Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ LXIV НЕПЕРЕДБАЧЕНІ АНТРАКТИ
«Ще хвилина - і Морісові Джеральду кінець!» - так думав кожен з учасників трагедії, що діялась на лужку перед хатиною мустангера. Ніхто не сумнівався, що в наступну мить усі вони побачать, як тіло засудженого повисне на гілляці платана.
Але тут довелося зробити антракт, не передбачений профамою вистави.
Водночас із трагедією і, можна сказати, на тій самій сцені відбувався фарс. Та оскільки цього разу увагу [366] всіх цілком заполонила трагедія, то комедію грали без глядачів.
А проте комедійні актори вели свої ролі сумлінно. їх було всього двоє: людина і кінь. Фелім знов розіграв ту сцену із Зебовою «худобиною», яка раніше так здивувала Ісідору.
Ще дужче підбурені свідченнями Колхауна й охоплені жадобою помсти, «регулятори» не спускали з ока тільки головного злочинця. Ніхто не звертав уваги на Феліма, нікого не цікавило, чи він співучасник, чи ні. Гнівні погляди всіх прикипіли до його господаря, і до слуги вже було байдуже. А коли добровільні кати вискочили наперед і заходилися коло мотузки, про Феліма й зовсім забули.
Ірландцеві випала добра нагода втекти, і він не забарився скористатися з неї. Виборсавшись із своїх пут, він нишком поповз геть між ніг збуреного натовпу.
Ніхто й не помітив його втечі. Знавіснілі від збудження люди штовхали одне одного й не зводили очей з дерева, що мало стати шибеницею.
Побачивши, як Фелім поповзом скрадається геть від місця суду, можна було б подумати, що, діставши змогу втекти, він рятує власне життя й забув і думати про свого господаря.
Щоправда, він уже нічим не міг допомогти мустанге-рові і сам це розумів. Усе, що можна було сказати на його захист, він сказав, і будь-які дальші його спроби нічого б не зарадили, а то й ще дужче розлютили б суддів. Отож, коли б він, скоряючись інстинктові самозбереження, і надумав утекти, це навряд чи випадало б назвати зрадою. Так розважив би кожен.
Але це припущення було б несправедливе щодо Феліма. Відданий слуга й думки не мав покинути господаря в скруті, не спробувавши визволити його з рук тих нелюдів, які жадали його смерті. Він знав, що сам нічого не вдіє, і сподівався тільки на Зеба Стампа. Оце ж задля того, щоб викликати старого мисливця умовним сигналом, який так добре прислужився йому минулого разу, він і повз тепер геть від страшного судного місця.
Вибравшись із стовписька, Фелім шаснув під дерева і, ховаючись за стовбурами, перебіг туди, де, залишена на довгій припоні, скубла траву Зебова стара кобила. По всьому краю галявини стояли припнуті до дерев коні приїжджих, утворивши ніби живу заслону. Скра(1)- [367] аючись за нею, Фелім, ніким не помічений, підступив упритул до конячини.
І вже аж тоді він згадав, що прийшов без потрібного знаряддя. Колюча гілка кактуса випала в нього з рук, ще як його схопили, і лежала тепер десь під ногами в напасників. Повернутися до неї Фелім не міг, бо його неминуче помітили б і схопили знову, не давши зробити те, що він замислив. Не мав він при собі й ножа чи чогось іншого, щоб зрізати ще одну гілку.
Він стояв гірко засмучений, не знаючи, що робити. Але це тривало лише якусь мить. Гаяти час було не можна. Над його господарем нависла смертельна небезпека, і кожна хвилина могла стати фатальною. Треба було рятувати його будь-що.
З цією думкою вірний Фелім кинувся до кактуса і, схопивши голіруч колючу гілку, відламав її від стебла.
Пальці його були геть подерті, але хіба це щось важило, коли йшлося про життя його любого господаря! Так само на відчай душі Фелім побіг назад до кобили й, ризикуючи наразитися на її копита, ще раз пустив у діло своє пекельне знаряддя.
На той час мустангерові вже наділи на шию мотузку й ретельно перевірили зашморг, щоб не вийшло ніякої похибки. За другий кінець, перекинутий через гілляку, вхопилися ті двоє бородатих харцизяк, яким, здавалось, аж руки свербіли швидше смикнути мотузку. їхні обличчя та пози виказували невблаганну жорстокість. Обидва чекали тільки слова.
Та, власне, сказати це слово ніхто не мав права. Через те й зволікали із стратою. Ніхто не хотів віддавати наказ, що позбавив би життя таку ж, як і вони, людину. І хоч майже всі вважали засудженого злочинцем і щиро вірили, що то він убив Генрі Пойндекстера, проте ні в кого не вистачало духу взяти на себе обов'язки шерифа (72). Навіть Колхаун притих.
Не можна сказати, що їм забракло лихої волі. Ні відставному капітанові, ні більшості «регуляторів» її не бракувало. Вони й не думали відступатися від свого наміру. Затримка виникла тільки тому, що всі вони нараз усвідомили незаконність своїх дій. Та це було лише коротке затишшя, як ото під час грози перед страшним ударом грому.
(72) Шериф - урядовець, що виконує певні адміністративні й судово-поліційні функції в окрузі.
[368]
Запала урочиста цвинтарна тиша. Всі мовчали, відчуваючи присутність смерті, та ще й у найжахливішій і найпотворнішій подобі. Більшість розуміли, що саме вони прикликали її сюди і що вона вже зовсім поруч.
Вони стояли принишклі й непорушні, мов дерева навколо галявини. От-от щось мало статися.
І таки сталося, але не те, чого всі чекали й що самі намислили. Замість побачити, як Моріс Джеральд повисне на гілляці, їм довелося стати свідками зовсім іншого видовища, такого чудернацького, що воно враз розвіяло всю похмуру врочистість хвилини й на якийсь час відвернуло страшну розв'язку.
Стара кобила, що, як усі знали, належала Зебові Стампу, раптом наче здуріла. Вона почала дико витанцьовувати на траві, високо хвицаючи копитами в повітрі, і по всій околиці розляглось її несамовите пронизливе іржання. Його підхопила і вся сотня коней, що стояли край галявини, прив'язані до дерев: уже за мить вони так само дико вистрибували й шалено іржали.
Ніякі чари не сподіяли б такої швидкої переміни, яка сталася на лужку перед хатиною мустангера. Здавалось, усі забули не тільки про страту, а й про самого засудженого.
Та ця переміна була аж ніяк не кумедна. Навпаки, на всіх обличчях з'явилася тривога, залунали крики жаху. Люди хапалися за зброю, кидалися до своїх коней.
«Індіанці!» - цей вигук був у всіх на устах, хоч його ніхто й не чув за ґвалтом. Тільки напад команчів міг викликати таке сум'яття. Здавалося, весь загін от-от подасться навтіки.
Якийсь час люди з криками гасали по лужку чи, скуті страхом, мовчки стояли на місці. Багато хто, підбігши до своїх коней, сховався за ними, як за щитами, від індіанських стріл. Лише декотрі з загону були звичні до таких пригод, а решта, не маючи досвіду життя в преріях, злякалися не на жарт і повпадали в паніку.
Так тривало доти, доки всі вершники порозбирали своїх коней і ті заспокоїлись. Тепер було чути тільки іржання бідолашної худобини, яка стала призвідницею всього того ґвалту.
Отоді й виявили справжню причину переполоху, а також і те, що слуга-ірландець утік.
На Фелімове щастя, він мав обачність сховатися -[369] в кущах, і це врятувало його. Якби його схопили знов, за його життя можна було б дати не більше, ніж за життя його господаря.
Розлючені тим усім, двадцятеро чоловіків водночас схопили рушниці й націлили їх на стару конячину. Та, перш ніж котрийсь із них встиг вистрілити, хтось інший, що стояв ближче, накинув їй на шию ласо і, затягши зашморг, примусив замовкнути.
Спокій відновлено, і можна повернутися до перерваного чорного діла. Настрій натовпу не змінився. Кумедна пригода не схилила тих людей до милосердя, а навпаки, тільки дужче розлютила їх. Одних пече сором за свою жалюгідну поведінку перед лицем фальшивої тривоги, інші роздратовані тим, що довелося відкласти смертельне дійство. І тепер усі знов збираються докупи, палаючи жадобою помсти. Про це свідчать і їхні гнівні вигуки, і брудна лайка.
Знову навкруг засудженого змикається лиховісне людське коло, і сцена набуває знов моторошного вигляду.
Знову добровільні кати беруться за мотузку, і по натовпу, як і -раніш, перебігає страшна думка: «Ще хвилина - і Морісові Джеральду кінець!»
Та, на щастя, ту похмуру церемонію знов доводиться урвати.
Як не схожа на смерть легка світла постать, що вихоплюється з тіні дерев на осоння!
«Жінка! Прекрасна жінка!»
Ці слова мовлено тільки подумки, бо озватись уголос ніхто не зважується. Всі стоять так само непорушно, але вираз їхніх облич дивно змінився. Навіть найзапек-ліші нечеми не лишаються байдужими до появи цієї непроханої гості. Вони враз знічуються, так ніби почувають за собою вину.
Падучою зіркою вона розтинає натовп і, не дивлячись ні на кого, не озиваючись ані словом, схиляється над засудженим, що й досі лежить на траві із заткнутим ротом. Потім швидким порухом хапає мотузку і обіруч висмикує її з рук отетерілих від подиву катів.
- Техасці! Яка підлота! - кричить вона, спопеляючи натовп презирливим поглядом.- Ганьба вам! Ганьба!..
Усі мовчать, вражені цим жалючим докором. А вона не вгаває: [370]
- Оце такий ваш суд! Справедливий суд! Засудити людину без оборонця, навіть не вислухавши її! І оце ви називаєте правосуддям? Вашим техаським правосуддям? Нелюди, вбивці, ви гідні тільки презирства!..
- Що це означає? - гнівно кричить Пойндекстер, підбігаючи до дочки й хапаючи її за руку.- Ти збожеволіла, Лу... збожеволіла! Як ти тут опинилася? Я ж звелів тобі їхати додому! Іди звідси, зараз же йди! І не втручайся в те, що зовсім тебе не стосується!
- Це стосується й мене, батьку!
- Що?.. Як?.. А, справді - ти ж сестра. Цей чоловік - убивця твого брата.
- Я не вірю... не можу цьому повірити! Не може такого бути! Він не мав ніяких причин... Слухайте, ви, якщо ви люди, то не чиніть, як дикуни. Судіть його справедливим судом, і тоді... тоді...
- Його судили по справедливості! - вигукує хтось, вочевидь із чужого голосу.- Ні в кого немає сумніву, що він винен. Це він убив вашого брата, більше нема кому. І дуже негарно, міс Пойндекстер,- ви вже мені даруйте, але дуже негарно, що оце ви намагаєтесь захистити його від заслуженої кари.
- Атож, справді! - підтримують його кілька голосів.
- Хай звершиться правосуддя! - вигукує ще хтось затерту судову фразу.
- Хай звершиться!.. Хай звершиться!..- луною підхоплюють десятки голосів.
- Ви вже вибачайте, міс, але ми змушені просити вас піти звідси... Містере Пойндекстере, ви б забрали свою дочку.
- Ходімо, Лу! Тут тобі не місце. Ти повинна піти... Що? Відмовляєшся? Боже праведний, дочко! Ти що, думаєш суперечити мені?.. Ану, Касе, візьми-но її за руку й відведи звідси!.. А як не підеш сама, Лу, ми примусимо тебе силоміць. Будь розумницею і роби як я кажу. Ну ж бо, йди!
- Ні, батьку, не піду... Не піду доти, доки ти не пообіцяєш мені... доки ці люди не пообіцяють...
- Ми не можемо вам нічого обіцяти, міс, хай би нам Цього й хотілося. Це не жіноче діло, аж ніяк. Вчинено злочин, убивство, ви ж знаєте. Вбивця не заслуговує ніякого жалю!
- Ніякого жалю! - підхоплює хор гнівних голосів.- Повісити його! Повісити! [371]
Присутність жінки вже не стримує натовпу. Можливо, її поява навіть прискорює фатальну розв'язку. Ревнощі збуджують ненависть не тільки в душі Кассія Колхауна. Заздрячи на гадане щастя ловця коней, його тепер ненавидять і інші. В розпалі мстивих почуттів забуто й про шану до жінки - чесноту, якою завжди славилися техасці.
Дівчину ведуть геть - та ні, не ведуть, а тягнуть силоміць. Це робить її двоюрідний брат за наказом батька. Вона пручається в його осоружних руках, гірко ридає, голосно протестує проти нелюдської жорстокості натовпу.
- Бузувіри! Вбивці! - гнівно вигукує Луїза.
Та її зусилля випручатись марні, і ніхто не зважає на її слова. її вже витягли з натовпу, і вона втратила останню надію допомогти тому, за кого ладна віддати власне життя.
Тепер її гнів виливається на Колхауна, і йому доводиться почути чимало гірких слів, що роздирають його серце на шматки. Краще б він і не брався супроводити її. І хоч він певен, що суперникові не минути помсти, це мала втіха. Суперника скоро не стане, але що йому, Колхаунові, з того? Дівчина, яка оце пручається в його руках, ніколи не дасть йому обійняти себе з доброї волі. Він може вбити того, хто заволодів її серцем, та ніколи не здобуде її прихильності.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
