Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
16. За словами іншого англіканського автора Е.Б. Пусі, відмова молитися за померлих — це "настільки холодна думка... настільки протилежна до любові", що з однієї цієї причини вона є помилковою17.
Не потрібно, або навіть і неможливо, наводити подальші пояснення або виправдання молитви за померлих. Така молитва — це безпосередній вияв нашої любові один до одного. Тут, на землі, ми молимось за інших; чому ж ми не повинні молитись за них після їхньої смерті? Хіба вони вже не існують, і тому ми маємо припинити наше заступництво за них? Живі чи мертві, ми члени однієї сім'ї; тому — живі чи мертві — ми заступаємось один за одного. У воскреслому Христі немає розділення між мертвими та живими; як зазначає авва Макарій: "Ми всі живі в Ньому, і немає смерті". Фізична смерть не спроможна розірвати зв'язків взаємної любові і взаємної молитви, які поєднують нас в єдину Плоть.
Звичайно, ми не можемо знати напевно, як саме ця молитва допомагає померлим. Навіть заступаючись за живих людей, ми не можемо пояснити, як наше заступництво зарадить їм. Ми знаємо з власного досвіду, що молитва за інших є дієвою, тому ми продовжуємо молитися. Але молитва, проголошена за живих чи померлих, діє незбагненно. Ми не здатні збагнути чітку взаємодію між молитвою, вільним вибором іншої людини та Господньою милістю і передбаченням. Коли ми молимось за померлих, нам досить знати, що вони зростають у своїй любові до Бога; і тому потребують нашої підтримки. Все інше залишмо Богові.
Якщо ми справді віримо, що нам даровано нерозривну і тривалу єдність з померлими, то маємо дбати про те, щоб за будь-якої можливості говорити про них у теперішньому, а не у минулому часі. Не слід говорити "ми любили одне одного", "вона була такою дорогою мені", "ми були такі щасливі разом", ліпше сказати "ми любимо один одного — тепер навіть більше, ніж колись", "вона дорога мені, як і завжди", "ми такі щасливі разом". У православній общині Оксфорду є росіянка, яка категорично відмовляється, щоб її називали вдовою. Хоча її чоловік помер багато років тому, вона наполягає: "Я його дружина, а не вдова". Вона має рацію.
Якщо ми навчимося у такий спосіб говорити про мертвих, — у теперішньому часі, а не минулому, — це допоможе нам подолати проблему, яка змушує страждати багатьох. Часто трапляється, що ми занадто легко відкладаємо на потім примирення з тим, з ким розірвали стосунки, і смерть втручається до того, як ми пробачили одне одного. У гіркому розкаянні ми можемо піддатися спокусі сказати собі: "Занадто пізно, занадто пізно, можливість втрачено назавжди, нічого вже не поробиш". Але ми помиляємось, бо ще не занадто пізно. Навпаки, того ж дня ми можемо піти додому й у вечірній молитві напряму поговорити з померлим другом, з яким не порозумілися. Тими самими словами, що їх сказали, якби він був живий і ми зустрілися наяву, ми можемо попросити вибачення і підтвердити свою любов. І з цього моменту наші взаємини зазнають змін. Хоча ми не бачимо його обличчя, і не чуємо його голосу, і навіть не уявляємо, яким чином наші слова досягнуть його, все ж таки відчуваєм серцем, що разом з ним ми розпочали нову сторінку. Ніколи не пізно почати все спочатку.
"У сто разів тонше і легше"
Нерозв'язаним залишається питання, яке ставлять часто, але сучасний рівень знань відповіді на нього не дає. Вже зазначалось, що людина спочатку була створена Богом як неподільна єдність тіла і душі, і ми сподіваємось — по той бік роз'єднання в тілесній смерті — на їхнє остаточне об'єднання в Останній день. Цілісна антропологія спрямовує нас до віри не лише у безсмертя душі, а й у воскресіння тіла. Оскільки тілесність є невід'ємною частиною усієї особистості людини, кожне справжнє особисте безсмертя є безсмертям як душі, так і тіла. У чому ж тоді полягає зв'язок між нашим теперішнім тілом і нашим воскреслим тілом прийдешнього віку? Чи залишиться у воскресінні наше тіло таким самим або ж це буде нове тіло?
Напевне, найкращою відповіддю буде ось така: таким самим і водночас іншим. Розпочинати слід з Христового воскресіння, яке сталося на третій день. Воно слугує взірцем для майбутнього воскресіння всього людства під час Другого пришестя. Христос став "первістком", якщо скористатись образом апостола Павла, а ми — врожаєм (І Кор 15,20-24). Євангеліє виразно показує, що Христос воскрес з мертвих не в новому, а в тому ж самому тілі, яке Він мав раніше. Тому могила виявилася порожньою, а перше, що зробив воскреслий Христос, зустрівши апостолів, — показав рани на тілі від розіп'яття, щоб запевнити їх, що Він знову справді присутній з ними в тому самому фізичному тілі, яке вони бачили розіп'ятим на Хресті (Йн 20,20-28; пор. Лк 24,37-40).
Але хоча це було те саме фізичне тіло — водночас воно стало іншим. Це тіло, яке може пройти крізь зачинені двері (Йн 20,19); воно має "інший вигляд"(Мр 16,12); воно є таким, що Його не одразу впізнали двоє учнів на дорозі в Емаус (Лк 24,16) або апостоли на Тиверіядському озері (Йн 21,4). З євангельської оповіді про сорок днів між воскресінням та вознесінням складається враження, що Ісус не постійно присутній серед апостолів: Він раптово з'являється, а потім знову позбавляє їх Своєї видимої присутності. Його тіло не припинило бути справді тілесним, але водночас воно звільнилось від обмежень матеріальності, з якою ми зараз знайомі, живучи у гріховному світі. Воно стало духовним тілом. Але "духовним" не у значенні "позбавленим матеріалізованого", а "зміненим силою і славою Духа".
Як чудо воскресіння Христа, нашого взірця і "первістка", свідчить про наше власне воскресіння в Останній день? Апостол Павло стверджує, що ми, подібно до воскреслого Христа, залишимось незмінними і водночас зазнаємо змін. Про незмінність свідчить аналогія Павла з посіяною зерниною (1 Кор15,36-37). Зернина "похована" в землі і там приймає "смерть" (пор. Йн 12,24); згодом з цієї "смерті" постає нове життя. Стеблинка чи паросток, що пробивається крізь землю, не тотожні померлій зернині, але виходять з неї.
Поряд з цією незмінністю відбудеться й змінення. Описуючи зв'язок між теперішнім і воскреслим тілом, апостол Павло говорить: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне" (1 Кор 15,42-44). Говорячи про "духовне" тіло Христа, він має на увазі не "позбавлене матеріального" тіло, а "змінене Духом". Христос воскрес не в духовній іпостасі (Лк 24,39), а в людській подобі, у неподільному поєднанні душі та тіла. Це ж справдиться і щодо нас.
Отже, наше майбутнє воскресле тіло, переображене і змінене "духовно", значною мірою залишиться таким самим фізичним тілом, як ми маємо зараз. Але як саме потрібно розуміти цю "тотожність"? Сьогодні, як і в минулому, багато християн розглядають незмінність дещо вузько і буквально. Типовим для такого підходу є твердження в Духовних проповідях св. Макарія Єгипетського: "У воскресінні кожна частина тіла відродиться, не зникне жодна волосина"
Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
ЗМІСТ
На попередню
|
|
