Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
44, то зараз трансформація художнього твору “не-автором” часто не лише дозволена, а й заохочується. Так що блискучу метафору Ц.Тодорова можна продовжити: останнім часом на літературний пікнік читач, на запрошення автора, приносить із собою не лише сенс, а й слова, тобто власне текст. (Залишаю без розгляду питання про те, наскільки у такім разі потрібен сам автор, і хто, власне, цим автором є).
Не можна забувати й про третього учасника “літературного пікніка у складчину” - художній текст. Адже письменник часто й сам не уявляє, як може зрозуміти, витлумачити, інтерпретувати його твір читач. Еко навіть зізнався, що “ніщо так не тішить автора, як нові прочитання, про які він не думав і які виникають у читача”, адже “текст… породжує свої власні сенси” [Н,598]. На підтвердження він наводить конкретні факти “нових прочитань” свого відомого роману, коли читачі знаходили в тексті те, про що він сам навіть гадки не мав [Н,598-600]. Схожі думки висловив і Павич, порівнявши свої твори з дітьми, що виросли і вже “бігають швидше за нього самого”.
Правда, така “поведінка” художнього тексту - це теж не атрибут виключно постмодернізму. Так, мабуть, ніхто ніколи не дізнається, що Вергілій мав на увазі насправді, коли у відомій четвертій еклозі описав народження якогось хлопчика, “золотої дитини”, яке християнські богослови згодом витлумачили як пророцтво майбутнього народження Ісуса Христа, оголосивши самого Вергілія “християнином до Христа” (що й дозволило згодом Данте в “Божественній комедії” зробити геніального поганина своїм провідником по християнському “потойбіччю”). Якщо такі факти мали місце щодо художніх текстів (“Буколіки” - твір не клерикальний), то про тексти сакральні - й казати годі. Так, у часи улюбленого постмодерністами Середньовіччя можна було живцем згоріти на вогнищі інквізиції лише за… самостійне прочитання Біблії. Адже читати й тлумачити Святе Писання мав право лише спеціально підготовлений інтерпретатор - священик.
Але в добу розквіту семіотики (сучасної добі зародження і розквіту літератури постмодернізму, тобто десь з 1970-х рр.) роль художнього тексту як відносно автономної семантикокреативної структури зросла принципово. Не забуваймо також, що багаторівневе кодування літературних творів є програмовою настановою постмодерністів. До того ж, один із батьків літератури постмодернізму Умберто Еко - вчений-семіолог світового рівня, а його твори вважаються “перекладом семіотичних і культурологічних ідей… на мову художнього тексту. Це й дає підстави по-різному читати “Ім’я троянди” (а також інші твори Еко, й не лише його твори. - Ю.К.)” [Лотман,651] і навіть сильніше: “роман Еко - поза сумнівом, витвір сьогоднішньої думки і не міг би бути створений навіть чверть століття тому” [Лотман,664].
Відтак у сучасному літературному “пікнікові на трьох” художній текст є одним із головних учасників. Можливо, саме тому Еко й кинув на перший погляд парадоксальну репліку: “Авторові треба було б померти, закінчивши книгу. Щоб не ставати на шляху в тексту” [Н,600].
А вичерпав чи не вичерпав себе “класичний спосіб прочитання книг” (М.Павич) - майбутнє покаже. Зникнуть книги чи ні - не знає ніхто. Та поки що не можна не відзначити винахідливості постмодерністів, які роблять усе від них залежне, щоб літературні твори читалися бодай якимось способом. Російський поет колись як у воду дивився: “…Книг не будет? Но будут читатели!”
VІІ. Віртуози віртуальності
Як справедливо зауважив один із провідних сучасних українських літературознавців,“багато постмодерністських романів виростає на історичній ниві. І водночас вони не історичні: античні міста, монастирі й замки - лише декорації спектаклів, що випали з часу. Можуть заперечити, що таке бувало й раніше: “Березневі іди” Торнтона Уайлдера, “Справи пана Юлія Цезаря” Бертольта Брехта, “Лже-Нерон” Ліона Фейхтвангера, - хіба усе це не найактуальніша сучасність, ряджена в тоги? Так, але “Ім’я троянди” Умберто Еко (1980), або “Райські пси” аргентинця Абеля Поссе (1983), або “Останній світ” австрійця Крістофа Рансмайра (1988) - це щось зовсім інше: не переодягнена задля висміювання оточуюча дійсність і не відроджена романтичним замилуванням старовина…” [Затонский, ИЛ]. Виникає запитання: а як же позначити оце - “це щось зовсім інше”?
Дійсно, постмодерністи полюбляють історичне тло, це видно неозброєним оком. Але чому? Чи не тому, що в культурній парадигмі постмодернізму “туга за історією, втілена в тім числі й у естетичному ставленні до неї, зміщує центр інтересів з теми “естетика і політика” на проблему “естетика і історія”? [К,349]. Чи не тому, зрештою, що зараз увесь світ живе під знаком ідеї “кінця історії”, найкраще сформульованої американським японцем Френсісом Фукуямою
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
