Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова

Тим часом повернімося знов до відлюдної хатини на березі Аламо, яку так зненацька покинули картярі, що завітали в гості, поки господаря не було вдома.

Скоро вже полудень наступного дня, а господар і досі не повернувся. Колишній помічник стайничого з Баллі-баллаха знову сам-один у хакале і знову лежить на підлозі геть п'яний. Але це вже не те сп'яніння, свідками якого ми були останнього разу. Відтоді ірландець уже встиг протверезіти і тепер спить мертвим сном після нового звертання до бога вина.

Щоб усе стало зрозуміло, повернімось до тієї нічної години, коли гравці в монте так раптово подалися геть.

Коли Фелім побачив трьох червоношкірих дикунів, що сиділи коло столу й завзято різалися в карти, це витверезило його краще, ніж весь попередній сон. І хоч видовище було доволі кумедне, ірландець не добачив у ньому нічого смішного, що й засвідчив дикий крик, яким він привітав непроханих гостей.

Та далі було вже й зовсім не до сміху. А втім, що було далі, Фелім не дуже-то й збагнув. Пам'ятав тільки, що ті троє індіанських воїнів раптом облишили гру, покидали карти на підлогу й підскочили до нього з великими оголеними ножами; а потім звідкись з'явився четвертий, і всі вони так само раптово покинули його лежати на підлозі й, штовхаючись у дверях, подалися геть з хатини.

Уся та сцена тривала якоїсь півхвилини, і коли Фелім отямився від жаху, він знову був у хакале сам-один.

Чи то він спав, чи ні? Чи воно приверзлося йому сп'яну, чи просто наснилося? Чи все те діялося насправді? А може, то була ще одна незбагненна проява на зразок тієї, що й досі стояла в нього перед очима?

Та ні, не могло йому таке приверзтися. Він же бачив дикунів зовсім поруч і не міг помилитись: то були живі люди, і вони щось говорили незнайомою йому мовою. [288] Певне, своєю індіанською говіркою, а якою ж би ще! До того ж на підлозі лишилися розкидані карти.

Фелім і не подумав підняти хоч одну карту й подивитися, чи вони справжні, а не ввижаються йому. І не тому, що був ще очманілий од віскі,- просто йому забракло духу. Він боявся, що ті підозрілі карти обпечуть йому пальці. Хто міг знати, чи не належали вони самому дияволові!

Хоч як плутались його думки, ірландець усе-таки зміркував, що лишатися в хатині йому небезпечно. Ті розфарбовані картярі могли повернутися, щоб закінчити свою гру. Вони ж бо залишили там не тільки карти, а й усе мустангерове майно. І так само раптово, як зникли,- а на те, певно, була якась поважна причина,- могли й з'явитися знов.

Гнаний цією думкою, Фелім не гаяв часу й, загасивши свічку, щоб ніхто його не помітив, крадькома вибрався з хатини.

Вийти у двері він побоявся. Лужок перед хатиною заливало місячне світло, а дикуни могли бути десь поблизу. Отож він виліз крізь задню стіну, знявши одну з кінських шкур і протиснувшись між стояками.

Аж ось він опинився надворі й навшпиньки гайнув у тінь під деревами. Та ледве встиг відійти трохи від хатини, як побачив попереду щось темне. Звідти долинали звуки, так ніби кілька коней гризли вудила й час від часу били копитом.

Фелім став і сховався за стовбуром кипариса. Визираючи звідти, він скоро впевнився, що то справді коні. Йому здалося, що їх там четверо, і належали вони, без сумніву, отим чотирьом індіанцям, що перетворили хатину мустангера на картярський дім. Як видно, коні стояли припнуті до дерева, але ж десь там-таки могли бути і їхні господарі.

Подумавши про це, ірландець уже хотів був повернути й податися в інший бік, як раптом звідти долинули гучні голоси - кілька чоловіків начебто комусь погрожували й щось наказували. Потім почулися уривчасті крики, в яких звучав жах, за ними гавкіт собаки - і все затихло. Тільки раз по раз шурхотіло в кущах і тріщали гілки - неначе кілька чоловік панічно тікали через підлісок.

Фелім наслухав далі, а ті звуки щомить гучнішали. Втікачі наближалися до його кипариса.

Стовбур кипариса тісно обступали молоді пагони, що [289] росли від основи, утворюючи навколо дерева щось ніби вузькі темні ніші. В одну з таких ніш і шаснув Фелім і зачаївся в темряві.

Ледве "він устиг сховатись, як із заростей вибігли четверо й, не спиняючись ні на мить, кинулися до коней. Пробігаючи повз нього, вони щось говорили між собою; що саме - ірландець не зрозумів, але голоси їхні виказували жах. Та й уся їхня поведінка не лишала сумнівів щодо цього. Як видно, ті люди тікали від якогось грізного ворога, що настрахав їх до нестями.

Якраз поза тінню кипариса була невелика прогалина, яскраво освітлена місяцем. Щоб дістатися до своїх коней, втікачі мали перетнути її, і, коли вони опинились на видноті, їхні оголені до пояса тіла зблиснули червоною фарбою.

Фелім одразу впізнав тих чотирьох добродіїв, що кілька хвилин тому так безцеремонно хазяйнували в хатині мустангера.

Він не показувався із своєї схованки, поки ті четверо не скочили в сідла й не поскакали геть,- власне, аж поки тупотіння їхніх коней сказало йому, що вони виїхали виярком на рівнину й чимдуж погнали далі, а отже, вочевидь не мали наміру повертатися.

- Ну хіба не чортівня? - пробурмотів він, виходячи з-під кипариса й здивовано розводячи руками.- Чиста чортівня, побий мене грім! Що ж би все воно мало означати? Чого було треба тут тим червоношкірим дияволам? І хто їх так наполохав? Бо хтось таки нагнав на них добрячого страху, це ж ясно як Божий день. А чи не той самий?.. Щоб я пропав, коли це не на нього вони наскочили. Я ж чув, як гарчав собака, а він же подався тоді слідом за отим. О Боже, а що ж воно таке оте? А може, воно поженеться за ними й зараз прискаче сюди?..

Страх перед тією таємничою проявою змусив Феліма знов забитися під дерево, де він і просидів якийсь час, потерпаючи й тремтячи.

- А врешті, може, то все-таки якась витівка панича Моріса. Може, вертаючись додому, він надумав полякати мене, а наспів саме вчас і нажахав отих червоношкірих, що напевне хотіли пограбувати чи й убити нас. Дай Боже, щоб так воно й було... А коли ж це я побачив оте вперше? Ба, та вже, мабуть, чимало часу минуло. Пригадую, я тоді разів чотири добре-тггйи [290] приклався до бутля, а тепер ані духу... Стривай, а чи не натрапили вони на мій бутельок, ті бісові індіанці? Я чув, вони такі ж ласі до цього питва, як і білі. О Боже, якщо вони винюхали бутля, там, мабуть, і крапелиночки не лишилося! Ось я зараз піду погляну, їх мені вже нема чого боятися. Так погнали геть, що аж загуло.

З цими словами ірландець знову вийшов із своєї схованки й рушив до хакале. Посувався він обережно, раз у раз спиняючись, щоб подивитися, чи немає кого поблизу. Хоч яке правдоподібне пояснення він собі вигадав, проте жахався на саму думку про нову зустріч з вершником без голови, що вже двічі з'являвся коло хатини й тепер цілком міг бути всередині.

Якби Фелім не сподівався знайти в бутлі оту «крапелиночку», йому навряд чи стало б духу знов увійти до хатини серед ночі. Та бажання випити все-таки переважило страх, і він нерішуче ступнув у темряву.

Засвічувати свічку він не став. Кожний дюйм у хатині був йому знайомий, а надто той куток, де звичайно стояв бутель.

Ось він сягнув туди рукою. І ту ж мить його розчарований вигук сповістив, що бутля на місці немає.

- Хай їм чорт! - сердито пробурчав Фелім, мацаючи руками навколо.- Схоже на те, що вони таки допалися до нього. Напевне допалися, а то чого ж його нема на місці? Я ж лишив його тут. Ну звісно, що тут... А, ось ти де, моє золото! Тут-таки й є!..- вигукнув він, урешті натрапивши рукою на лозове плетиво.- Ах ви ж бісові душі, щоб вам добра не було! Вижлуктили все до крапелиночки! Так коли б я знав, то накидав би туди отруйного плюща, щоб вам усі тельбухи попалило! Ото була б вам справжня вогняна вода, коли ви її так любите. Щоб вам вічно горіти в пеклі, червоношкірі ви злодюги! Украсти в чоловіка випивку, поки він спить!.. Боже ти мій, що ж мені тепер робити? Знов лягти спати? Та хіба ж я засну, коли мені з думки не йде о т є - о т і нема чим розрадити душу! Ані крапелиночки не лишилося... Стривай, стривай! Діво Маріє, святий Патріку і решта! Що це я кажу? А фляга... фляга! У скрині, повна по вінця! Чи ж не сам я налив її для панича Моріса, коли він востаннє їхав до селища? А він забув її вдома... О Господи, спаси мене й помилуй! Якщо ті червонопикі прибрали до своїх брудних лап і її, я цього просто не знесу...- Фелім помовчав, [291] копирсаючись у шкіряній скрині, а тоді радісно заволав: - Гіп-гіп ура! Хвалити Бога, ті дикуни не додумалися зазирнути сюди! Ось вона, фляга, повна-повнісінь-ка, ніхто до неї і пальцем не торкнувся. Гіп-гіп ура!

Відшукавши той хмільний скарб, ірландець дав волю своєму захвату, і якусь хвилину в темряві було чути, як він з переможними вигуками витанцьовує по хатині. Потім запала тиша, рипнула закрутка на флязі, і почулося булькання, яке свідчило, що рідина із посудини з вузькою шийкою швидко переливається в іншу.

Трохи згодом цей звук змінився цмоканням та вдоволеними вигуками. Потім знов почулося булькання, за ним - знову цмокання, і так аж доти, доки брязнула, впавши на підлогу, порожня фляга.

Після того в темній хатині було чути то п'яний крик, то співи впереміш із веселими вигуками й реготом, а то плутану, недоладну мову: щось про індіанців і вершника без голови,- і те маячне белькотіння повторювалось знов і знов, чимраз тихіше, аж кінець кінцем по хатині розляглось лунке розкотисте хропіння.

Додати в закладки

  
Переклад Translate