Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ LXXI РУДИЙ КІНЬ
Зворушений цими палкими словами, старий мисливець швидко пішов до стайні, де стояла його єдина в своєму роді «худобина». Вона смачно хрумкала куку-РУДзу. якої щедро вділив їй Плутон.
Сам Плутон стояв там-таки поруч, але не жвавий і усміхнений, як завжди, а незвично мовчазний і якийсь понурий, так наче щось його точило.
Та це було й не дивно. Смерть молодого господаря, якого Плутон дуже любив; горе не менш любої йому молодої господині; зневажливі насмішки Флорінди, що останнім часом не проминала нагоди дошкулити йому; а напевне, й удар носаком чобота, що перепав йому того дня від Кассія Колхауна, який поводився тепер у гасієнді, як самовладний господар,- усього того було цілком досить, щоб пояснити похмурий вигляд чорношкірого кучера.
Зеб був такий заклопотаний власними думками, що не помітив зажуреного обличчя слуги. В поспіху він навіть не дав своїй старій кобилі дожувати кукурудзу, що було так потрібно їй після довгої дороги. Схопивши «худобину» за морду, він устромив їй між щелепи поіржавілі вудила, просунув її довгі вуха в потріскану [40]
ремінну вуздечку, а тоді швидко повернув її в стійлі, щоб вивести із стайні.
Та кобила опиралася. їй шкода було кидати смачний харч, який так рідко їй траплявся. Вона нізащо не хотіла йти, і, щоб відірвати її від ясел, Зебові довелося щосили тягти за вуздечку.
- Го-го, мас' Стампе! - озвався Плутон.- І чого б оце вам так поспішати? Бідолашна конячина ще не наїлася. Нехай би собі хрумала донесхочу. Еге ж, це пішло б їй тільки на користь.
- Нема часу, негре. В нас попереду нелегка дорога. Треба подолати сотню миль менш як за дві години.
- Го-го, оце-то гони! А ви не жартуєте, мас' Стампе?
- Ні, не жартую.
- Святий Боже, ну й ганяють же по цих преріях! Мабуть, і отой кінь проскакав тоді за ніч миль із двісті.
- Який кінь?
- А онде той рудий, що в найдальшому стійлі. Кінь мас' Колхауна.
- А чому ти думаєш, що він проскакав двісті миль?
- Та він же був геть весь замилений! Та ще й мало з ніг не падав, коли я повів його до річки напувати. Спотикався, як ото молочне телятко. Го-го, він ту ніч таки добряче підбився!
- Про котру це ніч ти весь час торочиш, Плутоне?
- Про котру ніч? Дайте лишень подумаю... Еге, та певно ж про ту, коли пропав мас' Генрі. Отоді-таки рано-вранці, ще тільки сонце зійшло, я й побачив рудого. Прийшов до стайні, аж глядь - а він геть мокрий, наче річку переплив, і так тяжко сапає, як ото після чотиримильних гонів на гіп... іподромі в Новому Орлеані.
- Хто ж на ньому їздив тої ночі?
- Не знаю, мас' Стампе. Тільки ніхто на ньому не їздить, окрім самого мас' Колхауна. Го-го! Та ніхто на нього й сісти не сміє!
- То, виходить, він-таки і їздив?
- Не знаю, мас' Стампе, нічого не знаю. Не бачив цей нігер, щоб капітан виводив рудого, і хто його назад ставив, не бачив.
- Коли ти правду кажеш, що кінь був геть замилений, то хтось же мав його вивести і їздити на ньому.
- Го-го, хтось таки мав, це вже певно.
- Слухай, Плутоне, ти негр непоганий, хоча й дуже чорний, отож я вірю, що ти не брешеш і справді не [403] знаєш, хто їздив тоді на цьому рудому. Але як ти сам собі гадаєш, хто б то міг бути? А питаю я про це лиш тому, що містер Пойндекстер мій друг, ти ж знаєш, і я не хочу, щоб хтось отак робив шкоду його власності, та й каштановій теж. Певне, то хтось із польових негрів нишком забрав худобину із стайні і ганяв на ній по всій околиці. Могло ж таке бути?
- Та ні, мас' Стампе, не схоже на те. Польовим нігерам сюди заходити не можна. Ніхто з них і не поткнеться до стайні. То був ніякий не нігер з плантації, що брав ту ніч рудого.
- Хай йому чорт, хто ж тоді? Може, наглядач? Міг він узяти коня?
- Ні, й не він.
- То хто ж це міг бути, як не сам хазяїн коня? А як він, то й нема про що говорити. Це його кінь, і він має право їздити на ньому куди хоче й заганяти його хоч би й до скону. То вже не моє діло.
- Го-го, та й не моє, мас' Стампе. Ото шкода тільки, що я не подумав про це сьогодні раніш.
- Чому шкода? Що таке тобі подіялося сьогодні раніш? Оце того ти такий понурий?
- Еге! Що подіялося? А таке лихо подіялося цьому нігерові, ой, таке лихо...
- Що ж воно за лихо?
- Ой, мас' Стампе, як мене стусонули сьогодні! Оце десь одразу пополудні.
- Стусонули?
- Та так, що аж покотився через усю стайню!
- А, то кінь тебе хвицнув? Котрий же це?
- Ой ні, не вгадали! Анікотрий із коней, а їхній хазяїн, кому всі вони належать, усі, окрім плямистої лошички. То він, мас' Колхаун, так мене стусонув.
- З якої ж би то в біса речі? Мабуть, ти, негре, щось не так зробив?
- Та ні, нічого такого цей нігер не зробив. Тільки спитав мас' Колхауна, що подіялось його рудому отої ночі й чого він так підбився. А він і каже: не мого розуму це діло,- та як стусоне мене ногою, а потім ще й канчуком потягнув і страхати почав. Як я, каже, ще хоч раз про оте обмовлюся, він звелить мене відбатожити. А лаявся як! Ой, як лаявся! Цей нігер ще зроду не бачив мас' Колхауна такого лютого, ніколи в житті!
- А де ж це він тепер? Чогось я ніде його сьогодні [404] не бачу. Кінь його в стайні, то поїхати він нікуди не міг.
- Та ні, поїхав, мас' Стампе, оце ж допіру й поїхав. Він тепер увесь час десь їздить і довго не буває вдома.
- Верхи?
- Та звісно ж. Тільки на сірому. Го-го, він тепер на рудому не їздить. Від самої тої ночі, що я казав. Може, думає, що як рудому тоді так перепало, то нехай добре відпочине.
- Слухай, Плутоне,- сказав Зеб, якусь хвилю постоявши мовчки й видимо заглибившись у якісь міркування.- Я оце подумав, що буде й справді краще, як моя стара худобина пожує ще трохи кукурудзи. їй сьогодні ще скакати та скакати, то щоб вона мені не пристала в дорозі. Недарма ж бо кажуть: скорий поспіх - людям посміх. Отож не буду її підганяти, хай собі наїдається. А тим часом і я міг би трохи підживитися. То, може, збігаєш до кухні та подивишся, чи нема там чогось такого, щоб кинути на зуб. Якогось шматка холодного м'яса й кукурудзяного коржа - ото й буде досить. Твоя молода хазяйка сама хотіла мене пригостити, але я поспішав і через те відмовився. А оце тепер, поки дожидаю свою худобину, можу й собі обгризти якусь кісточку, аби згаяти час.
- Та певне ж, мас' Стампе. Я миттю принесу.
З цими словами чорношкірий кучер гайнув через подвір'я, полишивши Зеба на самого себе.
Тільки-но Плутон вийшов із стайні, з обличчя старого мисливця вмить збіг недбалий вираз, з яким він закінчив попередню розмову. Виявилося, що то була вдавана недбалість, і тепер Зебове обличчя стало поважне й заклопотане.
Широко ступаючи, він подався вимощеним кам'яними плитами проходом між стійлами в кінець стайні, де стояв рудий огир.
Кінь сполохано сахнувся і, весь тремтячи, притиснувся до стіни. Як видно, його налякав рішучий вигляд мисливця, що підійшов до нього.
- Стій тихо, дурню! - буркнув Зеб.- Т о б і я нічого поганого не зроблю, хоч, я бачу, норов у тебе чи не такий же лихий, як і в твого хазяїна. Стій тихо, кажу тобі, і дай мені глянути на твої підкови.
Отак примовляючи, він нахилився і спробував підняти передню ногу рудого. Але марно. Кінь раптом шарп- [405] нувся, зафоркав і почав бити копитами по кам'яній підлозі, так наче боявся якогось підступу.
- Хай тобі чорт, клята худобино! - сердито вигукнув Зеб.- Чого тобі не стоїться? Хто тобі що робить?.. Ну ж бо, голубе, постій тихо,- провадив він уже лагідним тоном.- Я хочу тільки подивитись, як ти підкований.
Він знов узявся за копито, але кінь так само вперто не давався.
- Гм, оцього я ніяк не сподівавсь,- пробурмотів Зеб і озирнувся довкола, немов шукаючи якоїсь ради.- Що ж його робити? Взяти в поміч негра ніяк не можна, йому й бачити нічого не слід. Але як я не покваплюся, він таки застукає мене за цим ділом... От же бісів коняка! Як мені вкоськати його?
Якусь хвилю старий мисливець стояв мовчки, з похмурим і роздратованим обличчям, намагаючись щось придумати.
- Чорт його бери, цього поганця! - знов вигукнув він.- Так би й убив його на місці!.. Ага, здається, таки придумав! Якби тільки негр не наспів. Дай Боже, щоб та дівуля його трохи затримала... Ну, ну! Ось я тебе зараз угамую, а ні - то придушу. З оцією штукою на шиї ти мені не будеш такий жвавий.
Кажучи це, він зняв із свого сідла ласо й накинув зашморг на шию рудому огиреві, а тоді щосили напнув мотузку.
У першу мить кінь люто зафоркав і почав метатися в стійлі. Та коли зашморг здушив йому горлянку, його форкання змінилося здавленим хрипом, що насилу виривався з ніздрів, і він злякано принишк.
Тепер Зеб не боявся підступитись до нього і, надійно закріпивши мотузку, почав піднімати одне по одному його копита й швидко, але уважно роздивлятися підкови. Він примічав їх форму й розмір, скільки на кожній цвяхів і яка між ними відстань,- одне слово, всі ті прикмети, що згодом могли б допомогти йому впізнати слід цього коня.
Коли черга дійшла до лівої задньої ноги, яку Зеб оглядав останню, в нього вихопився здивований і радісний вигук: підкова на ній була зламана - вона тріснула під другим цвяхом від кінця, і на копиті бракувало майже її четвертини.
- Якби ж то я був про тебе знав,- пробурмотів старий мисливець, звертаючись до зламаної підкови,- [406] то не морочився б стільки з рештою. Твій слід ні з яким іншим не сплутаєш. Одначе для певності заберу-но я тебе з собою.
Так собі постановивши, він витяг з піхов великий мисливський ніж, підчепив лезом підкову й зняв її з копита; тоді, пильнуючи, щоб не впустити жодного цвяха, поклав у простору кишеню своєї куртки. А коли все те було зроблено, швидко розв'язав мотузку й звільнив рудого огиря від зашморгу, що не давав йому дихати.
Не минуло й хвилини, як у дверях з'явився Плутон з великою тацею, повною наїдків. Була там і склянка мононгахільського віскі, і Зеб зараз же взявся до діла, не обмовившись ані словом про те, що відбувалося в стайні, поки негр ходив по їжу.
Але той і сам помітив, що з рудим огирем діється щось дивне: позбувшись зашморгу, кінь увесь тремтів і сполохано озирався, так наче боявся нового брутального нападу.
- Святий Боже! - вигукнув Плутон.- Що воно таке з тим рудим? Го-го, та він начебто вас боїться, мас' Стампе?
- А-а, так,- удавано байдуже відказав Зеб.- Може, трохи й боїться. Він тут надумав укусити мою ста'ру худобину, то я перетяг його разів зо два мотузкою. Оце ж він і харапудиться.
Плутона таке пояснення цілком задовольнило, і більше про це не згадували.
- Слухай, Плутоне,- знов озвався Зеб.- Хто підковує ваших коней? Мабуть, у вас є свій коваль?
- Го-го, та звісно, що є! Жовтий Джек - ось хто їх підковує. А чого ви питаєте, мас' Стампе?
- Та я подумав, що треба б поставити підкови на задні ноги моїй худобині. Може, той ваш Джек зробить мені таку ласку.
- Еге ж, певно, що зробить, залюбки зробить!
- От тільки часу в мене обмаль. За скільки він може набити двійко підків?
- Ой, мас' Стампе, та скільки там того часу! Джек у своєму ділі мастак, усі так кажуть.
- А чи є в нього готові підкови? Це ж таке діло, що як давно кували коней, то їх може й не бути. Коли він підковував ваших коней останній раз?
- Та, мабуть, уже більш як тиждень минуло, мас' Зебе. Еге ж, останню він підкував лошичку міс Лу, оту [407] плямисту красуню. Але то байдуже. Він має все напохваті, я знаю, бо треба ще підкувати й рудого. У нього зламана підкова на задній нозі, уже днів з десять, і мас' Колхаун звелів її замінити. Еге ж, оце сьогодні вранці я чув, як він казав Джекові.
- А втім,- мовив Зеб, ніби нараз передумавши,- я таки не можу далі баритись. Доведеться старій худобині почекати, доки вернемось. їхати нам майже всю дорогу прерією, травиця там м'яка, і нічого з її копитами не станеться.- Він вийшов із стайні й, позирнувши на небо, додав: - Атож, баритися більш не можна. Треба зараз же рушати... Гей, старенька, годі тобі жувати! Бери-но в зуби оцю залізячку... Ну-ну, розсунь свої кукурудзяні жорна! От і розумниця!
Отак говорячи,- то до Плутона, то до своєї кобили,- Зеб знову надів на неї вуздечку, вивів конячину із стайні і, вибравшись на сідло, замислено поїхав геть від гасієнди.
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
