Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
V. “Високоброва низькобровість”|“низькоброва високобровість”, або Міф про повернення масового читача до літератури?
Наступною характерною ознакою літератури постмодернізму і однією з її важливих інтенцій є прагнення повернути собі масового читача, а не слугувати виключно купці “обраних”, як це було характерним, скажімо, для багатьох представників світового модернізму і авангарду. Цю інтенцію визнаний метр постмодерністської культури Еко сформулював по-письменницькому метафорично: “[Треба] знести стіну, що відділяє мистецтво від розваги” і далі: “дійти до широкої публіки - в цьому і полягає авангард по-сьогоднішньому” [Н, 638]. В унісон лунає також голос Джона Барта31, знáкової для західної постмодерністської культури постаті: “Ідеальний письменник постмодернізму… повинен сподіватися, що зуміє зацікавити і захопити (бодай коли-небудь) певне коло публіки - ширше, ніж коло тих, кого Манн звав першохристиянами, тобто коло професійних служителів високого мистецтва… Ідеальний роман постмодернізму мусить якимось чином опинитися над двобоєм реалізму з ірреалізмом, формалізму зі “змістовізмом”, чистого мистецтва з заангажованим, прози елітної - з масовою… На мою думку, тут доречне порівняння з гарним джазом або класичною музикою. Слухаючи повторно…, помічаєш те, що першого разу залишилося поза увагою. Але цей перший раз повинен бути таким приголомшливим - і не лише на думку фахівців, - щоб захотілося повторити”32.
Про те, що таке прагнення постмодерністів є не випадковим, а програмовим, свідчить філософського-естетичне підґрунтя усієї парадигми постмодерністської культури, де “компоненти елітарної культури і масової культури використовуються в однаковій мірі як амбівалентний ігровий матеріал, а смислова межа між масовою і елітарною культурою виявляється принципово розмитою або знятою; в цім випадку розмежування елітарної культури і культури масової практично втрачає сенс” і тому “відбувається елітаризація масової культури і водночас - омасовлення елітарності, що дало підстави класику сучасного постмодерну У.Еко схарактеризувати поп-арт як “низькоброву високобровість”, або, навпаки, як “високоброву низькобровість” (англ.: Lowbrow Highbrow, оr Highbrow Lowbrow)” [К,559-560].
Звичайно, “високоброва еліта” найчастіше шукає в літературному творі зовсім не того, що в ньому знаходить “низькоброва маса”. То як же поєднати в тому самому тексті непоєднáнні речі, “волну и камень, стихи и прозу, лед и пламень”? Дуже “просто”: треба зробити так, щоб один текст сприймався як різні твори, тобто “закодувати” його на різні рівні прочитання (залежно від “горизонтів очікування” і, сказати б, “горизонтів читацьких спроможностей” вже згаданих реципієнтів).
Ось що пише відомий семіолог (фахівець у царині сáме кодів, знакових систем etc.), друг Умберто Еко Юрій Лотман, про різні рівні сприйняття “Імені троянди”: “Можна уявити собі цілу галерею читачів, які, прочитавши роман і зустрівшись на своєрідній “читацькій конференції”, здивовано переконаються, що читали зовсім різні книги” [Лотман,650]. А в листі до автора цієї статті він висловився ще радикальніше: “Художественный текст постоянно остается собой, никогда не будучи равен сам себе” (Тарту. 01.07.1992).
Найефектніше ж думку про множинність прочитань того самого тексту різними читачами втілив у яскраву метафору французький літературознавець Цвєтан Тодоров: “Текст - це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі - сенс”33.
Згадане “кодування” теж не є винаходом доби постмодернізму. Скажімо, на Сході віддавна існувала могутня “суфійська” містична традиція, яка, втілившись найяскравіше у поезії, виробила свої культурні “коди”, “шифри”: “троянда і соловей” - ‘закохані’, “вино й вода” - відповідно ‘життєві шляхи суфія/втаємниченого і профана’ тощо. Та й на українських літературних теренах деякі шедеври могли задовольняти водночас як вишуканий смак гурманів від літератури, так і запити її невибагливих “масових” споживачів. Скажімо, “Енеїду” Котляревського російська інтелігенція ХІХ ст. сприйняла як комічну “малоросійську екзотику” [код 1]; українська (лояльна до Москви чи політично індиферентна) - як комічну енциклопедію українських старожитностей, приправлених гострим народним слівцем (на кшталт “Та зла Юнона, суча дочка, розкудкудахталась, як квочка…” etc.) [код 2]; радикально ж налаштована “самостійницька” частина української інтелігенції (як і польської, до речі) - як шифрограму для втаємничених, своєрідне провіщення майбутньої самостійності України, виконане “езоповою мовою”34 [код 3].
“Кодування” характерне сáме для літератури постмодернізму, адже вона, як зазначалося, прагне повернути собі масового читача. Скажімо, фінал роману “Запахи” пересічний масовий читач сприйме як огидний факт канібалізму [код 1]; для кліриків - це ще й святотатство, жахлива пародія на святий обряд християнського причастя (куштування “святих дарів” - хліба й вина, що символізують плоть і кров Христа), адже натовп з’їв самого “бога-Гренуя”, та ще й … “із любові” (siс!) [код 2]; а для інтелектуалів, крім наведених вище значень, це ще й алюзія і на еллінські поганські свята на честь бога родючості Діонíса, якого, як і Гренуя, роздирали й з’їдали
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
