Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ LXV ЩЕ ОДИН АНТРАКТ
Уже втретє сцена набуває того самого вигляду: актори і глядачі страшної трагедії займають свої попередні місця.
Ласо знов перекинуто через гілляку платана, і ті самі двоє негідників беруться за його вільний кінець, але тепер уже тягнуть його на себе доти, доки мотузка туго напинається.
Уже втретє кожен з присутніх думає: «Ще хвилина - і Морісові Джеральду кінець!»
Здається, цього разу смерть уже не мине нещасного страдника. Навіть коханню не стало змоги врятувати його. Яка ж іще сила здатна йому зарадити? Мабуть, немає такої сили на світі. [372]
Схоже на те, що вже нема ніякої надії на порятунок, та й часу нема. В похмурих очах натовпу не видно й тіні жалю - тільки нетерпіння. Кати також поспішають, наче бояться, що їм знову щось завадить. Вони вправно орудують мотузкою, наче все життя тільки те й робили. Та й обличчя їхні наводять на думку, що їм це не первина.
Не мине й хвилини, як вони зроблять своє чорне діло.
- Гей, Білле, ти готовий? - гукає один до другого, і з цього запитання стає зрозуміло, що вони вже не збираються дожидати команди.
- Готовий! - відказує Білл.- Зараз почепимо цього сучого сина. Тягни!
Мотузку тягнуть, але не досить сильно, щоб підняти тіло засудженого з землі. Зашморг затягається навколо шиї і трохи підводить йому голову, ото й усе. Виявляється, мотузку тягне тільки один з катів.
- Тягни ж, хай тобі чорт! - гукає той Білл, здивований млявістю помічника.- Якого біса ти не тягнеш?
Він стоїть спиною до того місця, де щойно з'явилася нова дійова особа, яку вже побачили інші. Побачив і його помічник і застиг, наче скам'янілий.
- Ну ж бо! - не вгаває головний кат.- Берімося знов, удвох. Раз, два - вгору!..
- Не смійте! - розлягається громоподібний голос.
З-за дерев рвучко виходить височенний чолов'яга з довгою рушницею і за кілька сягнистих кроків опиняється посеред натовпу.
- Не смійте! - повторює він, ставши біля засудженого й навівши свою довгу рушницю на двох негідників, що тримають мотузку.- Як на мене, то годі! Чуєш, Білле Гріффіне, спробуй тільки потягти цю мотузку ще хоч на чверть дюйма - і я вліплю тобі в черево таку пілюлю, що стане в ньому кілком! Пусти мотузку, кажу тобі! Зараз же пусти!
Навіть верещання Зебової кобили не справило на натовп такого враження, як поява його самого. Зеба знали чи не всі, хто там був, і майже всі поважали, а багато хто й боявся.
До цих останніх належали й Білл Гріффіи та його помічник у катівському ділі. Почувши Зебів наказ і збагнувши, що то не жарти, вони миттю пустили мотузку, і її вільний кінець упав на траву.
- Що це за бісова дурниця, люди! - звертається [373] мисливець до занімілого з несподіванки натовпу.- Невже ви справді хочете його повісити?
- Саме так,- відказує чийсь похмурий голос.
- А чом би ні? - озивається ще один.
- Чом ні? Повісити без суду свого співвітчизника, такого ж, як ви, громадянина?
- Коли вже на те пішло, він нам не співвітчизник. До того ж ми його судили, і судили чесно, як належить.
- Он як! Ви засуджуєте до страти людину, що лежить у гарячці! Спроваджуєте на той світ, коли вона не тямить, де пробуває! Оце такий чесний ваш суд?
- Що це в біса важить, коли ми знаємо, що він винен? Ми всі цього певні.
- Де ж пак, ви певні! Ти ба! Ну, та з таким, як ти, Джіме Стоддерсе, нема чого й говорити. А от ви, Семе Менлі, і ви, містере Пойндекстере,- як в и могли на таке пристати? Як на мене, то це просто вбивство.
- Ви ж не знаєте всього, Зебе Стампе,- заперечує ватажок «регуляторів», намагаючись виправдати свою згоду з присудом.- Ми маємо докази...
-- К бісу ваші докази! І туди ж ваші вигадки! Я їх не знаю і знати не хочу. На них вистачить часу, коли буде справжній суд. Гадаю, ніхто тут не зможе заперечити проти цього. Ви ж усі бачите, що він, бідолаха, нікуди не втече. Чи, може, хтось проти?
- Ви забагато на себе берете, Зебе Стампе. Яке вам до цього діло, хотів би я знати! - Це озивається Кас-сій Колхаун, що досі так успішно обстоював свій план.- Убитий не був вам ні сином, ні братом, ні навіть двоюрідним братом. А то б, я думаю, ви заспівали іншої. Отож я не бачу, як стосується вас те, що ми тут вирішили.
- Зате я бачу, як воно мене стосується. По-перше, цей хлопчина - мій друг, хоч він і не американець, а ірландець. А по-друге, Зеб Стамп не попустить підлоти, нехай і в техаській прерії.
- Під три чорти ці словеса! Ніякою підлотою тут і не пахне. А попустить чи не попустить, це ми ще побачимо. Ану, хлопці! Невже ви дасте себе залякати отакою дурною балаканиною? Закінчуймо те, що почали. Кров убитого волає про помсту. Беріться-но за мотузку!
- Еге ж, беріться - і, клянуся Богом, перший, хто це зробить, упустить її, ще й не взявши в руки. Ну, хто [37]4 хоче спробувати?.. Ви можете повісити цього бідолаху на найвищій гілляці, але не раніш, як Зебулон Стами упаде мертвий на траву, а разом з ним і не один із вас. Ну ж бо! То котрий сучий син перший візьметься за мотузку?
Після Зебових слів западає глибока тиша. Ніхто не зрушує з місця - хто боячись прийняти виклик старого мисливця, а хто й з поваги до його сміливості та великодушності. До того ж десь у свідомості цих людей усе-таки ворушиться сумнів, чи на правильний і чесний шлях штовхає їх Колхаун.
Миттю відчувши, що здобув деяку перевагу, старий мисливець наступає далі.
- Судіть хлопчину справедливим судом,- наполягає він.- Одвезімо його до селища, і нехай суд буде там. Ви не маєте незаперечних доказів, що він причетний до того чорного злочину, і побий мене грім, як я повірю в це, поки не пересвідчуся на власні очі! Я ж бо знаю, як він ставився до молодого Пойндекстера. Не те що там вороже, а так приязно, як ні до кого іншого, хоча й зітнувся був з його двоюрідним братчиком.
- Ви, містере Стампе, мабуть, не знаєте того, що ми оце тут почули,- спокійно відказує Сем Менлі.
- А що ж це ви почули?
- Свідчення, які спростовують те, що ви сказали. Ми маємо докази, що Джеральд і молодий Пойндекстер не тільки мали зло один до одного, а й тяжко посварилися тієї самої ночі, коли...
- Хто це вам сказав, Семе Менлі?
- Я сказав,- озивається Колхаун, виступаючи наперед, щоб старий мисливець міг його бачити.
- А, це ви, містере Касе Колхауне! То ви знаєте, що вони мали зло один до одного? І самі бачили, як вони посварилися?
- Я не сказав, що бачив це, Зебе Стампе. А крім того, не беріть собі в голову, ніби ви можете допитувати мене. Я дав свої свідчення тим, хто має право вислуховувати їх, і цього досить... Гадаю, панове, ви всі згодні з присудом. Отож я не розумію, чого цей старий дурень має втручатися...
- Старий дурень?! - майже викрикує мисливець.- Сто чортів! Ви назвали мене старим дурнем? Клянуся Богом, вам ще доведеться взяти свої слова назад, або я не Зебулон Стамп із Кентуккі! Гаразд, містере Касе Колхауне, на все свій час і, може, ваша лиха година [376] наспіє куди скоріше, ніж ви собі гадаєте... А щодо сварки між Генрі Пойндекстером і оцим хлопчиною,- веде далі Зеб, звертаючись уже до ватажка «регуляторів»,- то я не вірю жодному слову і не повірю доти, доки не буде поважніших доказів, ніж облудна мова цього-от пана. Бо з того, що я знаю, все воно купи не тримається. Кажете, ви маєте нові факти? Ну, то я теж їх маю. Та ще й такі, що, як мені здається, допоможуть прояснити цю темну справу, хоч як її заплутано.
- Які ж ті факти? - запитує Сем Менлі.- Скажіть і нам, Стампе.
- їх у мене кілька. По-перше, про що вам говорить те, що хлопчина такий побитий? Я кажу не про подряпини, які ви всі бачите,- це на нього напали койоти, коли зачули, що він геть знеможений. Та погляньте на його коліно. Це вже заподіяли не койоти, аж ніяк. Що ви про це скажете, Семе Менлі?
- Ну, це... дехто тут вважає, що була сутичка між ним і...
- Між ним і ким? - різко запитує Зеб.
- І тим, що пропав.
- Еге ж, саме так ми вважаємо,- озивається один з «регуляторів».- Ми ж бо всі знаємо, що Генрі Пойндекстер не дав би пристрелити себе, як теля. Між ними зчинилася бійка, й мустангер міг упасти і вдаритись коліном об камінь. Ото воно й розпухло. І на лобі в нього синець - схоже на те, що від руків'я револьвера. А подряпини - хто їх знає. Може, від колючок, а може, й від вовчих пазурів, це вже як хочете. Той його бовдур плів тут щось про ягуара, але нас на це не зловиш.
- Про кого це ви? Про ірландця Феліма? А де він?
- Та нишком дременув геть рятувати свою шкуру. Ну, нехай ось упораємося з цим, то знайдемо й того. Підтягнемо трохи на зашморгу - і скаже всю правду.
- Щодо ягуара, то ніякої іншої правди ви з нього не витягнете. Я сам бачив того звіра й наспів саме вчас, щоб урятувати хлопчину від його пазурів. Та не в тім річ. Ви ж, мабуть, добре допитали ірландця? Він нічого не казав вам про те, що бачив тут?
- Базікав щось там про індіанців. Але хто б йому повірив?
- Еге ж, він і мені про них казав, і скидається на те, Що якась правда в цій історії є. Він каже, що вони грали в карти, то ось вони, ці карти, дивіться. Я знайшов [377] їх у хатині, розкидані на підлозі. Це іспанські карти.
Діставши з кишені колоду карт, Зеб подає її Семові Менлі. Той уважно розглядає їх. Виявляється, що карти мексиканського виробу, такі, якими звичайно грають у монте.
- Де це таке було, щоб команчі грали в карти! - заперечує той, що не повірив Фелімовій історії про індіанців.- Сміх, та й годі!
- Сміх, кажеш? - втручається до розмови один старий звіролов, що колись попав у полон до команчів і прожив серед них цілий рік.- Може, воно й сміх, а проте правда. Я не раз бачив, як вони різалися в карти на бізоновій шкурі замість стола. І грали в оте ж таки мексиканське монте. Мабуть, навчились його в полонених мексиканців, бо їх, кажуть, є тисяч зо три по різних племенах. Отак воно! - закінчує старий.- Команчі таки грають у карти, це вже як є.
Зеб Стамп потішений цим доказом, бо сам не зміг би нічого заперечити. Підтвердження старого звіролова тільки на користь звинуваченому. Те, що в околиці бачили індіанців, надає справі іншого вигляду. Адже досі всі вважали, що команчі чинять розбій далеко звідси, ген по той бік селища.
- Певно, що так,- підхоплює Зеб Стамп, обертаючи новий доказ на те, щоб домогтися справжнього суду.- Тут були індіанці чи якісь люди, дуже на них схожі... Боже правий! Звідки це вона?.;
І ту ж мить всі чують десь над урвищем швидке тупотіння кінських копит. Отож немає потреби запитувати Зеба Стампа, що він хотів сказати своїм здивованим вигуком. Понад кручею, майже понад самим краєм, гінким чвалом скаче кінь. На ньому сидить жінка, її волосся розмаялось позаду, а чорний капелюх метляється за спиною і тримається тільки на підборідній стрічці.
Кінь мчить таким шаленим чвалом і так моторошно близько від краю урвища, аж можна подумати, що він поніс і вершниці несила його спинити.
Та це не так. Уся її поведінка свідчить про інше. Здається, вершниця не вдоволена такою швидкістю, бо чимдуж підганяє свого коня хлистом, острогами й погуками. Це добре видно всім, хто дивиться на неї знизу, хоч як вони вражені тим небезпечним гоном.
Вони стоять мовчки, зачудовані,- але не тому, що не [378] нають, хто ця жінка. Та й як їм не знати. Цю відчайдушну вершницю, що по-чоловічому сидить у сідлі, раз побачивши, не можна забути. З першого ж погляду всі впізнали в ній свою провідницю, з якою півгодини тому розлучилися в прерії.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
