Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ V ОСЕЛЯ ЛОВЦЯ ДИКИХ КОНЕЙ
Там, де Ріо-де-Нуесес, або Горіхова річка, вбирає у свої води добру сотню річечок і струмків, що помережили карту, наче віти розложистого дерева, лежать надзвичайно мальовничі місця. На всі боки простяглася прерія з дубовими й горіховими гайками, які то там, то там по берегах зливаються в суцільні зелені смуги.
Подекуди ці довгасті гаї переходять у справжні хащі, де ростуть переважно різні види акації, а поміж ними - і копайський бальзам, і креозотовий чагарник,
(13) Мустангер - ловець диких коней.
(14) Люцифер - за біблійною легендою, архангел, який повстав проти Бога й був скинутий у пекло.
[34]
і дике алое, і химерний цереус, і кактуси, і деревоподібна юка.
Ці колючі рослини осоружні оку сільського господаря,- адже ростуть вони на зовсім пісних, неродючих грунтах,- проте незмінно ваблять ботаніків і всіх, хто любить природу, особливо коли цереус розкриває свої величезні, немов воскові, квітки, а фукієра підносить над чагарями розгорнутий прапор розкішного ясно-червоного цвіту.
Але не вся місцевість така. Є тут і ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в'язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі,- і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.
Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб - жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.
Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії - команчі |(5),--та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.
Мабуть, саме тому справжні діти природи, дикі тварини, обрали ці місця собі за домівку. В жодній іншій частині Техасу ви не побачите стільки оленів і полохливих антилоп. На кожному кроці трапляються тут кролі - і звичайні, і велетні-«мули», трохи рідше тхори, опосуми, дикі свині.
Оживляють краєвид і прегарні барвисті птахи. З шурхотом злітає зі стежки лісова перепілка; ширяє в повітрі королівський гриф; край горіхового гаю вигріває на сонці свій розкішний комір величезний дикий індик; серед пірчастого листя акації мигтить химерний, схожий на ножиці хвіст чудернацького птаха-кравця, якого тутешні мисливці називають «райським птахом».
Дивовижної краси метелики, широко розгорнувши крильця, пурхають у повітрі, а коли сідають перепочити на якусь яскраву квітку, то здаються її пелюстками. Величезні оксамитові джмелі дзижчать серед усипаних
(15) Команчі - індіанське плем'я
[35]
цвітом чагарників, змагаючись із не набагато більшими за них колібрі.
Та не всі жителі цього прекрасного краю мирні й безневинні. Більш ніде в Північній Америці немає таких великих гримучих змій - вони ховаються в густій траві, так само як і ще небезпечніші мокасинові змії. Тут може вжалити і отруйний тарантул, і скорпіон, а отруйна стонога лише проповзе по шкірі людини - і вже спричинить гарячку, яка може призвести до смерті.
Серед дерев та чагарів по берегах річок можна побачити плямистого оцелота, пуму (16), а також їхнього більшого й дужчого родича - ягуара; саме в цих місцях проходить північна межа його поширення.
По узліссях самотньо й тихо скрадається худий техаський вовк, а інший представник цього роду, боягуз койот, віддає перевагу відкритій прерії і шукає здобичі тільки гуртом із своїми братами.
В тій-таки прерії, поряд із кровожерними хижаками, живе і найкраща, найблагородніша з усіх тварин, найрозумніший і найвірніший чотириногий друг людини - кінь. Незалежний від людських примх, не знаючи ні вуздечки, ні сідла, ні в'юків, він живе собі там вільним і диким життям, як велить його неприборкана вдача.
Та навіть і в цих заповідних місцях він не завжди має спокій. І тут його переслідує, полонить і приборкує людина, і людина ця - Моріс-мустангер.
На березі Аламо - чи не найпрозорішої з річечок, що впадають у Ріо-де-Нуесес,- стояла оселя, скромна, як і більшість осель у Техасі, й, певна річ, така ж мальовнича.
То була хатина, споруджена з розколотих уподовж стовбурів юки, вбитих сторч у землю, з покрівлею із цупкого гостроконечного листя цієї ж таки гігантської деревоподібної лілії.
Щілини між стояками, на відміну від інших будівель у Західному Техасі, були не замазані глиною, а завішані зсередини кінськими шкурами, що трималися не на цвяхах, а на колючках мексиканського столітника.
Високі крутосхили, що підносилися над долиною річки, були вкриті деревами й кущами, які правили за
(16) Оцелот, пума - хижі тварини з родини котів.
[36]
матеріал для хатини: тією ж таки юкою, агавами та іншими невибагливими рослинами. Зате внизу, на родючих грунтах долини, буяв справжній ліс, що тягся на кілька миль обабіч річки. Там росли переважно шовковиці, дуби, горіхи. Ця зелена смуга не виходила за межі долини, і верхівки дерев ледь сягали горішнього краю урвищ.
Ліс не скрізь був суцільний. Подекуди з боку річки його потісняли невеликі зелені луки з навдивовижу соковитою травою, яку мексиканці називають грама.
На краю одного з таких природних газонів, що дугою заходив у ліс, і стояла згадана проста оселя. Галявину півколом обступали дерева, і їхні стовбури скидалися на колони, що підтримують склепіння якогось лісового амфітеатру.
Та оселя стояла в затінку під деревами, і складалося враження, що таке затишне місце обрано свідомо, аби приховати її від чужого ока. Хатину можна було побачити лише з боку річки, та й то тільки опинившись просто навпроти неї. А малий розмір і бляклий колір стін та покрівлі робили її ще непомітнішою.
Хатина була зовсім невеличка - не більша за намет - і не мала вікон чи інших отворів, окрім дверей та ще^іба димаря крихітної глигіяної грубки, притуленої до однієї із стін. Двері - легка дерев'яна рама, обтягнута кінською шкурою,- трималися на завісах з тієї ж таки шкури.
Позад хатини був піддашок, підпертий шістьма стовпами й покритий листям юки. Його оточувала огорожа з поперечних жердин, прив'язаних до стовбурів навколишніх дерев.
Така сама огорожа тяглася навколо прилеглої ділянки лісу, завбільшки з акр (17), що починалася за хатиною і впиралась у крутосхил. Земля там була порита й поколупана безліччю відбитків кінських копит, а подекуди і втоптана до твердого, і це свідчило, що та ділянка править за кораль - загороду для диких коней, мустангів.
І справді, в загороді стояло з десяток чи більше коней. їхні дикі очі й збуджена поведінка промовисто свідчили, що зловлено їх зовсім недавно і вони тяжко страждають у неволі.
Усередині хатина мала вигляд досить чепурний і
(17) Акр - міра площі (0,4 га).
[37]
затишний. Кінські шкури, що висіли на стінах шерстю досередини, непогано прикрашали оселю. Цей своєрідний килим з великих клаптів гладенької, лискучої шерсті різних мастей - чорної, гнідої, білої, рудої, рябої - тішив око і свідчив про неабиякий смак господаря.
Умебльована хатина була вкрай просто. Саморобне складане ліжко з дерев'яних козел, обтягнутих кінською шкурою, дві табуретки, зроблені за тим самим зразком, та ще грубий стіл, збитий з юкових обапол-ків,- ото й усі меблі. В дальшому кутку притулилося щось ніби ще одна постіль - з тих-таки незмінних кінських шкур.
Що було зовсім несподіваним у цій примітивній оселі - то це полиця з книжками, пера, чорнильниця, поштовий папір з конвертами і газета на столі.
Були там ще й інші речі, що нагадували про цивілізацію і навіть більше - про вибагливість господаря: велика шкіряна дорожня скриня, дорога двоцівкова рушниця, карбований срібний келих, мисливський ріг і свисток.
На підлозі стояв сякий-такий кухонний посуд, здебільшого бляшаний, а поряд у кутку - великий обплетений лозою бутель, в якому тримали, мабуть, щось міцніше за воду з Аламо.
Решта речей більше пасувала до цієї хатини: мексиканське сідло с високою лукою, вуздечка з наголовачем із плетеного кінського волосу, такі самі поводи, купа ремінців із сириці.
Отака була оселя мустангера - зовні і всередині,- таку вона мала обстанову. Не бачили ми ще тільки її мешканців, яких було двоє.
На одній з табуреток посеред хатини сидів чоловік, але це не міг бути сам мустангер. Він аж ніяк не скидався на господаря. Навпаки, з усієї його зовнішності, особливо з виразу звичної покори на обличчі, можна було напевне впізнати слугу. І хоч яка непоказна була оселя, де він оце сидів, ніхто все ж -таки не помилився б і не сказав, що то її господар.
А тим часом він не був ні вбого вдягнений, ні голодний з вигляду, та й взагалі не справляв враження людини, яка терпить у чомусь нужду. То був дебелий чолов'яга, з буйною рудою чуприною та червоним обличчям, у грубому - наполовину плисовому, наполовину вельветиновому - вбранні. З плису були короткі, [38] до коліна, штани й гетри, з вельветину - колись темно-зеленого, а тепер зовсім вицвілого, брудно-рудого кольору - схожа на мисливську куртка з великими кишенями на грудях і по боках. На голові в чоловіка, довершуючи його вбрання, стримів фетровий капелюх з широкими спущеними крисами. Ми ще не згадали про цупку полотняну сорочку, червону бавовняну хустку, недбало пов'язану на шиї, та грубі ірландські черевики.
Та не треба було ні ірландських черевиків, ні плисових штанів з гетрами, щоб визначити, звідки він родом. Губи, ніс, очі, вигляд і манери виразно показували, що він ірландець. А коли б у кого й виник щодо цього сумнів, то він умить розвіявся б, тільки-но той товстун озвався бодай словом,- а він час від часу справді озивався,- бо таку вимову можна надбати лише в ірландському графстві Голуей.
Крім нього, в хатині начебто нікого не було, отож здавалося, що він говорить сам до себе. Та насправді це було не так. На постілці з кінської шкури перед теплою грубкою, мало не встромивши носа в попіл, лежав чотириногий товариш того чоловіка і, судячи з вигляду, його співвітчизник - великий ірландський хорт. Скидалося на те, що собака розуміє мову свого земляка. В усякому разі, той говорив до нього так, ніби пес тямить кожне його слово.
- Що, Таро, золото моє? - приязно спитав чоловік у плисових штанях.- Хотів би зараз бути вдома, у Баллібалласі? Побігати б по кам'яних плитах у дворі старого замку, еге ж? Та й підгодуватися б тобі не завадило, щоб не світив отак ребрами,- усі до одного полічити можна! Е, мій голубе, я б і сам туди хоч зараз! Та хто ж зна, коли наш панич надумає вертати додому й візьме нас із собою. Ну-ну, не журися, Таро! Ось скоро він поїде до селища, то обіцяв і нас узяти. Хоч якась буде втіха, еге ж? А то я вже, грім мене побий, місяців зо три не був у форті. Може, здибаю там котрогось давнього знайомого серед ірландських солдатів, яких туди прислали. Ото б ми з ним хильнули на радощах! Еге ж, Таро?
Почувши своє ім'я, собака підвів голову й тихенько чмихнув у відповідь.
- Та я б і зараз ковтнув крапелинку,- мовив чоловік, кинувши пожадливий погляд на бутель у кутку.- Ще й як ковтнув би! От тільки бутель уже майже [39] порожній, панич може помітити. Та й нечесно брати щось, не спитавшись дозволу, правда ж, Таро?
Собака знов підвів голову від попелу й так само чмихнув.
- Ти ж підтакнув мені того разу! А тепер як тебе розуміти? Га, Таро?
Собака знову чмихнув - чи то від невеличкої застуди, чи то від попелу, що попав йому в ніс.
- Знову «так»? То ось що хоче сказати ця безсловесна істота! Ні, ні, не спокушай мене, старий злодюжко! Я й краплини у рот не візьму. От тільки вийму затичку і трохи понюхаю. Панич і не знатиме про це, а коли й дізнається, то нічого не скаже. Від того, що я понюхаю, віскі не зіпсується.
З цими словами чоловік підвівся з табуретки й пішов у куток, де стояв бутель. Хоч він і запевняв, що наміри його цілком безневинні, проте вигляд мав злодійкуватий, так ніби не дуже вірив у власну чесність чи боявся не встояти перед спокусою.
Він трохи почекав, прислухаючись і озираючись на відчинені двери, тоді взяв бутель, вийняв затичку й підніс його до носа.
Деякий час він так і стояв, уткнувши носа в бутель, і тільки раз у раз тихенько чмихав, майже так само, як перед тим собака, чиє чмихання він витлумачував як схвальні відповіді на свої запитання. А сам тепер чмихав від утіхи, зваблений пахощами духовитого міцного напою.
Та цієї втіхи йому вистачило ненадовго. Мало-помалу денце бутля піднімалося дедалі вище, а шийка відповідно опускалася до витягнутих їй назустріч губів.
- Побий мене грім! - вигукнув чоловік, ще раз скоса позирнувши на двері.- Моя грішна плоть безсила проти духу цього чудового віскі! Хіба ж можна не покуштувати його? Ет, що буде, те й буде! Я тільки крапелиночку, на кінчик язика... Нехай і обпечусь, дарма... Ага, осьде воно!..
Він замовк, і шийка бутля діткнулася його спраглих губ. Та діло не обмежилось «крапелиночкою на кінчик язика» - булькання рідини промовисто свідчило про те, що ірландець дозволив собі добре промочити й горлянку, та, мабуть, і не тільки горлянку.
Нарешті, кілька разів прицмокнувши і голосно гмукнувши від захвату, ірландець квапливо заткнув бутель, [40] поставив його на місце, а сам шаснув назад і знову сів на табуретку.
- Ач, який ти злодюжка, Таро! - звернувся він до собаки.- Це ж ти довів мене до гріха! А проте дарма, панич нічого й не помітить. Та й однаково він скоро поїде до форту, от і зробить новий запас.
Якусь хвилю грішник сидів мовчки - чи то думаючи про свою провину, чи то просто втішаючись тим, як розбирає його випите віскі. Та довго мовчати він не міг і незабаром озвався знову.
- Хотів би я знати,- пробурмотів він,- чого це панича Моріса так. тягне до селища? Каже, що знов поїде туди, тільки-но зловить отого плямистого мустанга. Та й нав'яз-бо йому той плямистий! Мабуть-таки, то не простий собі кінь, коли панич уже тричі ганявся за ним, але так і не зміг запопасти. А був же на своєму гнідому, та де там! Тепер, каже, не заспокоїться, аж поки не зловить того коника. Ото ще дурниця! Та нехай би він уже скоріше доп'яв свого, бо доведеться ще нам скніти тут до самого судного дня... Ч-ш-ш! Що там таке? - вигукнув ірландець, побачивши, що Тара підхопився зі своєї постілки і з гарчанням метнувся до дверей.
- Феліме! - почувся голос знадвору.- Феліме!
- Панич приїхав,- пробурмотів Фелім, підводячись із табуретки й рушаючи до дверей слідом за собакою.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
