Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XLIV ЧЕТВЕРО КОМАНЧІВ
Ірландець тікав, не спиняючись і не озираючись назад, його вогненно-руда чуприна стояла сторч і трохи не піднімала на голові капелюха. Нарешті він вскочив у хатину, захряснув за собою двері й привалив їх кількома найбільшими пакунками, що лежали на підлозі.
Та навіть тоді він не відчув полегкості. Хіба ж могли двері, нехай би й узяті на засув, захистити його від привида?
Адже те, що він бачив, напевне було потойбічною з'явою! Кому ще коли випадало дивитись на таке видовище: людина їде верхи на коні й тримає в руці власну голову! Хіба чув хто коли про таку дивовижу? Тільки не він, не Фелім О'Нійл.
Жах не полишав його, і він метався по хатині: то сідав на табуретку, то знов підхоплювався й скрадавсь до дверей, хоча й не наважувався не те що відчинити їх, а навіть виглянути в шпарку. Час від часу він висмикував з чуба волосину, стукав кулаком по голові й тер кулаками очі, ніби хотів допевнитися, що не спить, а справді бачив ту прояву, що нагнала на нього такого жаху.
Тільки одне давало йому якусь розраду, хоча й мізерну. Коли він тікав виярком і голова його була ще над краєм схилу, він таки раз озирнувся назад і тепер втішався тим, бо побачив, що вершник без голови був уже далеко в прерії і гінким чвалом скакав геть від Аламо. Коли б не ця згадка, ірландця, що не знаходив собі місця зі страху, мабуть, тіпало б ще дужче.
Довго він і слова вимовити не міг - та й не знав, що казати,- і з уст його злітали тільки мимовільні недоладні вигуки. Але поступово до нього повернувся коли й не спокій, то здатність міркувати, і язик став знову коритись йому. Отоді й посипалися нескінченні запитання та вигуки.
Тепер Фелім звертався тільки до самого себе: собаки в хатині не було, і він не міг брати участі в тій розмові. Говорив ірландець тихо, майже пошепки, так наче боявся, щоб його хтось не почув за стінами хакале.
- О Боже! О Боже! Ні, то був не він! Святий Патріку, оборони мене!.. Але що ж воно тоді було? [240]
Геть усе ж як у нього - і кінь, і смугасте серапе, і гетри на ногах... Та й сама голова... Геть усе, крім обличчя. Я ж його таки бачив, хоча й не дуже роздивився. А хто б роздивився, коли воно всеньке в крові!.. Ні, то не міг бути панич Моріс! Ні, ні! То все мана. Мабуть, я заснув, і ото мені й наснилося... Чи, може, все воно од віскі? Та ні, я ж не стільки його випив. Два ковточки з келиха та ще два з бутля - ото й тільки. Це мені однаково що нічого. Я випивав і двічі по стільки - і то нічого, навіть язик не заплітався. Таки ж правда. А як я тоді був хмільний, то чого ж тепер тверезий? Не минуло ж іще й півгодини, як я оте бачив, а я ж таки тверезий, як суддя в своєму кріслі... Хай йому чорт, оце б мені якраз і не завадило лизнути крапелиночку. Бо як ні, то я й заснути не зможу. Так і лежатиму цілу ніч, про все те думаючи... О Боже, Боже! І що ж воно таке було? І де панич, коли то був не він? Святий Патріку, зглянься на мене, бідолашного грішника, що лишився тут сам-один, а кругом тільки духи та привиди!..
Після цього звертання до католицького святого ірландець не менш ревно звернувся до іншого божества - відомого ще за давніх-давен Бахуса.
І там він дістав сподівану допомогу. Не минуло й години, відколи ірландець схилив коліна перед вівтарем того поганського бога, за який йому правив бутель з мононгахільським віскі,- і він звільнився коли й не від гріхів, то від усіх своїх страждань і лежав на підлозі хакале, забувши не тільки про страшне видиво, що так недавно нажахало його до денця душі, а й про саму свою душу.
У хатині Моріса-мустангера не чути ані звуку - навіть годинник не нагадує своїм безугавним цоканням про те, що час спливає в небуття й що землю оповила нова ніч.
Звуки чути надворі, але такі, як завжди. Дзюрчання недалекого струмка, шерех листя на нічному вітерці, дзвінкі співи цикад, самотній крик якогось звіра - звичайні звуки нічного лісу.
Настала північ, але місяць робить її схожою на ранок. Його сріблясте світло заливає землю, пробивається в темні лісові хащі й широкими скісними пасму-гами лягає між деревами. [241]
Серед тієї мінливої гри світла й тіні, видимо уникаючи освітлених місць, їде група вершників.
Хоч їх і небагато - всього четверо,- вигляд у них досить страхітливий. Яскраво розмальовані червоною фарбою оголені тіла, татуйовані обличчя, багряні пера на голові, блиск зброї в руках - усе говорить про дику й грізну силу.
Звідки вони взялися?
На них воєнне вбрання команчів. Про це свідчать і їхні розмальовані тіла, і шкіряні пов'язки на головах із застромленими під них орлиними перами, і голі груди та руки, і грубі штани з оленячої шкіри. То все певні прикмети, за якими можна впізнати цих знедолених господарів країни, що вирушили в розбійницький набіг.
Отже, ці четверо - напевне команчі, а коли так, то вони з'явилися з заходу.
Куди вони їдуть?
На це запитання відповісти ще легше. Вони саме наближаються до хатини, де непробудно спить знайомий нам п'яниця. Цілком очевидно, що саме ця хатина - хакале Моріса-мустангера - і є метою їхнього походу.
А що вони їдуть туди не з дружніми намірами, видно і з їхнього воєнного вбрання, і з того, як вони скрадаються в темряві, а потім на деякій віддалі від хатини злазять з коней і, припнувши їх під деревами, рушають далі пішки.
Вони йдуть обережно, намагаючись не шарудіти опалим листям і по змозі ховаючись у тіні, часто спиняються, видивляються вперед і наслухають, і все те без жодного слова, тільки за мовчазними знаками одного з них - мабуть, ватажка. Судячи з усього, вони хочуть підкрастися до хатини непомітно для тих, хто може бути всередині.
І вони таки досягають свого - принаймні коли дивитися збоку. Вони вже стоять біля самої хатини, і ніщо не свідчить про те, що їх хтось побачив чи почув.
Усередині хатини панує така ж непорушна тиша, як і в їхньому гурті. Звідти не долинає ані звуку, навіть сюрчання цвіркуна.
А проте хатина не порожня. Та, виявляється, можна допитись до того, що втратиш здатність не тільки говорити чи там хропти, а й голосно дихати,- і саме в такому стані тепер той, що спить у хатині. [242]
Четверо команчів підкрадаються до дверей і тихенько розглядають їх.
Двері зачинені, але по боках є шпари. Індіанці притуляють до них вуха й усі разом пильно дослухаються.
Ні хропіння, ні віддиху, анічогісінько!
- Може, він ще не повернувся,- шепоче ватажок команчів чистісінькою іспанською мовою.- Хоча з того, коли він виїхав, йому давно пора бути тут. А може, знов кудись поїхав?.. Стривайте, я згадав: за хатиною має бути повітка для коней. Якщо він удома, його кінь напевне там. Заждіть тут, а я піду подивлюся.
Щоб оглянути ту нехитру стайню, досить і кількох секунд. Коня там немає.
Стільки ж часу йде на те, щоб придивитися до стежки, яка туди веде. Свіжих відбитків копит на ній теж не видно.
Пересвідчившись у цьому, ватажок повертається до своїх супутників, що й досі стоять перед дверима.
- Прокляття! - вигукує він уже голосно.- Його тут немає і сьогодні не було.
- Мабуть, треба зайти в хатину й подивитися,- каже один з індіанських воїнів так само по-іспанському.- Побачимо, як той ірландець тут влаштувався. Шкоди від цього нікому не буде.
- Певно, що ні! - озивається третій індіанець, також добре знайомий з мовою Сервантеса.- А заразом заглянемо і до його комори. Я так зголоднів, що ладен їсти сире м'ясо.
- Клянуся Богом! - додає останній із четвірки тією ж таки милозвучною мовою.- Я чув, що він має і спиртний припас. А коли так...
Та ватажок не дає товаришеві закінчити розпочатої фрази. Згадка про спиртне дає йому потужний поштовх до негайної дії.
Він штурхає ногою оббиті кінською шкурою двері, сподіваючись їх відчинити.
Двері не подаються.
- Прокляття! Замкнено зсередини. Щоб не залізли якісь непрохані гості - леви, тигри, ведмеді... а може, й індіанці. Ха-ха-ха!
Ще один удар ногою в двері, вже дужчий. Двері не відчиняються.
- їх підперто чимось важким, так не відчинити. Та дарма, зараз побачимо, що воно там таке. [243]
З піхов видобуто мачете, і ось уже в кінській шкурі, набитій на легку дерев'яну раму, зяє велика діра. Ватажок застромлює в неї руку й помацки знаходить
перешкоду.
За хвилину пакунки відсунуто, і двері розчиняються.
Індіанці заходять, а поперед них до хатини вливається широкий потік місячного сяйва, освітлюючи їм дорогу й даючи змогу роздивитися навколо.
Посеред хатини просто на підлозі лежить якийсь чоловік.
- Прокляття!
- Він спить?
- Коли не почув нас, то, мабуть, мертвий.
- Та ні,- каже ватажок, нахилившись над лежачим чоловіком:- Просто п'яний, як чіп! Це мустанге-рів слуга. Я колись бачив його. З того, який він зараз гарний, можна напевне сказати, що його господаря немає і давненько не було. Сподіваюся, цей паскудник не вижлуктив увесь припас, щоб дійти до такого блаженного стану... А, осьде бутель! І пахне, мов троянда! Щось там ще хлюпотить, хвала Пресвятій Діві!
Кілька секунд - і рештки рідини в бутлі поділено на чотирьох. Кожному припадає ковтнути по разу, а ватажкові - й ще раз, і, хоч його особливе становище мало б зобов'язувати й до особливої чесності, він не заперечує проти такого несправедливого розподілу. Бутель умить порожніє.
Що ж буде далі?
Рано чи пізно господар хатини має повернутись. Непрохані гості явно хочуть зустрітися з ним, і, мабуть, дуже хочуть, коли завітали о такій пізній годині. А найдужче хоче цього їхній ватажок.
Чого ж їм треба, цим чотирьом команчам, від Мо-ріса-мустангера?
їхні наміри стають зрозумілі з дальшої розмови - адже поміж собою вони не роблять з цього таємниці.
Вони прийшли вбити його!
Призвідником цього чорного діла виступає ватажок, решта троє- лише помічники, слухняні знаряддя в його руках.
Для нього це діло першорядної ваги, йому не до жартів. Він мав отримати за вбивство тисячу доларів, не кажучи вже про деякі особисті, незалежні від грошей мотиви, що спонукають його до цього. Трьом його хоробрим воїнам перепаде по сотні - цілком досить, [244] щоб спокусити першого-ліпшого команча й підбити його на будь-який злочин.
Та немає потреби провадити далі цей маскарад. Тим більше, що маски вже нікого не вводять в оману. Атож, ці команчі - не хто інші як мексиканці, а їхній ватажок - Мігель Діас, мустангер.
- Треба влаштувати засідку й чекати на нього.- Це говорить сам Койот.- Хай там що його затримало, а він має скоро над'їхати. Ти, Барахо, піднімешся крутосхилом і назиратимеш за рівниною*- Решта залишиться тут зі мною. Він має їхати з того боку, від Леони. Ми перестрінемо його внизу, в кінці виярка, під великим кипарисом. Для нашого діла то найкраще місце.
- А що робити з цим? Чи не приспати його навіки? - озивається кровожерний Барахо, показуючи на ірландця, який, на своє щастя, й гадки не має про те, що діється навколо нього.
- Мертві не говорять! - підтримує його ще один із спільників.
- Глядіть, щоб він не заговорив проти нас гірше, ніж живий,- заперечує Діас.- Та й зовсім ні до чого його вбивати. Він і так наче мрець, бісів п'яничка. Дамо йому ще пожити. Мені заплатять тільки за смерть його господаря. Іди, Барахо, не гайся! Мерщій нагору. Дон Морісіо може з'явитися в будь-яку мить. Не приведи Боже нам схибити. Навряд чи випаде ще коли така нагода. Станеш на краю урвища. Звідти добре видно всю рівнину. Місяць такий ясний, що він не зможе під'їхати непомітно. І тільки-но його побачиш - чимдуж сюди. Не забувай, що нам ще треба буде встигнути засісти під кипарисом.
Барахо збирається йти виконувати ватажкові настанови, але не видно, щоб дуже охоче. Минулої ночі йому не повелося: він чимало програв Койотові в монте і тепер хотів би відігратися,- а він же добре знає, що робитимуть його товариші, коли він піде чатувати.
- Поквапся, сеньйоре Вісенте,- каже Діас, помітивши, як не хочеться тому йти.- Якщо це діло в нас не вигорить, ти втратиш більше, ніж зміг би виграти в монте. Іди ж! - підганяє він далі.- Якщо дон Морісіо за годину не з'явиться, тебе хтось змінить. Іди!
Барахо скоряється і, вийшовши з хатини, рушає до свого поста над урвищем. [245]
Тим часом у хатині вже засвічено світло, і решта троє сідають коло столу. Такі люди, як вони, завжди мають при собі чим розважитись на дозвіллі. І ось уже на грубому столі між ними з'являється не вечеря, а колода іспанських карт, що її кожний мексиканський волоцюга носить під серапе.
Даму та валета викладено на стіл догори лицем - і гра починається. Цілком поринувши у свої розрахунки, картярі не помічають навіть, як минула година.
Койот банкує. Раз у раз поміж оббитих кінськими шкурами стін хатини лунають вигуки: «Дама вбита!.. Валет виграв!..» Шурхотять карти, дзвенять срібні долари.
Та раптом гру уриває якийсь гучний звук.
Це дикий крик п'яного ірландця, що проспався від алкогольної нестями й уперше побачив страхітливе товариство, яке не знати звідки взялося під одною з ним покрівлею.
Картярі зриваються з місць і вихоплюють з піхов мачете. Троє довгих гострих лез ось-ось проштрикнуть Фелімові груди.
Рятує його чиста випадковість. Ще одна раптова поява перебиває той лихий замір.
У дверях з'являється засапаний Барахо. Хоч і так зрозуміло, чого він прибіг, він усе-таки видушує з себе:
- їде!.. Вже під'їжджає до урвища... Швидше, хлопці, швидше!
Життя ірландця врятоване. Убивати його вже немає часу, та й не варто. Принаймні так вважають фальшиві команчі. Отож вони залишають його досипляти, а самі вискакують з хатини, щоб учинити куди вигідніше вбивство.
За кілька секунд вони вже під урвищем, у кінці виярка,- саме там має відбутися те вбивство. Причаївшись у затінку розложистого кипариса, лиходії чекають на свою жертву.
Всі четверо сторожко дослухаються, сподіваючись от-от почути тупіт кінських копит, що провістить її наближення.
Аж ось і він. Чутно, як клацають підкови на кам'янистому грунті,- але не рівномірно, а так, наче кінь ступає по нерівній поверхні. Вершник спускається крутосхилом! [246]
Із засідки його ще не видно. Та й сам виярок, як і вся долина внизу, потопає в темряві під буйними кронами дерев. Тільки в одному місці - обіч кипариса, під яким ховаються вбивці,- місячне світло вузькою смугою падає на землю. Але стежка, що нею їхатиме приречений, проходить не там. Він має проїхати в тіні кипариса.
- Не вбивайте його одразу! - пошепки наказує Мі-гель Діас своїм поплічникам.- Він потрібен мені живий, десь на годину чи близько того. У мене з ним свої порахунки. Хапайте його і коня. То буде неважко, бо ми заскочимо його зненацька. А стане опиратися - пристрелимо. Тільки я стріляю перший.
Спільники обіцяють зробити все, як він каже.
Зараз вони матимуть нагоду довести це на ділі. Той, на кого вони чекають, уже спустився виярком і в'їхав під тінь великого кипариса.
- Кидай зброю! Злазь із коня! - кричить Койот, хапаючи коня за вуздечку, тимчасом як троє інших кидаються на чоловіка, що сидить у сідлі.
Той не чинить ніякого опору - не відбивається, не вихоплює ножа, не стріляє і навіть не озивається.
Перед ними чоловік, що рівно сидить у сідлі, всунувши ноги в стремена; вони хапають його за руки й за ноги - на дотик це звичайне людське тіло, але враження таке, ніби воно нічого того не відчуває!
Опирається тільки кінь. Він стає дибки, задкує і тягне за собою напасників.
Зрещтою всі вони опиняються поза тінню, на яскраво освітленій прогалинці.
Боже милосердний! Що воно таке?!
Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.
Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.
Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.
Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні,- побачили вершника без голови! [248]
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|