Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XLV ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД
А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною?
Ось які запитання снувалися і в Койота, і в його нажаханих спільників. Про те саме запитував себе трохи раніш і переполоханий Фелім О'Нійл. Та після того, як він кілька разів ревно припав до обплетеного лозою бутля, в голові у нього так потьмарилось, що бідолаха на якийсь час позбувся свого жаху.
Такі самі думки опосідали й інших людей, що бачили вершника без голови,- оту сотню чоловік, які на чолі з майором вирушили слідами кривавого злочину. Перед ними та загадкова проява постала раніше і в іншому місці - миль за п'ять на схід від хатини мус-тангера.
Стоячи лицем до заходу, так що сонячне' проміння світило їм просто в очі, вони бачили тільки обриси вершника й не могли розглядіти нічого такого, що навело б їх на думку про Моріса Джеральда.
Фелім же, навпаки, стояв до сонця спиною й дивився на схід, отож і побачив цілком досить, щоб упізнати у вершнику коли й не напевне свого господаря, то, безперечно, його подобу.
Такого ж висновку дійшли і четверо мексиканців, що знали мустангера на око, а вершника без голови побачили, в яскравому місячному світлі: на них те видиво нагнало не менше жаху, ніж на Феліма.
Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.
- Що ви на це скажете, панове? - спитав майор, звертаючись до людей навколо себе.- Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.
- Може, це якась витівка індіанців? - озвався хтось.- Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?
- Коли так, то принада нікудишня,- зауважив ще один.- Не знаю, як хто, а я б на неї нізащо не спокусився. [249]
- Не думаю, що до цього причетні індіанці,- сказав майор.- Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?
Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.
- Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? - не вгавав майор.
- Я знаю не більше за вас, майоре,- відказав той.- Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.
- О, мабуть, таки лялька! - озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.
- Хоч би що воно було - людина, лялька чи сам диявол,- мовив той самий прикордонний старожил,- я не знаю, чого б нам боятися піти його слідом. От тільки чи лишає воно по собі слід?
- Коли так,- сказав Спенглер,- то ми його побачимо. Слід, яким ми йдемо, тягнеться якраз у тому напрямі, принаймні скільки видно звідси. Будемо рушати, майоре?
- Авжеж. Така дрібниця не може відвернути нас
від нашого діла. Вперед!
Вершники поїхали далі, хоча й не всі з однаковою охотою. Були серед них і такі, що, коли б їхня воля, залюбки повернули б назад. До них належав і Колха-ун, що, тільки-но побачивши ту химерну прояву, виказав такий страх, якого не відбилося на жодному іншому обличчі. Очі його враз неначе оскляніли, губи побіліли, нижйя щелепа одвисла, і він насилу стримувався, щоб не цокотіти зубами.
Коли б не загальне замішання, його стан напевне впав би в око іншим. Та всі дивилися тільки на таємниче видиво, а коли воно кінець кінцем зникло з очей і загін рушив далі, відставний капітан затримався й тихо поїхав серед задніх, не привертаючи нічиєї
уваги.
Слідопит здогадався правильно: те місце, де з хвилину стояв вершник без голови, було якраз на шляху загону. Та, діставшись до нього, вони не побачили там ніяких слідів, наче то справді була примара!
А втім, пояснювалось це зовсім просто. На тому місці, де кінь з таємничим вершником повернув назад, і на кілька миль далі рівнину вкривав щільний шар білої ріні. Мисливці називали те пустище «крейдяною [250] прерією». Подекуди камінці були зсунуті з місця й побиті, певно, підковами коня. Але ті ледь помітні . знаки розрізнило б лише око досвідченого слідопита.
Не стало видно й сліду, що ним загін ішов перед тим,- відбитків копит підкованого мустанга: рівниною нещодавно пробіг дикий табун, і розглядіти поодинокі відбитки було зовсім неможливо.
Вони могли б поїхати далі в той бік, куди поскакав вершник без голови. Дорогу їм показувало б сонце, а потім і вечірня зоря. Але їм був потрібен інший вершник - той, що їхав на підкованому мустангу,- і півгодини до смерку вони марно шукали його сліду, що загубився на білій рівнині.
Коли сонце сховалося за обрієм, Спенглер визнав, що слід утрачено остаточно. Загонові лишалося тільки повернутися до заростей і стати табором у підліску. Вирішили там заночувати, а рано-вранці знов шукати того сліду.
Та це їм не вдалося, принаймні в призначений час. Несподівана обставина змусила відкласти пошуки на-довше.
Тільки-но загін отаборився на ніч, як прискакав кур'єр з адресованою майорові депешею від командувача гарнізонів округи, чий штаб був у Сан-Антоніо-де-Бехарі. Депешу привезли до форту Індж, а вже звідти приставили майорові.
Прочитавши її, майор одразу ж дав наказ сідлати коней, і не встигли їхні боки обсохнути після недавньої їзди, як драгуни знов сиділи в сідлах.
У депеші сповіщалося, що команчі вчинили набіг на поселення поблизу самого Сан-Антоніо, за п'ятдесят миль на схід від Леони. То була вже не просто поголоска. Напасники вбили людей - дорослих і дітей,- підпалили їхні будинки. Майор дістав наказ надіслати до Сан-Антоніо скільки зможе солдатів. Тому так поквапно й знявся з табору драгунський загін.
Цивільні могли б і залишитись, проте дружба і навіть батьківська любов мусять скоритися перед необхідністю. Більшість людей вирушили на пошуки, зовсім не готувавшись,- тільки засідлали коней та почепили на плечі рушниці,- і тепер голод гнав їх по домівках.
Зовсім полишати пошуки ніхто не збирався. Ухвалили поновити їх, тільки-но перемінять коней і запасуть- [251]ся всім потрібним. А тоді, як одностайно вирішили всі, шукатимуть, поки знайдуть.
Кілька чоловік залишилося зі Спенглером, щоб пройти слідом американського коня,- той слід, як гадав слідопит, мав привести їх назад на Леону. Решта вирушили до селища разом з драгунами.
Перш ніж попрощатися з Пойндекстером і його друзями, майор розповів їм про те, чого доти волів не розкривати: про калюжу крові, сліди навколо неї та висновки, які зробив з них слідопит. Не маючи змоги брати участь у дальших пошуках, майор гадав, що ті важливі відомості зможуть стати в пригоді для розкриття злочину. Він дуже не хотів кидати тінь підозри на молодого ірландця, з яким йому завжди приємно було зустрічатися в справах, проте почуття обов'язку переважило, і хоч сам майор не припускав, що мустан-гер міг учинити такий злочин,- чи, краще сказати, не вважав це за ймовірне,- проте мусив визнати, що деякі докази свідчать проти нього.
Та для плантатора і його друзів то була вже не підозра, а цілковита певність. Тепер, коли стало очевидно, що індіанці до злочину непричетні, вбивцею навпростець оголосили Моріса Джеральда.
У тому, що вчинено вбивство, ніхто не сумнівався. Розповідь Обердоффера давала початок тій страхітливій історії; повернення коня Генрі Пойндекстера без вершника і з закривавленим сідлом завершувало її. А те, чого в ній не вистачало, було дуже легко доповнено - почасти висновками слідопита, почасти здогадами та домислами.
Ніхто не завдав собі клопоту бодай більш-менш вірогідно визначити мотив злочину. Усе звернули на сварку Моріса Джеральда з Кассіем Колхауном: мовляв, свою ворожість до відставного капітана мустангер переніс і на родину Пойндекстерів.
У цьому міркуванні не було й краплини здорового глузду, але люди, що переслідують гаданого вбивцю, здебільшого не розмірковують про мотиви злочину - вони думають тільки про помсту.
З таким-от настроєм вони й роз'їхались, умовившись зустрітися наступного ранку, щоб знову вирушити слідами тих двох і шукати, аж поки знайдуть одного чи обох, живих чи мертвих. [252]
Ті, що зголосилися допомагати Спенглерові, лишились там, де майор обрав місце для табору.
їх було всього з десятеро. Вирішили, що більшого загону залишати не варто. Команчів у тих місцях тепер уже чекати не випадало, та й інших небезпек, що потребували б значних сил, також не передбачалося. А на те, задля чого їх залишали, цілком вистачило б і двох-трьох чоловік.
Проте зосталося чоловік дев'ять-десять - хто з цікавості, а хто й просто для гурту. То були здебільшого молоді плантатори, і хоч старшим їхнього невеличкого загону вважали Колхауна, але всі мовчки розуміли, що насправді вони підлягатимуть Спенглерові, на якому лежали обов'язки провідника.
Коли головний загін поїхав, ці десятеро не полягали спати, а зібралися навколо багаття, що вже палахкотіло на галявині між чагарів. Вечерю вони мали добрячу - вдосталь і їжі, і питва,- бо ті, що поверталися до форту, позалишали їм свої припаси й розпочаті фляги. На такий невеличкий гурт усього того питва вистачило б на цілу ніч, навіть якби пити без перепочинку.
Та, незважаючи ні на такий достаток, ні на веселе тріскотіння вогню, справжньої втіхи навколо багаття не відчувалося. Усіх неначе скували лихі чари, потьмаривши для них ту втіху, з якою навряд чи зрівняється щось інше в цілому світі.
Ви можете собі вихваляти тихі радощі родинного вогнища. Часом я й сам, бувало, тужив за ними серед широкої прерії. Але тепер, вертаючись думкою назад і спокійно порівнюючи те й те, я не можу не вигукнути: «Дайте мені нічний табір у прерії, і яскраве багаття, і тісний гурт моїх товаришів-мисливців, дайте мені ще хоч раз посидіти з ними коло вогню - і я радо віддам вам усі свої надбані статки й усю здобуту марну славу, а ще радніш - увесь той клопіт і працю, що й досі потрібні, аби зберігати їх!»
Похмурий настрій тих, що сиділи навколо багаття, пояснити було неважко: в них ніяк не йшло з думки оте лиховісне видиво, і невиразний острах, викликаний ним, глибоко засів у їхніх душах. Хоч як вони намагалися пояснити ту прояву - навіть обернути її на жарт,- а проте не могли позбутись гнітючого почуття, і жодний здогад їх не вдовольняв.
Загальний настрій поділяли і їхній провідник Спенглер, [253] і визнаний за ватажка Колхаун. Навіть більше - Колхаун, здавалося, потерпав як ніхто інший. Він похмуро сидів у затінку дерев, осторонь від багаття, і, відколи поїхали драгуни, не озивавсь ані словом. Не виявляв він і охоти приєднатися до молодих плантаторів, що розкошували коло вогню, а вперто сидів сам-один, ніби уникаючи допитливих сторонніх поглядів. Очі його й досі були мов невидющі, а обличчя спотворене жахом, що проступив на ньому з появою вершника
без голови.
- Слухайте, Касе Колхауне,- гукнув до відставного капітана один з молодиків, що вже не раз приклався до чарки й через те став дуже балакучий.- Ідіть сюди, друже, та випийте з нами! Ми всі співчуваємо вашому горю і постараємось допомогти вам і вашим родичам помститися. Але не можна ж весь час отак хнюпитись. Ідіть до нас, і вам усміхнеться сама «Мононгахіла»! Вона одразу звеселить вас, слово честі!
Чи то Колхаунові сподобалось, як витлумачили його похмурий вигляд, що таки не минув уваги інших, чи то раптом захотілося побути в гурті,- але він прийняв те запрошення і, підійшовши до багаття, опинився в колі захмелілих молодиків. Та, перше ніж сісти, відпив добрячий ковток з поданої фляги.
Від тієї хвилини настрій його змінився, мов за помахом чарівної палички. З обличчя враз збігла застигла гримаса жаху, і він так розвеселився, що декого це навіть здивувало. Такі веселощі аж ніяк не личили людині, чийого двоюрідного брата, як гадали, було вбито лише минулої ночі.
Приставши до того гурту як гість, Колхаун дуже скоро став поводитись, наче господар. Коли фляги інших спорожніли, він почав діставати свої, і, здавалося, їм не буде кінця. З його містких сідельних сумок з'являлася фляга за флягою - набуток, залишений йому численними приятелями, що поїхали разом з майором.
Прийнявши ватажкове частування й заохочені його прикладом, молоді плантаторські нащадки, що зібралися навколо багаття, весело гомоніли, співали, реготали, витанцьовували й навіть качалися по траві, аж поки втома переборола хміль. Геть зморені, вони попростягалися хто де впав, і, мабуть, не одного з них тієї ночі уперше в житті мучили п'яні кошмари. Відставний капітан уклався на траві останній. [254]
Хоч ліг він останній, зате встав перший. Тільки-но затихла вся та веремія і гучне хропіння його п'яних товаришів сповістило, що вони поснули, він підвівся і, обережно ступаючи, пішов поміж сонними.
Так само скрадаючись, він пройшов на край табору, де припнутий до дерева стояв його кінь. Відв'язавши поводи й перекинувши їх через шию коня, Колхаун вибрався на сідло й безгучно поїхав геть.
З того, як він усе це робив, ніхто б не здогадався, що він напідпитку. Навпаки, всі його рухи виказували тверезу впевненість і добре зважений намір. Що ж то був за намір?
Може, любов до двоюрідного брата спонукала його самому знайти тіло і розкрити таємницю вбивства? Чи просто він хотів показати себе: ось, мовляв, який він ревний, подався на пошуки сам-один?
З тих слів, що машинально злітали з його уст, поки він їхав заростями, можна було й справді щось таке подумати.
- Хвалити Бога, місяць ясний, і я маю добрих шість годин, поки ті шмаркачі попродирають очі. Цілком досить часу, щоб винишпорити кожен закапелок цієї хащі на дві милі довкола, і якщо тіло там, то я неодмінно знайду його... Але що могло означати оте? Якби тільки я сам його бачив, то подумав би, що збожеволів. Але ж усі бачили, всі до одного! Сили небесні! Що воно могло бути?..
Ледве встиг він промовити останні слова, як з грудей його вихопився вигук, у якому бринів подив і жах: відставний капітан побачив щось таке, що змусило його рвучко спинити коня, немов перед лицем страшної небезпеки.
На той час він саме під'їхав бічною стежкою до знайомої нам прогалини в заростях і вже повертав на неї, коли помітив, що не сам-один мандрує там такої пізньої години.
Тією лісовою алеєю, наближаючись до нього, їхав ще один вершник - на такому самому, як і в нього, доброму коні, тільки їхав не ступою, як він, а швидким клусом.
Ще задовго до того, як невідомий нічний вершник
під'їхав ближче, ясне місячне світло, заливаючи лісову
прогалину, дало Колхаунові змогу побачити, що в
нього немає голови!
Помилитися відставний капітан не міг - досить було [255] й одного погляду. Сріблясте місячне проміння освітлювало вершникові плечі, але голови на них не було. То не могла бути омана, породжена грою місячного світла. Колхаун уже бачив цю постать і за ясного сонця.
Та тепер він побачив більше. Він побачив і голову - з мертвотним закривавленим обличчям, що визирало з-за сідельної кобури. До того ж упізнав коня, смугасте серапе на плечах вершника, гетри з ягуарової шкури на його ногах, тиснений шкіряний чапрак - усе те належало Морісові-ліустангеру.
Відставний капітан мав час, щоб роздивитись усе аж до таких подробиць. Спинившись при виїзді з бічної стежки, він так і стояв там, немов прикутий жахом до землі. Здавалось, і кінь його був нажаханий не менше. Весь тремтячи, він стояв, наче вкопаний, і не зрушив з місця навіть тоді, коли вершник без голови раптом зупинився проти них і його кінь злякано захропів і став дибки.
І тільки коли той гнідий кінь з диким іржанням, на яке враз озвався протяглим виттям собака, що біг слідком за ним, рвучко повернув і поскакав далі прогалиною,- аж тоді Колхаун трохи отямився від жаху і віднайшов мову.
- Боже милосердний! - вигукнув він тремтливим голосом.- Що воно може бути? Людина то чи диявол? Чи то хтось збиткується з мене? А може, весь цей день - тільки жахлива мана? Чи, може, я збожеволів... збожеволів... збожеволів...
За цими не вельми доладними словами відставний капітан спромігся й на дію - хапливу, але досить рішучу. Хоч яка була мета його нічної виправи, він очевидячки відмовився від неї і, круто повернувши коня, подався назад тією самою дорогою. Тепер він скакав куди швидше, ніж доти, і ні разу не спинився, аж поки дістався до свого табору.
Обережно ступаючи, він повернувся до вогнища й ліг на траву серед поснулих пияків. Та йому було не до сну, і він так і пролежав цілу ніч, тіпаючись, мов у пропасниці, і перші промені нового ранку освітили його змарніле, бліде обличчя та глибоко запалі безтямні очі. [256]
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
