Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XXVIII ЗАБОРОНЕНА ВТІХА
Відтоді як у Техасі з'явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше - від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів,- найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.
Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення - про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки (46).
І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова «ведмідь», «ягуар», «вепр» звучали рідше й викликали не такий острах, як слово «індіанець». Індіанцями в Техасі лякали дітей,- як ото в нас їх лякають домовиками,- і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.
Томагавк - невеличка сокира, зброя індіанців. «Закопати томагавки» - укласти мир. [171]
Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.
Вони почали вірити, що все те - не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.
Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина - дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.
- От несподівана новина! - вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.- І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.
- Прикра новина, тату? - спитала його дочка, нараз червоніючи.
За цим запитанням стояло й інше, не висловлене
вголос:
«Про що майор міг написати? Я зустріла його вчора на дорозі серед акацій. Він бачив мене з... Невже про це? Боже мій! Якщо батько дізнається...»
- Команчі на стежці війни - ось що пише майор.
- Ото й тільки? - мовила Луїза, так ніби новина не варта була того, щоб через неї тривожитись.- Ви налякали нас, сер. Я думала,, сталося щось гірше.
- Щось гірше! Ти говориш дурниці, дитино! В Те-хасі немає нічого гіршого за команчів на стежці війни, нічого й наполовину небезпечнішого.
Луїза могла б сказати, що є небезпеки й не менші, принаймні такі, від яких не легше врятуватися. Може, вона пригадала втечу від диких жеребців або слід ласо.
Проте вона змовчала. Тепер Обізвався "Колхаун:
- То майор певен, що індіанці пішли війною? Що він пише, дядечку?
- Пише, що про це вже кілька днів ходила чутка, але не дуже вірогідна. А тепер вона підтвердилась, Учора ввечері до форту прийшов Дикий Кіт, ватаї семінолів, з гуртом своїх одноплемінців. Вони сказали, [172] що команчі по всіх своїх стійбищах у Техасі вже з місяць як поставили розмальовані стовпи й танцюють навколо них танок війни. Кілька загонів уже рушили в набіги, і їх от-от можна чекати й у нашій околиці.
- А той Дикий Кіт, хто він сам? - мовила Луїза, пригадавши розповідь мустангера.- Хіба можна довіряти зрадникові? Він напевне не менший ворог білим, ніж своїм братам - індіанцям.
- Твоя правда, дочко. Ти сказала про ватага семінолів майже тими самими словами, що й майор у приписці до свого листа. Він радить нам не довіряти тому двоєдушному старому негідникові, що напевне перекинеться до команчів, як тільки це стане йому вигідно... А втім,- провадив далі плантатор, відкладаючи набік листа й беручись до кави та вафель,- будемо сподіватися, що ми взагалі не побачимо тут червоношкірих - ні семінолів, ні команчів. Гадаю, зубчасті парапети Каса-дель-Корво приведуть їх до тями, і вони обминуть наш дім стороною.
Перше ніж хтось устиг озватися, в дверях їдальні з'явилося чорне обличчя кучера Плутона, і розмова перейшла на інше.
- Чого тобі, Плутоне? -' спитав господар.
- Го-го! Мас' Вудлі, цьому Нігерові нічого не треба. Тільки сказати панночці Луї, хай швидше кінчає снідати, бо плямиста вже під сідлом, жде не діждеться залізячки між зуби. Еге! Аж танцює на камінні, так хоче на травичку в прерію.
- Ти збираєшся їхати в прерію, Луїзо? - спитав плантатор, спохмурнівши й не приховуючи свого невдоволення.
- Так, тату. Я думала проїхатись.
- Не можна.
- Он як?
- Я тільки хочу сказати, щоб ти не їздила сама. Це не личить дівчині.
- Чому, тату? Я ж часто їжджу сама.
- Атож, чи не занадто часто.
Останні слова змусили дівчину злегка почервоніти, хоч вона й не була певна, що саме хотів сказати батько. Та допитуватись вона не стала, а навпаки, визнала за краще остерегтися, і це видно було й з її відповіді.
- Гаразд, тату, коли ти не дозволяєш, я більш не їздитиму. Виходить, ви цілий день будете десь там У своїх справах, а мені сидіти ув'язненій у цьому [173] похмурому будинку? Оце так, по-твоєму, я маю жити
з Техасі?
- Зовсім ні, дочко. Я не проти, щоб ти їздила собі верхи скільки захочеш, але нехай тебе супроводять або Генрі, або кузен Кассій. Я тільки забороняю тобі виїжджати самій. І маю на те свої причини.
- Причини? Які ж це?
Запитання злетіло з Луїзиних уст мимоволі, і вона ту ж мить пошкодувала про нього. З її збентеженого вигляду було видно, з якою тривогою вона чекає відповіді.
Але відповідь начебто заспокоїла її.
- Які ж тобі ще причини,- сказав плантатор, видимо намагаючись пригасити доччину підозру посиланням на вже відомі речі.- Цілком досить і того, що пише майор. Не забувай, доню, ти вже не в Луїзіані, де жінка може їздити куди хоче, не боячись, що її хтось образить чи скривдить. Тут, у Техасі, таке може спіткати тебе на кожному кроці, а то ще й гірше. Кругом
індіанці...
- Я ніколи не заїжджаю так далеко від дому, щоб боятися індіанців. Не далі, як на п'ять миль.
- На п'ять миль! - вигукнув з іронічною посмішкою відставний капітан.- Та це те саме, що й на всі п'ятдесят, кузино Лу! Тут не менше шансів зіткнутися з червоношкірими за сто кроків від дому, ніж за сто миль. Коли вони стають на стежку війни, їх можна чекати будь-де й будь-коли, Я вважаю, що дядечко Вудлі має рацію: ти чиниш дуже нерозумно, їздячи отак сама.
- О, т и так вважаєш? - гостро мовила дівчина, кинувши зневажливий погляд на двоюрідного брата.- А дозволь тебе спитати, сер, чим мені допоможе твоє товариство, коли я й справді зустрінуся з команчами, хоч я певна, що така небезпека мені анітрохи не загрожує? Ну й гарна ж буде картина - ми з тобою серед войовничої ватаги розмальованих дикунів! Ха-ха! В небезпеці опинишся ти, а не я, бо я поскачу собі геть, покинувши тебе рятуватись як знаєш. Де ж пак,
- велика мені небезпека - за п'ять миль від дому! Нехай знайдеться в Техасі такий вершник, хоч би й дикун, що на відстані п'яти миль наздожене мене на моїй Луні. Та й тобі куди братися, містере Касе!
- Замовкни, дочко! - звелів старий Пойндекстер.- Я не бажаю чути таких безглуздих балачок. А ти не [174]звертай на неї уваги, небоже. Навіть коли б і не індіанці, то в цих краях чимало всякого іншого наброду, не менш небезпечного. Одне слово, я забороняю тобі їздити хтозна-куди, як ти це робила останнім часом.
- Хай буде по-твоєму, тату,- сказала Луїза, підводячись від столу й рушаючи до дверей.- Я, звісно, послухаюсь тебе, хоч сидіння без руху напевне зашкодить моєму здоров'ю... Іди, Плутоне! - додала вона, звертаючись до негра, що досі стояв на порозі й усміхався.- Відведи Луну в кораль, на пасовище, куди завгодно. Коли хоче, хай собі вертається в свою рідну прерію - мені вона більше не потрібна.- 3 цими словами Луїза швидко вийшла з їдальні, полишивши чоловіків за столом думати над тим, що вона сказала.
Але то були не останні її слова. Ідучи коридором до своєї кімнати, вона, сама того не помічаючи, вимовила пошепки кілька запитань, відповісти на які можна було тільки здогадами.
- Про що тато міг дізнатися? Чи це тільки підозри? Хто міг йому щось сказати? Чи знає він про нашу зустріч?
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
