Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)

І хоча герой роману заявив, що йому однаково, що будувати, будує він саме храми: “Он сбросил с себя рясу и, оставшись один посреди поля, на земле, которая так пропиталась кровью, что уже несколько лет не приносила урожая, начал возводить маленькую церковь Введения во храм Богородицы... Впервые после той страшной охридской ночи он снова почувствовал себя человеком” (ВСВ, Леандр, 35-36). Отже, щоб відчувати себе людиною, йому необхідно було почати зводити храм, чи не так? І знову повторюється улюблена Павичем тріада: “На третий день, когда церковка Введения во храм Богородицы была покрыта черепицей, /он/ продолжил бегство на север. Три дня он бежал, и три дня отдыхал для следующего строительства... Они расстались в третий раз... Леандр... строил еще одну церковь, посвященную Богоматери (ВСВ, Леандр, 39).

В оповіданні “Дамаскин” мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримається сюжет, зокрема, головний конфлікт твору ґрунтується саме на подіях, пов’язаних із будівництвом храму і палацу для Атилії, про що йтиметься далі.

Передовсім, перший гріх Николича (про гріхи та їхню спокуту див. нижче), як видно з тексту, полягав у тому, що він прогнав майстра-будівельника Шуваковича. Як прогнав згодом і головних героїв твору, зодчих Дамаскина й Лествичника, що їх знайшов Ягода поміж тих 800 Йованів, які після згаданої австрійсько-турецької війни “в якомусь будівничому шалі гунули, наче повінь” до Сербії.

Тут Павич знову вживає свій улюблений каталог, в якому домінує “будівельна лексика” й топоніми, до того ж переважно йдеться про спорудження саме церков: “Із небаченим завзяттям та в найкоротший час вони звели, відбудували або обновили монастир Месич, келії монастиря Врдника, поставили нові церкви в Крнешевцях, у Старій Пазові, у Чортановцях на Фрушкій Горі, у Буковці, домурували Карловацький собор, дзвіницю в Бешці, храм в Ердевику, Ми­колаївську церкву в Іригу. Ці серби з Рівнини та з Боснії, а разом з ними і численні чехи, німці та цинцари наліво й направо почали укладати угоди з невмілими підписами хрестиком, кирилицею або латинкою. Ці 800 Йованів з-за Дрини, оці Станаревичі, Лаушевичі, Влашичі, Аксентієвичі, Дмитрієвичі, Ланеричі, Георгієвичі, Ваґнери, Майзінґери, Гангстери, Гінтенмаєри, Бауери, Ебени, Гаски, Кіндли, Бломберґери та Гакери, везли човнами та возами де­рево й камінь, свинець, пісок і вапно” (Д).

Із наведеного фрагменту також видно, що відбудовували Сербію не лише серби, а й представники інших національностей (“численні чехи, німці та цинцари” ) поліетнічних Балкан. Спробуй-но маленькому сербському народові не розчинитися там у морі інших етносів, як це свого часу трапилося з хозарами (див. вище про концепцію “Хозарського словника”). І тут ми впритул наблизилися до наступного лейтмотиву.

Отже, третім лейтмотивом творчості Павича є думка про необхідність самоідентифікації сербського народу, його нерозчинення в морі других етносів як необхідна умова виживання.

Героям більшості творів Павича доводиться жити “между двумя империями, тремя верами и столькими языками, сколько дуло здесь разных ветров⁵⁵” (ВСВ, Леандр, 32). Ця думка постійно присутня в творах письменника, про що, зокрема, свідчить постійне й інтенсивне вживання числівників і топонімів: “Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пештський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми... Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе. Бачачи сни п’ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалевці, Бежанії під Земуном, у Добринцях” (Д).

Цікаво перетинаються перший (війна) і третій (самоідентифікація православних слов’ян) з-поміж названих мотивів у такому фрагменті твору Павича: “Леандр остался стоять под кровавым снегом..., в трех днях пути от турок и чумы, на ничейной земле между двумя фронтами, двумя воюющими империями, двумя верами, ни к одной из которых он не принадлежал” (ВСВ, Леандр, 35).

Ця сербсько-поствізантійська “етнічна роза вітрів” в творах Павича іноді набуває десь іронічного (сатиричного?) забарвлення і відзначеної вже “гомерівської” каталогічності: “Про ердельських Бранковичів кажуть, що вони брешуть по-волоськи, мовчать по-грецьки, рахують по-цинцарськи, у церкві співа­ють по-руськи, найбільше мудрості мають, коли говорять по-турецьки, і тільки тоді, коли хочуть убити, промовляють своєю рідною - сербською мовою” (ХС, 28).

Як ми бачили вище і чого слід було очікувати, острів “Дамаскин” складається переважно із того ж ґрунту, породи, що й інші острови архіпелагу “Павич”: письменник переймається долею рідної Сербії, яка стала заручницею в постійній боротьбі чиїхось політичних інтересів. Вельми символічно в цім зв’язку те, що слово “Косово” викликає зразу два промені хронологічно різних, але однаково трагічних асоціацій: “османський” (15 ст.) і “натівський” (20 ст.). Причому, письменник розповідає про це без патетики чи надриву, а з якимось дійсно гомерівським спокоєм. Але можна собі уявити, як дорого йому цей “спокій” дається. Так само “спокійно” в чудовій юнацькій пісні “Смерть матері Юговичів” поводила себе головна героїня: вона не плакала і не причитала, а мовчки і спокійно померла від горя (дай, Боже, довгого життя і міцного здоров’я Милорадові Павичу).

Павич підкреслює вітаїстичність сербів: їм треба було вижити попри все, за будь-якої ситуації, і головне - вижити там, де народилися і живуть, а не мандрувати світами, як це століттями робили гебреї, або не розчинитися в часі й просторі, як це сталося з хозарами. Ось концептуальний, знаковий для всієї творчості Павича діалог героїв: “- Ты встал на пло­хую дорогу. Народ восстал против народа, а мы в эти последние ратные времена хотим стро­ить, когда никто не строит. Мир выиграть можно, а вот войну еще не выиграл никто. Такие маленькие народы, как наш, должны уметь управлять скипетром, который над ни­ми, кому бы он ни принадлежал. В этом и со­стоит мудрость, и патриотизм в мирной жизни гораздо важнее патриотизма на войне, а ты до последнего дня не знал, пока вокруг все не заполыхало и пока ты сам не заплакал крова­выми слезами, что делать и со своей ненави­стью, и со своей любовью... Смотри, - ответил Леандр, - видишь, через окно растет дерево. Оно не ждет мира, чтобы расти. И не строитель выбирает место и время года или погоду, солнечную или про­ливной дождь, - выбирает владелец здания. А наше дело строить. Разве кто-нибудь обещал тебе мир и счастье, дом - полную чашу и то, что на жизненном пути добро всегда будет со­провождать тебя, как хвост сопровождает осла?” (ВСВ, Леандр, 38-39). Яка чудова метафора: сербський народ - це плодоносне дерево, яке росте закоріненим на одному місці попри всі непогоди, а не перекоти-поле, що мандрує світами.

Отже, два Йовани, Лествичник і Дамаскин, будують для Атилії церкву і палац. Із вікна будинку Николича можна спостерігати за тим, як будується та, далека, церква з каменю, якої з цього вікна не побачиш, адже Лествичник наказав своїм робітникам посадити “фундамент” точної самшитової копії згаданої кам’яної церкви прямо перед вікнами: “Самшит ростиме приблизно з тією ж швидкістю, з якою я там, на визначеному місці вашого маєтку біля Тиси, муруватиму другу церкву з каменю”. Але “тут трапилось несподіване. Одного ранку Ягода доповів панові Николичу: - Самшит перестав рости!”. Це значило, що й будівництво кам’яного храму теж зупинилося. Але чому?

Гадаю, тут ми торкнулися ще однієї силової лінії оповідання - лінії духовності й необхідності “сходження драбиною” духовного самовдосконалення людини, проблеми гріха і спокути за нього. Адже, оповідання починається тим, що пан Николич брутально вигнав чудового зодчого Шуваковича, дуже образивши його: “Одному із своїх замовників Шувакович запропонував побудувати в маєтку штучну печеру з кам’яною статуєю якогось грецького бога всередині, а ...Николичу створив навколо палацику в новому стилі модний парк із античними мармуровими урнами вздовж доріжок. - Для чого вони? - спитав замовник Шуваковича. - Щоб збирати до них сльози. - Сльози? - обурився Николич і прогнав Шуваковича” (Д).

Здавалося б, жодного логічного обґрунтування появі в оповіданні цих урн для сліз немає, що це черговий типовий постмодерністський симулякр. Але статуя (кам’яна дівчина з відбитою рукою, яка покличе Атилію в дорогу) і урни (в які плакатиме Атилія, спокутуючи, змиваючи сльозами гріхи свого батька) свою роль ще відіграють. І роль важливу, концептуальну. Згадаймо, що були вони саме античними. А що таке Візантія, як не спадкоємиця Античності, Еллади й Риму, і далі - що таке Сербія, як не спадкоємиця Візантії? Чи не тому “палацик у новому стилі” і новомодна штучна печера оздоблювалися саме античними прикрасами, такий собі синтез “модерну” й “ретро”? А чи це своєрідне нагадування сербові Николичу фон Рудна (sic!) про те, що треба і сьогодні не забувати своїх витоків? Хтось колись влучно зауважив: у того, хто вистрілить у Минуле з пістолета, Майбутнє вистрілить із пушки.

Але його гріхи на виганянні Шуваковича не закінчилися. Передовсім, побачивши, що храм не будується, він навіть не став шукати Лествичника, щоб поговорити з ним і поцікавитися причинами припинення роботи. А вчинив досить підступно, десь навіть підло, “за своєю старою й перевіреною звичкою. Він не викликав стар­шого майстра храму Йована Лествичника, щоб довідатися в нього про хід речей, а наказав Ягоді, щоб, коли знадобиться, з-під землі дістав йому Лествичникового суперника - Дамаскина. Пан і уявити собі не міг двох май­стрів-десятників, які не були б заклятими ворогами”. Що ж, у Николича, як то кажуть, свій аршин. Дамаскин, хоч і був поранений, прийшов-таки до Николича, і між ними відбулася принципово важлива бесіда.

Коли він спитав у майстра, чому будівництво церкви припинилося, то почув несподівану і дивну відповідь: “- Що сталося з церквою? - знервовано спитав пан Николич. - Ви й самі бачите: її вже перестали мурувати. - Як це перестали? Чому? - Щось заважає Йованові закінчити церкву, - мовив Дамаскин, - сам­шит перестав рости. - Яке мені діло до того самши­ту! - вигукнув пан Николич. - Я Йованові заплатив, щоб він мурував з каменю, й він мусить мурувати з каменю. Хіба не може добудувати того, що ще лишилося? - Йован може легко продовжити мурувати із каменю, та коли самшит не росте, це означає: не росте й той, третій храм, що ви його бачили намальованим бузковою фарбою. А цей камінний храм му­рується лише на стільки п’ядей, на скільки п’ядей просувається будівниц­тво на третьому храмі... - І що тепер? - Десь ви согрішили, пане Николич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм. - Господи, Дамаскине, та де ж Йован будує той третій храм? - На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі”.

Та й цього мало, адже недаремно вище йшлося про те, що оповідання Павича є гіпертекстом. Якщо на його перехресті ми підемо другою дорогою, то побачимо б майже дзеркальну ситуацію. Дамаскина було поранено, а його робітники захотіли отримати гроші за виконану роботу, на що Николич грубо відповів: “Слухайте мене уважно та плюньте в очі, якщо збрешу! Ані шеляга ви не одержите, поки не закінчиться будівництво! І подався додому. У таких випадках пан Николич ніколи не розмовляв з людьми, якими був невдоволений. Він не став шукати свого пораненого будівничого Да­маскина, натомість покликав до себе його суперника Йована Лествичника, головного майстра храму, з проханням пояснити докладніше, хто й що він, отой Дамаскин. - Як і святий отець Дамаскин, його тезоіменинник, ваш майстер Йован, послуговується небесною математикою, а вона різниться від земної. Ну, бодай настільки ж, наскільки Оригенова свята лінгвістика різниться від граматики на цій землі...”(Д).

Слід принагідно зауважити, що від самих витоків у християнстві існував чіткий розподіл космосу на два багато в чім протилежних світи: земний і “потойбічний”. Чи не найкраще цю думку втілив у своїй теологічній роботі “Про град Божий” (426) один із батьків церкви Августин Блаженний: “...Августин убачає два протилежні за своєю суттю види людської спільноти - два “гради”: “град земний”, тобто світ цивільної цивілізації, заснований “на любові до себе, доведеної до презирства до Бога”, і “град Божий”, тобто духовну спільноту братів по вірі, засновану “на любові до Бога, доведеної до презирства до себе”...”

Додати в закладки

  
Переклад Translate