Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
49. Хоча, можливо, це від уже згаданого іронізму. Але ні в кого, хто читав твори постмодерністів, компетентність їхніх авторів щодо знання реалій (і навіть деталей) епох, зображених у цих творах, не викличе жодного сумніву.
Крім декоративної, історизм постмодерністських творів виконує сюжето- й концептотворчу функції. Скажімо, думка сліпого бібліотекаря Хорхе (“Ім’я троянди”) про те, що до знань можна допускати не всіх, відчутно поглиблюється, коли її розглянути у брехтівському ключі: хто сотворив ядерний апокаліпсис Хіросіми або клонує людину, хіба не ті, кого свого часу допустили до бібліотечних лабіринтів-ризом? Або імпліцитна інформація про дуже сумну долю домінуючої нації, хозар, у їхньому ж рідному нині зниклому Хозарському каганаті (Павич серб, а серби у нині зниклій Югославії теж були етнічною більшістю). Яка жовчна іронія: колишня хазарська принцеса Атех має ізраїльський паспорт (стала єврейкою?) і працює офіціанткою у Царгороді, який уже давно (і Павич про це знає, як ніхто) не православний Царград, і навіть не грецький Константинополь, а - турецький мусульманський Стамбул. Ця іронія суголосна гіркому одкровенню письменника: “Я - найвідоміший автор найненависнішого у світі народу” [Л+, №17-20, с.13]…
Отже, функцією “декорації спектаклів, що випали з часу”, історизм творів постмодерністської літератури аж ніяк не обмежується. Повторюю, це не “декоративний історизм”, хоча самі “декорації” розкішні і до того ж дозволяють авторові миттєво сховатися за куліси і схопити будь-яку маску: “стати” чи середньовічним монахом [У.Еко. “Ім’я троянди” (1980)], чи хозарським каганом [М.Павич. “Хозарський словник” (1984)], чи паризьким парфумером [П.Зюскінд. “Запахи, або Історія одного вбивці” (1985], чи античним Язоном, що припливає у фатальні для Овідія Томи на списаному військовому фрегатові зі симулакровою назвою “Арго” [К.Рансмайр. “Останній світ” (1988)] і т.д. Тут є ще одна суттєва для літератури постмодернізму функція: історизм сприяє вже згаданій грі з текстом і читачем, дозволяє робити стилізації50, “передбачувати” минуле тощо.
Тоді як же визначити такий тип історизму? Це - емблематичний для літератури постмодернізму віртуальний історизм. Ще раз перелічу його характерні риси: гіперреалізм, майже наукова фактуальна точність; сюжето- і концептотворчий характер; імітація, гра симулакрів, чужих цитат тощо (див. про інтертекстуальність), і це попри згаданий гіперреалізм; сприяння постмодерністській грі з читачем і текстом.
Постмодерністи створюють “палімсестну історію” (К.Брук-Роуз), віртуальну реальність, а для цього потрібно бути віртуозами.
VІII. Рost scriptum…
Якось Вольтер справедливо зауважив, що “немає жанрів поганих або гарних, а є твори нудні або цікаві”. Повною мірою цю формулу можна застосувати до літератури постмодернізму. Її найкращі твори просто цікаво читати. І слава Богу: значить, ще не вмерла Література.
А як сприйматиметься на межі, скажімо, ХХІ-ХХІІ або ХХІІ-ХХІІІ століть постмодерністський літературний центон: як “mauvais ton” чи як “bon ton”, як мистецький “секонд хенд” чи як нове слово в світовому літературному процесі51, - зараз не вгадає ніхто. Та й не треба, адже Його Величність Час - не помиляється, і з Хаосу таки виникає Космос.
Примітки
1. Напр.: Параметры постмодернистской ситуации // Липовецкий М.Н. Русский постмодернизм. Очерки исторической поэтики. – Екатеринбург: УГПУ, 1997. – С.108-121. Суголосний термін вживає і Еко: “Я впевнений, що постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан” (Нотатки на берегах “Імені троянди” (далі – [Н]) // Еко У. Имя розы. – СПб.: Симпозиум, 2000. – С.635). Далі посилання на текст роману, а також на статтю Ю.Лотмана “Вихід із лабіринту” даю за цим виданням. (Тут і далі в цитатах, окрім спеціально зазначених випадків, виділення моє. – Ю.К.).
2. Радий, що упорядники програм-2001 пішли нашим шляхом (ВЛ, 1997. – № 3) і їм, на відміну від нас, таки поталанило подолали бюрократичні бар’єри на шляху введення літ-ри постм-му до шкільного вивчення. Водночас не можу не зауважити, що до її викладання вчителів треба було готувати завчасно. Одна сумлінна вчителька з приводу викладання літ-ри постм-му сказала парадоксальну фразу: мовляв, вона знала, що робити, якщо діти, на жаль, не прочитають твору, а ось зараз вона не знає, що робити, якщо вони його прочитають.
3. Від гр. hyper – ‘над, понад /міру/’ + receptio – ‘сприйняття, запозичення’ (гадаю, така контамінація грецького і латинського коренів відповідає еклектичній сутності самого постм-му). Похідним від слова “рецепція” є термін “реципієнт” – твір (автор, художній напрям тощо), який що-небудь сприймає, запозичує від іншого твору, художнього напряму тощо. А “твір-донор” – це твір, з якого що-небудь сприймає рецепієнт.
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
