Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Архіпелаг "Павич", острів "Дамаскин" (2003)

У світовій літературі існує чимало прикладів такої циклізації, “архілагізації” творів письменників. Один із найяскравіших - “Людська комедія” О.Бальзака, де від тексту до тексту мандрують ті самі герої: Гобсек, Анастазі Горіо/де Ресто, Растіньяк та ін. Але когезія, зв’язність островів архіпелагу “Павич” дещо інша, ніж в архіпелагові “Бальзак”. З одного боку, схожі моменти в них знайти важче, ніж, скажімо, імена персонажів у різних творах Бальзака, але, з другого, ці твори взаємопов’язані, сказати б, на молекулярному рівні. Образно кажучи, Бальзакові “канати” Павич замінює на безліч “мотузок” і навіть “ниточок”. Роль цих “мотузок” чи “ниточок” можуть виконувати, наприклад, якісь містичні або детективні деталі (скажімо, зайві пальці героя “Хозарського словника” і брак пальців героїв “Дамаскина” або “Внутрішньої сторони вітру”), або специфічна поетика, про яку йтиметься нижче. Ці риси в їхній сукупності до такої міри відчутні, що за “використання тих самих елементів сюжету в різних творах” видатного серба іноді навіть називають “письменником однієї книги”. На що письменник зазвичай відповідає приблизно так: “Я нічого не повторюю буквально, завжди що-небудь як-небудь змінюю. У різних місцях ви можете побачити знайомі вам речі, але вони якимось чином змінені” (ИЛ).

А, з другого боку, Павич чудово знає особливості рецепції читача, якому іноді ту саму думку треба повторити декілька разів. Не випадково він прямо каже про це як у своїх інтерв’ю (“Щоб вас почули, треба повторити сказане принаймні двічі”), так і власне в творах: “Кожна річ, щоб бути раз почутою, має бути тричі сказаною”⁸.

Гадаю, письменник не лукавить і не прикриває своєї неспроможності створити чогось нового начебто свідомою установкою на постійне повторення вже відомого. На користь цього свідчить не лише наведений вище приклад про циклізацію творів Бальзака: ми ж не закидаємо французові, що факт з’яви того самого героя в декількох творах “Людської комедії” є свідченням вичерпаності його таланту. Передовсім, тут слід урахувати, що принцип дії циклу творів на читача чимось схожий на дію багатосерійного телесеріалу на глядача: реципієнт звикає до певних героїв, обстановки, кола проблем тощо, вони стають для нього немов “своїми”, неначе давніми знайомими. А “старый друг лучше новых двух”. Це розуміли ще творці давніх міфічних циклів і, звичайно ж, чудово розуміє літературознавець Павич: людина, яка прочитала один його твір (“острів”), впізнавши якісь інваріантні елементи його форми і/або змісту в другому його ж творі (“острові”), матиме більше стимулів прочитати його, ніж було б у випадку абсолютної непов’язаності цих творів між собою. Ці елементи виконують функцію, схожу на функцію стартера , який заводить мотор автомобіля. Так само й читач легше “заводиться” на прочитання твору, де є знайомі йому елементи. А там і до прочитання більшості або й усіх творів (архіпелагу “Павич”) недалеко, що й потрібно було довести.

До того ж, Павич, як класичний постмодерніст⁹, зовсім не ігнорує ще одного джерела інтертекстуальності, творчо використовує досвід попередників. Він використовує ще й традиційний для світової літератури засіб - чітко окреслений (іноді вигаданий) єдиний художній простір, де розгортається дія більшості його творів, як засіб забезпечення їхньої зв’язності. Скажімо, для Ф.Купера таким простором був фронтір, своєрідний кордон між уже освоєним європейцями сходом і “диким заходом” сучасної території США, де й діяв його уславлений Натаніель Бампо в пенталогії про Шкіряну Панчоху. Або вигаданий маленький округ Йокнапатофа у творах В.Фолкнера¹⁰.

Схожу функцію у творчості Павича виконує поствізантійський культурний ареал. Події і “Хозарського словника”, і “Внутрішньої сторони вітру”, і “Останнього кохання в Константинополі”, і “Дамаскина” і багатьох інших його творів відбуваються саме на теренах колишньої Східної Римської імперії, або ж Візантії, зокрема - сучасної Сербії. І сам письменник каже, що це зовсім не випадково: “Я гадаю, що культура певного народу важливіша, ніж держава. Все, що я робив, я робив із огляду на це. Моя батьківщина - сербська література. Візантійська культура, до якої належить сербська література, охоплює певний простір, в якому я розвивався і в якому хотів розвиватися. В тому просторі я себе добре відчував, я відчував себе вдома. Йдеться про так звану Східну Римську імперію, як іменують цю східну половину європейської цивілізації. Багато хто плутає її з Росією. Росія - лише далека, провінційна частина тієї Східної Римської імперії. І хоча пізніше Східна Римська імперія змінювалася, сьогодні ми й далі живемо тут, на цих землях, усі разом, діти візантійської цивілізації. Таким чином, моя наукова діяльність, як і літературна праця, були прив’язані до цього розуміння світу, до цієї концепції, яка, зрештою, не є виключно моєю; вона є моєю ситуацією, навіть більше моєю ситуацією, аніж моєю концепцією, яку я визначив для себе і прийняв, - можливо, з дещо глибшим відчуттям і розумінням, аніж хтось інший, кому не пощастило такою мірою, як мені, заглибитись в історію розвитку цієї цивілізації” (Ї).

Для зручності читачів коротко нагадаю різні назви цієї держави і її головного міста: столицею Східної Римської імперії був Константинополь (букв. “Константинове місто”), названий так за ім’ям імператора Константина І Великого (285-337). К. був зведений (324-330) на місці старовинного міста Візантій. Звідси друга назва цієї імперії - Візантійська імперія, або просто Візантія. Русичі називали К. Царградом (‘градом, містом царів’); звідси пушкінське “...Твой щит на вратах Цареграда...”. А 1453 К. був узятий турками і перейменований на Стамбул.

Є.Маланюк у рядках “Під сонні пестощі султана / Впивала царгородський чар, / Це ж ти - попівна Роксоляна, / Байстрюча матір яничар!..” своєрідно сумістив різні часові шари, адже історична Роксоляна жила (1520-1561) не у візантійсько-християнському Царгороді, а в османсько-мусульманському Стамбулі. До речі, Павич теж полюбляє вживати різні назви цього міста, гратися ними (див., наприклад, “Остання любов у Константинополі” або фінал “Хозарського словника”).

Зображення візантійського і поствізантійського культурного ареалу, відтворення тамтешнього “місцевого колориту” виконує в творах Павича зовсім не “косметично-бутафорську” роль, як це часто буває в дешевих голлівудських фільмах (на кшталт: “Горацій”, скажи “Гомерові”, що прийшов “Сенека”). Воно є втіленням провідної концепції усієї творчості письменника - патріотизму в найвищім, первіснім сенсі цього слова, який є і даниною землі й пам’яті пращурів, і, звичайно ж, спробою розібратися в тій ситуації, яка склалася у Сербії й на Балканах зараз. Тому відтворення реалій візантійської і поствізантійської історії, культури й побуту в творчості Павича заслуговує детального розгляду.

Свого часу на схожому “місцевому” матеріалі уславили як свій літературний напрям, так і свої імена романтики: шотландець В.Скотт, німець К.Брентано, українець М.Гоголь та ін. Як відомо, “місцевий колорит” (“кульор локаль”) є загальновизнаним відкриттям саме романтизму. Вельми показовим у цьому сенсі прикладом є початок творчості нашого земляка М.Гоголя: невдалого, наслідувального (“як у німців”) “Ганца Кюхельгартена” було спалено, а питомо слов’янські, українські “Вечори на хуторі біля Диканьки” мали шалений успіх. Чому? Звичайно, це можна пояснити тим, що саме в добу романтизму нечувано зріс інтерес інтелігенції, читаючої публіки до фольклору. Але не можна не враховувати і тієї обставини, що український “кульор локаль” для переважної більшості читачів Російської імперії, як не дивно, були такою ж екзотикою, як, скажімо, східна збірка “Тисяча і одна ніч” для Західної Європи. Чому “дивно звучить”? Бо ж Україна була не за морями-океанами, а ось тут, поруч, у європейській частині країни династії Романових. І раптом така незнайома екзотика: парубки, галушки et cetera. Можна було б закинути тодішнім читачам (особливо малоросам): мовляв, соромно не знати “свого”.

А чи не соромно зараз українцям не знати Візантії - того культурного регіону, який дав їх пращурам писемність, культуру, релігію? Що конкретно знає український школяр про Іоанна Златоуста, який вплинув на християнство усього світу? Що конкретно знає студент ВНЗ (навіть філфаку!) про Іоанна Дамаскина, який визначив концепцію православ’я і створив чудові літературні тексти? Що конкретно знає вчений не-медієвіст про Іоанна Лествичника і його “Лествицю”? А хіба не правда, що пересічний український інтелігент знає більше про відсічення дітородного органа в католика Абеляра і вплив цієї події на долю Елоїзи, ніж про відсічення правиці вже згаданого православного Дамаскина і вплив цієї події на християнську іконографію, зокрема, на виникнення образу-ікони “Богородиці-Троєручниці” (свого часу така ікона висіла на покуті в хаті моєї бабусі Олени на Полтавщині)?

Так що тисячу разів мав рацію Т.Шевченко, пишучи “дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і не нарожденним землякам своїм в Украйні і не в Украйні”. Адже в ньому поет висвітлив саме проблеми історичної і культурної традиції, самоідентифікації народу, причому з використанням старослов’янської лексики й стилістики, взявши за епіграф слова Іоанна Богослова “Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть”

Додати в закладки

  
Переклад Translate