Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
45? А, якщо нема Майбутнього (адже Історії - кінець), то чом не звернутися до Минулого? Така собі реалізація парадоксальної (але дійсної щодо постмодернізму) метафори Р.Швендтера: “Майбутнє - це пролонговане на безкінечність минуле”. Отож і беруть постмодерністи свої “улюблені епохи”: Умберто Еко - Середньовіччя (“Ім’я троянди”, “Маятник Фуко”); Милорад Павич - Середньовіччя, Бароко і, меншою мірою, Античність - “Хазарський словник”, “Остання любов у Константинополі”, “Внутрішня сторона вітру. Роман про Геро й Леандра”); Крістофер Рансмайр - Античність (“Останній світ”); Мілан Кундера - Середньовіччя (“Неквапливість”); Патрік Зюскінд - Просвітництво (“Запахи, або Історія одного вбивці”) і т.д.
Але ж історією цікавилися також представники інших літературних напрямів: по-своєму її осмислювали, скажімо, митці доби Ренесансу або Класицизму, зовсім по-іншому - романтики або реалісти. То в чому ж полягають особливості історизму творів літератури постмодернізму?
Не можна не погодитися з Д.Затонським, що історизм творів літератури постмодернізму зовсім не схожий на “романтичне замилування”, “кульор локаль” романтиків (чи у “вальтерскоттівському”, чи в “гюговському” варіанті). Це й не квазіісторизм героїчного епосу, де події минулого, свідомо і/або несвідомо, часто комбінувалися найнесподіванішим чином: то маркграфа Бретані Хруотланда раптом убивають маври-мусульмани, а не баски-християни, як це було насправді 778 року в Ронсельванській ущелині [“Пісня про Роланда”]; то гроза Європи Атілла раптом “перетворювався” на куртуазно-зманіженого бургундського короля Етцеля, в той час як насправді бургундське королівство було вщент зруйноване гунами (436) під проводом того ж Атілли [“Пісня про нібелунгів”] і т.д., і т.п.
Але ж у Хазарському каганаті дійсно відбувалася полеміка щодо прийняття віросповідання46, як, до речі, і в Київській Русі (князі якої час від часу збирилася “отмстить неразумным хазарам”), а отже вчений-медієвіст, професор декількох університетів, академік Милорад Павич у “Хазарському словникові” нічого не наплутав і точно відтворив історичні факти.
Та й “історичний момент, на тлі якого розгортається дія “Імені троянди”, визначений в романі точно. За словами Адсона, “за декілька місяців до подій, які будуть зображені, Людовік, уклавши з розбитим Фредеріком союз, вступив до Італії”. Людовік Баварський, проголошений імператором, вступив до Італії в 1327 році…” [Лотман,652]. Відтак не помилився у викладі історичних фактів і, знову-таки, вчений-медієвіст, професор декількох університетів, академік Умберто Еко.
Хай Патрик Зюскінд не професор і не академік, але чоловік високоінтелектуальний і глибокоосвічений, тож абсолютно правильно відтворив дух доби Просвітництва (ХVІІІ ст.) у Франції: “…Все стало не так, все має бути інакше. У склянці води повинні плавати останнім часом якісь малюсінькі тваринки, яких раніше не бачили; сифіліс має стати цілком нормальною хворобою, а ніякою не Божою карою; Бог начебто створював світ вже не протягом семи днів, а мільйони років, якщо взагалі це був він; дикуни - такі самі люди, як і ми47; наших дітей ми виховуємо неправильно; і Земля вже не кругла, як досі, а приплюснута зверху та знизу, наче диня, нібито від того щось зміниться! В кожній галузі допитуються, свердлять, досліджують, винюхують, експериментують без упину. Вже не досить сказати, що є і як є, - треба все довести, найкраще зі свідками, та цифрами, та кумедними дослідами. Ці Дідро, та д’Аламбери, та Вольтери, та Руссо і як там всіх тих писак звати - навіть духовні пани теж там, і пани дворяни! - їм, справді, вдалося розповсюдити на все суспільство їхній власний підлий неспокій, постійне почуття невдоволення та ненаситності, коротше - безмежний хаос, що панує в їхніх головах!” [Зюскінд]. Отже, історизм постмодернізму - не квазіісторизм. Тоді, можливо, історизм реалізму?
Ні, тим більше - це не міметично-аналітичний історизм реалізму, адже все тут “обманки”, і навіть реальні дати й топоніми є симулакрами. Але щодо фактичної точності, то вона не просто витримана, а й часто підтверджена документально48 (якщо, звичайно, автор свідомо не хоче “трансформувати” історію). Залишається одне - схарактеризувати історичну фактуальну точність постмодернізму як гіперреалізм.
Постмодерністський історизм не є й суто декоративним (як було, наприклад, у “історичних” лицарських романах, скажімо, про Олександра Македонського або Клеопатру, увесь “історизм” яких часто полягав у вживанні цих популярних від часів античності імен). Яскравий приклад сучасного використання “декоративного історизму” - вельми популярний і касовий голлівудівський фільм “Гладіатор”.
Щоправда, і в постмодерністських творах є схожі моменти. Люди часто мислять певними штампами, стійкими асоціаціями на кшталт: Україна? - сало; Росія? - “птица-тройка” і бородані в шубах тощо. Чи не тому в цікавому творі М.Павича одного героя-росіянина звуть Максим Терентійович Суворов, бо як інакше серб міг назвати росіянина після славетного переходу графа Римнікського через Альпи і допомоги Росії Сербії під час сербсько-турецьких збройних конфліктів? До того ж з’являється цей Суворов “щонайросійськішим” чином: “…Отец взял Леандра посмотреть приезд русских. Леандр ожидал увидеть всадников с копьями, всунутыми в сапог, но вместо армии увидел сани, запряженные тройкой лошадей, из которых вышел один-единственный человек в огромной шубе”
Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Література постмодернізму: По той бік різних боків (2004)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
