Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
1 Homily 2: tr. Wensinck, 8; tr. Miller, II.
2 Texts on Watchfulness 3; tr. Philokalia, 3:17.
1. ДИВНА, АЛЕ ЗНАЙОМА: МІЙ ШЛЯХ ДО ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
Небо і земля єдині сьогодні.
Піснеспів з Різдвяної всенічної
О дивна Православна церкво!
о. Лев Жилле
Відсутність і присутністьЯ точно пам'ятаю, з чого почалась моя особиста подорож до православ'я. Це сталося досить несподівано літнього суботнього дня 1952 року, коли мені було сімнадцять років. Проходжуючись по Букингем Пелес Роуд, недалеко від Вікторія Стейшен у центрі Лондона, я пройшов повз велику і напівзруйновану готичну церкву XIX ст., якої раніше ніколи не помічав. На ній не було жодної познаки — вміння привертати громадську увагу ніколи не було сильною стороною православ'я на Заході! — але пам'ятаю, що там була металева табличка з простим написом "Російська церква".
Зайшовши до церкви св. Філіпа (так її називали), я спершу подумав, що вона зовсім порожня. Надворі яскраво світило сонце, але всередині було прохолодно і темно, як у печері. Коли очі призвичаїлись до напівтемряви, перша річ, що привернула мою увагу, була відсутність. Не було ні лав, ні стільців, розставлених рівними рядами; переді мною пролягав широкий і вільний простір рівної підлоги.
Потім я зрозумів, що церква була не зовсім порожньою. У Центральному та бокових нефах було кілька поодиноких віруючих, здебільшого похилого віку. На стінах висіли ікони, перед якими мерехтіли лампади, а у східній частині перед іконостасом горіли свічки. Десь співав невидимий хор. За якусь мить з алтаря вийшов диякон і почав обходити церкву, обкурюючи кадилом ікони та людей. Я помітив, що його парчова риза була старою і поношеною.
Моє перше враження про відсутність несподівано швидко змінилось на надзвичайне відчуття присутності. Я відчув, що церква була далеко не порожньою, вона була заповнена — заповнена незліченними невидимими віруючими, що оточують мене з усіх боків. Інтуїтивно я відчув, що ми, видимі прихожани, були частиною набагато більшого цілого, і що під час молитви ми були залучені у діяння, набагато більше, ніж ми самі, у неподільне і всеохопне торжество, яке єднало час і вічність, світ горішній і світ долішній.
Через кілька років, з дивовижним відчуттям упізнавання, я натрапив на історію про перехід у християнство св. Володимира, записану в "Повісті временних літ". Повернувшись до Києва, давньоруські посланці розповідали князю про божественну літургію, яку вони відвідали у Константинополі. "Ми не знали, чи були на небі, чи на землі, — розповідали вони. — Бо на землі немає такої розкоші та краси, і ми не знаходимо слів, щоб описати її. Знаємо лише, що Бог там перебуває серед людей... Ми не можемо забути цю красу"1. Я був вражений, прочитавши ці слова, такими схожими були мої власні відчуття від всенічної служби у церкві св. Філіпа на Букингем Пелес Роуд. Зовнішньому оздобленню бракувало розкоші Візантії X ст., але, як і посланці св. Володимира, я несподівано відчув присутність "неба на землі". Я також відчув себе на божественній літургії, близькість ангелів і святих, нетварну красу Царства Божого. "Тепер сили небесні служать невидимо з нами" (Літургія Напередосвячених Дарів).
Я пішов з церкви до того, як закінчилась служба, вражений двома речами. По-перше, я зрозумів, що не уявляю, скільки часу був усередині. Це могло бути і двадцять хвилин, і дві години — я не міг сказати. Я перебував на тому рівні, де час не має значення. По-друге, коли я ступив на тротуар, ревіння лондонського транспорту одразу ж накрило мене гігантською хвилею. Напевно, цей звук було чути і всередині церкви, але я не помічав його. Я перебував в іншому світі, де час і рух не мали жодного значення, у світі реальнішому — і я навіть сказав би, відчутнішому, — ніж Лондон XX ст., до якого я раптово повернувся.
Ця всенічна служба правилася церковнослов'янською, і на рівні свідомості я не розумів жодного слова. Однак, вийшовши з церкви, я сказав собі з твердою впевненістю: "Ось до чого я належу; я потрапив додому". Інколи так трапляється (хіба це не дивно?), що, нічого не знаючи ще про людину, місце чи предмет, ми знаємо точно: це та людина, яку я полюблю, це те місце, куди я маю потрапити, це той предмет, дослідженню якого попри все я маю присвятити своє життя. З моменту відвідання тієї служби у Свято-Філіпівській церкві на Букингем Пелес Роуд глибоко в серці я відчув, що призначений для Православної церкви. (Так сталося, що цієї церкви вже немає: її знесли приблизно через чотири роки після того богослужіння).
Я вдячний, що моє перше знайомство з православ'ям відбулося не через читання книг або зустріч з членами Православної церкви на громадському зібранні, а через відвідання богослужіння. Церква, за православним розумінням, — це насамперед літургійна община, істинна сутність якої відображається у молитовному зверненні та славослов'ї. Перше місце посідає богослужіння, а потім вже вчення і дисципліна. Мені пощастило відкрити православ'я завдяки участі у спільній молитві. Я зіткнувся з Православною церквою не як з теорією чи ідеологією, а як з конкретним та особливим фактом — богослужінням.
"Це те, у що я завжди вірив..."
Озираючись назад, я розумію, що рішення перейти у православ'я було прийняте вже того літнього дня 1952 року. Однак сталося це лише через шість років. Для Англії 50-х років прагнення вступити до Православної церкви було дуже незвичним, і більшість моїх друзів-англійців робили все для того, щоб відмовити мене від цього кроку. "Ти на все життя залишишся диваком, ніколи не станеш своїм, — заперечували вони мені. — Бог створив тебе західною людиною, то ж не уходь від труднощів свого історичного спадку". Хоч би яким прекрасним було православне богослужіння, хіба не існує, запитували вони, трагічного розриву між православними принципами і практикою? Чи не було моє ставлення до православ'я занадто ідеалізованим, занадто чуттєвим? Можливо, я шукав надійності й захисту, якого ми ніколи не знайдемо і не маємо шукати тут, на землі?
Ще несподіванішим було те, що я не отримав підтримки й у більшості православних, до яких звертався за порадою. Вони чесно й реалістично — за це я досі їм вдячний — вказували мені як на історичні недогляди Православної церкви, так і на певні труднощі її стосунків із Заходом. Вони застерігали мене, що у православ'ї є багато такого, що далеке від "неба на землі"! Коли я підійшов до єпископа кафедрального грецького собору в Лондоні Якова (Вірвоса) Апамейського, він довго і доброзичливо розмовляв зі мною, але порадив залишатися членом Англіканської церкви, в якій я виховувався. Російський священик, з яким я розмовляв у Парижі, дав мені таку ж пораду.
Тоді це мене вражало. Читаючи про православ'я, я досить швидко зрозумів, що воно проголошує себе не просто однією з можливих "деномінацій", а істинною Христовою Церквою на землі. Водночас ніби самі православні, здавалося, казали мені: "Дійсно, православ'я — це єдина істинна Церква, але ви не повинні вступати до неї. Вона лише для східних — греків, росіян та інших". Виявлялося, що причетність до правди, яка дарує спасіння, залежала від випадковості народження та географії.
Озираючись назад, я краще розумію, чому єпископ Яків саме так розмовляв зі мною. Сорок чи п'ятдесят років тому багато православних, як і англіканців, вірили, що Англіканська церква знайде шлях до об'єднання з православ'ям. Тому одиночні навернення з англіканства у православ'я не підтримувались; здавалося, що краще буде, якщо англіканці, залишаючись у своїй Церкві, впливатимуть на об'єднання, діючи як "англо-православний" фермент.
Боюся, що такі надії на об'єднання ніколи не були реалістичними. Але варто пам'ятати, що у першій половині XX століття поміркована партія "Високої Церкви" в англіканстві, що спиралась на Вселенські собори та отців, була набагато сильнішою, ніж сьогодні, тоді як крайнє "ліберальне" крило, з його доктринальним і моральним релятивізмом, було значно менше проявлене, хоча вже чітко заявило про своє існування. У будь-якому разі єпископ Яків був далеко не одиноким у своїй мрії, що "Висока Церква" може з часом стати ядром західного православ'я, яке природно виникне.
У владики Якова були також пасторські мотиви. На той час жоден з його приходів не послуговувався англійською під час богослужіння, і лише кілька людей з його кліру володіли ще якоюсь мовою, крім грецької. Він не хотів приймати під свій омофор англійців, не маючи засобів для того, щоб опікуватись ними. Звичайно, з його боку це було цілком виправдано; для православного священика було б надто безвідповідальним прийняти новонаверненого і після цього ніяк про нього не піклуватись. (Я бачив багато випадків, коли саме так і було). Новонавернених потрібно ввести в живу общину; не можна кидати їх у глибоке озеро православ'я і залишати напризволяще — тонути або випливати.
Крім цього, як я зараз розумію, єпископ Яків випробовував мене. Він бачив моє палке бажання перейти у православ'я і хотів, щоб я уважно вивчив і протилежні аргументи. Він знав: якщо мої наміри серйозні, я ще повернуся. Саме так і сталося.
Тим часом, незадовго до зустрічі з єпископом Яковом, я почав шукати знайомства з православними. Невдовзі після свого першого відвідання православного богослужіння в російській церкві у Лондоні, я розпочав навчання в Оксфордському університеті. Чотири роки я вивчав класичні науки — давньогрецьку та латину і дещо із сучасної філософії, а потім ще два роки — богослов'я. (Так сталося, що я не навчався в англіканському теологічному коледжі і не був рукопокладений в Англіканській церкві). В Оксфорді мені випала нагода безпосередньо зустрітися з православними. Зокрема, я познайомився з Миколою Зерновим, університетським викладачем курсу "Культури Східного православ'я", і досі я із вдячністю згадую щиру гостинність, яку виявляли він та його дружина Міліца, жваві й безпосередні розмови, які вони вели зі своїми численними гостями. Я зустрів також отця (пізніше архієпископа) Василія Кривошеїна, який служив тоді у невеличкій російській Церкві в Оксфорді і готував класичне видання "Слів" св. Симеона Нового Богослова. Новий світ відкрився переді мною, коли я почув від нього, як св. Симеон описує свої видіння Божественного нетварного Світла. Я почав осягати те центральне місце, що православ'я визначало для таїнства Преображення Христового.
В Оксфорді, під впливом мого близького шкільного друга Дональда Олчина, я став активним членом Братства св. Албанія та св. Сергія, яке ставило собі за мету сприяти поширенню єдності між православ'ям та англіканством. Літні конференції Братства справили на мене вирішальний вплив. Там я почув таких англіканців, як архієпископ Майкл Ремсі, о. Дервас Чітті та проф. Г.А. Годжес, кожен з яких розглядав православ'я як цілісну повноту християнської традиції, до якої англіканство має повернутися. На їхню думку, англіканці могли б дотримуватися православної віри, залишаючись у лоні Англіканської церкви, і таким чином ми, члени Братства, могли б допомогти іншим англіканцям стати ближчими до православ'я.
Їхній запал розбурхав мою уяву, але якась частина мене залишалась невдоволеною. Я прагнув стати повністю православним. Що більше я дізнавався про православ'я, то більше розумів: це те, у що я завжди вірив у глибині душі, але до цього ніде не зустрічав так яскраво вираженим. Православ'я не здалося мені архаїчним, чужоземним або екзотичним. Для мене воно було просто християнством.
Церква єдина
Моє перше знайомство з православним світом здебільшого було знайомством з російським православ'ям. Я зачитувався такими книгами, як "Скарбниця російської духовності" Г. П. Федотова та "З російськими паломниками до Єрусалиму" Стефана Ґрегема. Я був захоплений образом св. Серафима Саровського у дещо романтичному, але зворушливому описі Юлії де Бособр "Вогонь на снігу". З погляду богослов'я, поворотним моментом мого шляху стало знайомство зі стислим нарисом Олексія Хом'якова "Церква єдина". Тут у словесному втіленні можна було знайти те видіння святих, яке я дійсно пережив у російській церкві в Лондоні.
"Церква єдина, незважаючи на те, що вона здається розділеною людині, яка ще продовжує земний шлях. (...) Ті, хто живуть на землі, ті, хто вже завершили свій земний шлях, ті, хто, як ангели, не були створені для життя на землі, прийдешні покоління, які ще не почали свій земний шлях, — всі об'єднані в єдиній Церкві, в єдиній благодаті Божій. (...) Церква видима, або земна, живе в цілковитій згоді та єдності з усім тілом Церкви, головою якого є Христос. (...) Навіть на землі Церква живе не земним, а Божественним життям, сповненим благодаті. (...) Є єдиний Бог і єдина Церква"
Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
ЗМІСТ
На попередню
|
|
