Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
Розділ XCVI УТІК!
Ці слова вражають суд, мов удар грому. І майже водночас розлягається багатоголосий крик натовпу.
У тому крику звучить уже не подив, а зовсім інші почуття. В ньому - і виправдання обвинуваченому, і суворий присуд справжньому злочинцеві, що досі був одним з найзапекліших обвинувачів.
Свідчення Зеба Стампа не просто збудили підозру проти відставного капітана. Вони підтвердили думку, що зродилася раніше й міцніла в міру того, як розкривалися все нові й нові обставини, аж поки стала загальним переконанням: Моріс Джеральд не винен, і не його слід судити за вбивство Генрі Пойндекстера.
Так само всі переконані, що судити треба Колхауна. Той обгорілий клаптик паперу став останньою ланкою в ланцюгу доказів, і хоч це доказ непрямий, а мотив убивства лишається незбагненною загадкою, проте навряд чи хоч один з присутніх має тепер сумнів щодо того, хто вчинив цей чорний злочин:
Якусь хвилину присяжні йо черзі розглядають уривок конверта, а тоді слово знов надається свідкові, бо він, як видно, ще не все сказав.
Зеб Стамп розповідає про підозру, що спонукала його поїхати шукати «знаків» у прерії; про те, як Колхаун вистрілив з-за дерев у вершника без голови, а потім погнав за ним; про обмін кіньми після тієї невдалої гонитви. А насамкінець - і про те, що сталося вже сьогодні в заростях, де спіймано вершника без голови; цю сцену свідок змальовує і розтлумачує присяжним особливо докладно.
Закінчивши свою розповідь, він якийсь час стоїть мовчки, ніби чекає від суду запитань.
Та на нього вже ніхто й не дивиться. Він розповів усе, а як і ні, то доказів однаково задосить, щоб кожен міг зробити свої висновки. Глядачі нетерпеливляться й навіть не хочуть ждати, поки суд обміркує Зебові свідчення. Всі бачили, як правосуддя мало не пошилося в дурні,- та й вони разом з ним,- і тенер, відчуваючи докори сумління й жадаючи справедливої помсти, голосно вимагають повороту справи.
Звідусіль лунають вигуки, звернені до суду: [513]
- Відпустіть ірландця, він не винен! Досить свідчень! Усе й так зрозуміло! Звільніть його!
Чути з натовпу й інші, не менш рішучі вимоги:
- Схопити Кассія Колхауна й судити його! Це він вчинив убивство! Тому й обмовляв мустангера! Якщо він не винен, то нехай це доведе! Суд має бути чесний, але судити його треба! Ну ж бо, суддя, ми чекаємо вашого слова! Звеліть поставити Колхауна перед судом! Ви судили невинного. Хай його місце займе злочинець!
Спочатку це вигукують лише поодинокі голоси, та невдовзі до них приєднується весь натовп.
Суддя не може не вдовольнити такої невідступної вимоги, і, всупереч усталеній процедурі, Кассія Колхауна викликають до судового столу.
Оповісник тричі вигукує його ім'я, але марно. Всі шукають Колхауна очима.
Та тільки Зеб Стамп дивиться куди слід.
Раптом усі бачать, як мисливець зривається з місця, де щойно давав свідчення, й біжить до своєї старої кобили,- вона так і стоїть поряд з гнідим конем, з якого вже знято його страшного вершника. Дивуючи всіх своєю моторністю, Зеб миттю опиняється в сідлі й жене конячину з-під дерева.
І тієї ж таки миті всі помічають ще одного чоловіка, що вислизнув з натовпу й пробирається поміж кіньми, припнутими до частоколу край прерії. Він скрадається, так щоб його не помітили, проте посувається швидко і вочевидь до якоїсь певної мети.
- То він! Колхаун! - вигукує хтось, упізнавши відставного каштана.
- Хоче втекти! - озивається ще один голос.
- За ним! - суворо наказує суддя.- За ним, і поверніть його назад!
Повторювати цей наказ немає потреби: за першим же словом десятки чоловіків разом кидаються до своїх коней.
Та Колхаун уже дістався до сірого мустанга, що стоїть скраю. Це той самий кінь, на якому він недавно гнався за вершником без голови. Мустанг так і стоїть осідланий та загнузданий.
Відставний каштан чув збуджений гомін під деревом, а потім і вигуки з натовпу, й зрозумів, що його побачили. Уже не скрадаючись, він швидко підбігає до коня [51]4
Й стрибає в сідло, а тоді, кинувши лютий погляд назад, щодуху мчить у прерію.
І ось уже з півсотні вершників мчать слідом за ним, до краю збуджені напутніми словами:
- Привезіть його живого чи мертвого!
Здається, ці знаменні слова мовив майор.
Та, зрештою, не так важливо, хто їх мовив. Переслідувачам не треба офіційного наказу - їх жене вперед ненависть до ницого злочинця й жаль за вбитим юнаком, якого всі щиро шанували. Отож кожен чимдуж поганяв коня, неначе має помститися за рідного брата й прагне сам стати знаряддям правосуддя.
Ніколи ще життя відставного капітана не було в такій небезпеці: ні на кривавому полі бою в околицях озера Буена-Віста, ні в барі Обердоффера, коли він лежав на притрушеній піском підлозі й револьвер мустангера торкався його скроні.
Колхаун і сам це знає - тим-то й жене так відчайдушно, лише час від часу з люттю озираючись назад.
Але розпачу в його погляді не видно. Відставний капітан ще володіє собою, хоч, здавалося б, бачачи за спиною стількох переслідувачів і чуючи їхні гнівні вигуки, мав би занепасти духом.
Ні, він ще не втрачав надії.
Він знає, що під ним прудкий кінь, а попереду ліс. Щоправда, до лісу добрий десяток миль. Та що таке десять миль? Його кінь скаче із швидкістю двадцять миль на годину, отже, за якихось півгодини він домчить свого вершника до заростей.
Чи не ця думка додає Колхаунові снаги?
Та ні, навряд. Серед його переслідувачів кілька тямущих слідопитів на чолі з самим Зебом Стампом - від таких ні в якій хащі не сховаєшся!
Ні, в хащі йому нема порятунку, і відставний каштан це добре знає.
Чому ж він не впадає в розпач і не скоряється вже начебто неминучій долі? Чи то просто тваринний інстинкт спонукає його до безглуздої, марної спроби врятуватися втечею?
Аж ніяк. Убивця Генрі Пойндекстера не втратив глузду. Намагаючись утекти від правосуддя, яке тепер для нього найстрашніше, він не покладається на такі непевні речі, як швидкість його прудконогого коня чи можливість сховатися в хащі. [515]
Його порятунок далі, за лісом, це - кордон. На нього й покладає Колхаун усі свої надії.
Власне, там проходять два кордони. Один з них розділяє дві нації, що звуться цивілізованими. Між ними укладено угоду, за якою вони мають передавати одна одній злочинців-утікачів. Та навіть криваві вбивці можуть уникнути правосуддя,- і часто таки уникають,- спритно переходячи сюди й туди і раз у раз змінюючи місце мешкання та підданство.
Але Колхауна такий шлях не вабить. Хоч як недбало виконується та угода між Техасом і Мексикою, проте вона існує, і він боїться ризикувати. Та й недарма, коли зважити, який тяжкий злочин лежить на його сумлінні.
Отож відставний капітан мчить до Ріо-Гранде не з метою переправитись на той бік, у Мексику. Він має на оці другий кордон - той, за яким кочують дикі команчі, ці вигнанці прерій, що дихають люттю проти кожного білого, але не піднімуть руки на того, хто сам пролив кров ненависної їм білої людини. Вбивця сподівається, що в індіанському вігвамі його не просто прихистять, але й повітають, а там, може, дадуть нагоду й відзначитись у нових кривавих ділах.
Отак усе розваживши, Колхаун і не втрачає надії на порятунок, яка бере в ньому гору над розпачем; і хоч він поки що нібито жене до Ріо-Гранде, але має намір, заїхавши в зарості, непомітно повернути в бік Льяно-Естакадо. Його не страшать ні небезпеки тієї грізної пустелі, ані будь-які інші, що, можливо, чигають на нього далі. Всі вони ніщо проти тієї загрози, яка позаду.
Може, згодом відставний капітан і пошкодує за всіма тяжкими втратами, на які прирік себе своїм злочином,- за багатством, за друзями, становищем у суспільстві, за благами цивілізації,- а головне, за тією жінкою, яку він так жагуче кохав і якої, можливо, більше ніколи не побачить. Але зараз він не має часу думати навіть про неї. Цій ницій людині життя дорожче за кохання. А Колхаун хоче вірити, що попереду в нього життя, тимчасом як позаду - це він знає напевне - тільки смерть, яка оце чимдуж женеться за ним слідом.
Убивця мчить щодуху, витискаючи із свого мексиканського мустанга, прудкого, як добрий арабський скакун, усе, на що той здатен. [516]
Кінь давно вже мав би стомитися. Того дня він пробіг більш як двадцять миль і майже всі - чвалом. Але ніяких ознак утоми в нього не видно. Як і всі мустанги, він може так само швидко подолати півсотні миль, а як треба - то й сотню.
Яке щастя для Колхауна, що він помінявся конем з молодою мексиканкою! Ця думка неабияк тішить його. Коли б не той обмін, він стояв би тепер у похмурому затінку великого дуба перед невблаганним суддею та дванадцятьма присяжними, і розлючений натовп вимагав би засудити його до страти.
Та ця лиха доля йому начебто вже не загрожує. Колхаун гадає, що небезпека минула. Він озирається й бачить своїх переслідувачів - вони далеко позаду. Потім дивиться вперед - там, за смарагдовою зеленню прерії, бовваніє темна смуга лісу. Колхаун уже не сумнівається, що встигне дістатися туди й врятуватись.
Невже кривавому злочинцеві пощастить уникнути кари? Невже сили небесні не втрутяться, дадуть йому втекти?
Книга: Майн Рід Вершник без голови (Дивовижна техаська історія) Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
