.- Завжди вдячна, дбайлива, добра. Коли б не Луїза Пойндекстер, може, я й покохав би тебе.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
