Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської

Отже, смерть супроводжує нас протягом усього життя, як незмінний, повторюваний щоденний досвід. А втім, якою б знайомою смерть не була, водночас вона залишається цілком неприродною. Смерть не входила до передвічного Господнього задуму творення. Він створив нас не для смерті, а для життя.. Понад те, Він створив нас як нерозривну єдність. В іудаїзмі та християнстві людину розглядають у категоріях цілісності: кожен з нас — не тимчасово ув'язнена в тілі душа, яка прагне вирватись з нього, а цілісність душі й тіла. К. Г. Юнг мав рацію, наполягаючи на тому, що він називає "таємничою істиною": "Дух є живим тілом, побаченим ізсередини, і тіло є зовнішнім проявом духа, живого — насправді ж вони єдині"⁷. Таким чином, смерть, що розділяє душу й тіло, грубо спотворює цілісність нашої людської природи. Хоча смерть і чекає на кожного, вона абсолютно не є нормальною. Вона страхітлива і трагічна. Стикаючись зі смертю наших близьких чи передчуваючи власну смерть, незважаючи на весь свій реалізм, ми цілком виправдано відчуваємо спустошення, жах або навіть обурення:

Не входьте спокійно в цю спокійну ніч,

Гнівайтесь, протестуйте проти згасання світла⁸.

Сам Христос плакав біля могили Свого друга Лазаря (Йн 11,35), і у Гетсиманському саду Він страждав, передчуваючи наближення власної смерті (Мт 26,38). Апостол Павло говорить: "Знищений буде останній ворог — смерть" (1 Кор 15,26), і тісно пов'язує її з гріховністю: "Жало смерти — гріх" (1 Кор 15,56). Ми маємо померти, бо живемо у гріховному світі — викривленому та безладному, божевільному та пригніченому (écrasé).

А втім, смерть є не лише трагедією, а й благословенням. Хоча вона не входила до Божого задуму, але є "даром Божим", проявом Його милосердя та співчуття. Для нас, людей, це була б занадто жахлива доля — жити нескінченно у цьому гріховному світі, назавжди замкненими у порочному колі смутку та гріха.

Бог дав нам вихід. Він розірвав єдність душі й тіла, щоб згодом надати їм нової форми, поєднати знову в тілесному воскресінні Останнього дня і у такий спосіб знову створити їх для повноти життя. Він схожий на гончаря, про якого говорить пророк Єремія: "І як посудина, що її він ліпив із глини, не виходила, як то трапляється з глиною в руці гончаря, то він робив з неї знов іншу посудину, яка йому була до вподоби" (Єр 18,4). Божественний Гончар кладе руку на зіпсовану гріхом посудину людини і розбиває її, щоб виліпити знову на Своєму гончарному колі та повернути їй первинну славу. У цьому значенні смерть є засобом для нашого перетворення. У православній заупокійній службі є слова:

Колись Ти створив мене з нічого,

І надав мені Свого Божого образу,

Але коли порушив я заповідь Твою,

Ти повернув мене в землю, з якої я був взятий.

Надай мені знову подобу Твою,

Віднови мою колишню красу⁹.

В епітафії, складеній Бенджамином Франкліном для самого себе, смерть — це спосіб, у який нас буде "виправлено і вдосконалено":

Тіло

Бенджамина Франкліна, друкаря

(Як обкладинка старої книги,

Зміст якої витерся,

Стерлись літери, не видно тиснення)

Спочиває тут, пожива для червів!

Але сама праця не буде втрачена,

Адже вірить він, що з'явиться вона знову

В новому

І покращеному виданні,

Виправленому та вдосконаленому

Своїм Автором!

Тож, наше ставлення до смерті діалектичне, проте, зрештою, ці два підходи не суперечать один одному. Ми вбачаємо у смерті неприродність, ненормальність, протилежність передвічному задуму Творця, тому сахаємось від неї з горем і розпачем. Але ми також вбачаємо у ній вияв Божої волі, благословення, а неї покарання. Це втеча від безвиході, акт милосердя, шлях до нашого перевтілення. Це наше повернення: згадаймо знову православну заупокійну службу: "Я вівця, що заблукала: поклич мене назад і врятуй мене, о Спасителе мій"¹⁰. Отже, ми наближаємось до смерті з готовністю та надією, промовляючи разом з Франциском Асизьким: "Хвала тобі, Господи, за нашу сестру, тілесну смерть", бо саме за допомогою тілесної смерті Господь повертає додому Своє дитя. По той бік розділення в смерті душі й тіла ми вбачаємо їх майбутнє возз'єднання в останньому воскресінні.

Ця діалектика чітко виявлена у православному чині поховання. Немає жодної спроби приховати болісну і шокуючу реальність факту смерті. Труна залишається відкритою, часто настає гірка мить, коли родичі та друзі один за одним підходять, щоб востаннє поцілувати померлого. Разом з тим, у багатьох країнах існує звичай одягати не чорний, а білий одяг, як на службі Воскресіння у Великодню ніч: Христос воскрес з мертвих і закликає померлого християнина приєднатися до Його Воскресіння. Під час похорон не заборонено скорботний плач; і це, безперечно, мудро, бо сльози зцілюють, а стримування горя тільки поглиблює рану. Але ми не повинні горювати "як інші, що не мають надії" (1 Сол 4,13). Наше горе, хай би яким великим воно було, не безнадійне, бо, як ми сповідуємо в символі віри, "ми чекаємо воскресіння з мертвих і життя грядущого віку".

Нарешті, смерть — це розлука, яка не розлучає. Цій тезі православна традиція надає найбільшого значення. Живі й померлі належать до однієї сім'ї. Провалля смерті не є нездоланним, бо ми всі можемо зустрітися навколо Божого вівтаря. Як слушно зазначає російська письменниця Юлія де Бособр: "Церква... це місце зустрічі померлих, живих і ще не народжених, які в любові один до одного зібралися разом біля Вівтаря, щоб проголосити свою любов до Бога"

Додати в закладки

  
Переклад Translate