Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
8. Але logos та eros, розум і почуття, мають бути поєднані на іншому рівні нашої особистості, вони мають злитися у живу єдність на рівні глибинної сутності або серця. Наш досвід Бога, знову за висловом Евелін Андерхілл, "поширюється з царини свідомості, щоб видозмінитися і привнести у тотальне діяння богослужіння глибокі інстинктивні рівні розуму"9 . Наше богослужіння має стати всеосяжним.
"З розумом у серці". Отже, у цьому "тотальному діянні богослужіння" ми маємо стояти перед Господом усім нашим єством: безумовно, зі свідомим розумом, а також зі всіма проявами нашої внутрішньої сутності, які доходять до несвідомого; з нашими інстинктивними почуттями, з відчуттям краси, як і зі здатністю інтуїтивного розуміння і прямого духовного досвіду, який, як ми зазначали, превалює над дискурсивним розумом. Усе це відіграє свою роль у нашій молитві, як і фізична складова — наше тіло. "Тіло також видозмінюється, — пише св. Григорій Палама, — воно підноситься разом з душею, поєднується з душею у Божественному, і в такий спосіб стає володінням і місцем перебування Бога"10.
Як відбувається це "тотальне діяння"? У своєму богослужінні ми послуговуємося насамперед словами, і ці слова мають буквальне значення, усвідомлюване раціональним розумом. Але до акту богослужіння залучається набагато більше, ніж тільки буквальне значення слів. Поза своїм первинним значенням, окремі слова і фрази, сповнені асоціацій та напівтонів, містять у собі власну приховану силу й поезію. Тобто у своїй молитві ми вживаємо слова не лише буквально, а й з певним забарвленням. Через поетичні фігури — навіть якщо тексти здебільшого є ритмічною прозою, а не римованими строфами — ми надаємо словам нового значення. Крім того, ми правимо богослужіння не тільки за допомогою слів, а й багатьма іншими способами: музикою, величчю священицького одягу, кольором і обрисами святих ікон, виділенням святих місць у плануванні церкви, символічними жестами, такими як знак хреста, кадіння чи запалювання свічок, і використанням усіх великих "архетипів", усіх основних складових людського життя, тобто води, вина й хліба, вогню й масла.
У нашому буквальному вживанні слів ми торкаємося раціонального розуму; засобами поезії і музики, мистецтва, символічного і ритуального акту ми торкаємося інших рівнів людської свідомості. Кожен аспект богослужіння є дуже важливим. Якщо наші слова не наснажені змістом — коли ми цитуємо або співаємо їх так, що виходить нерозбірливо, — наше богослужіння опуститься до магії та бурмотіння і не становитиме жодної цінності для "логічної вівці". Якщо ж, навпаки, слова нашого богослужіння витлумачуються тільки буквально і раціонально, воно буде богослужінням суто від розуму, але в такому разі воно вже не буде богослужінням з розумом у серці. Воно може бути вражаюче чітким, логічним і послідовним, але вже не буде молитвою цілісної особистості. Це той момент, який часто лишали поза увагою західні реформатори літургій у 60-х і 70-х роках XX ст. Вони недооцінювали значення таїнства, без якого не може бути істинної людини. Богослужіння — це більше ніж форма виголошення словесних промов, а літургійна служба — більше ніж зустріч з промовами і повідомленнями.
Часто кажуть, що символи й об'єкти, якими послуговується традиційне християнське богослужіння, образ краси, який воно відображає, вже застаріли і не відповідають сучасному світові. Аргументують це тим, що ці символи привнесено з аграрного способу життя, і тому здебільшого вони не задовільняють урбаністичне та індустріальне оточення. Чому ми мусимо правити службу Божу зі свічкою або кадилом у руці, а не зі стетоскопом і пневматичним свердлом? Чи не підганяємо ми богослужіння під один тип людини, виключаючи решту? На це православні дадуть відповідь, що дії та символи, застосовувані у богослужінні, мають універсальне значення. Хоча божественна літургія зазнала зовнішнього впливу соціальних та мистецьких традицій певних епох (приміром, церемоніал візантійського двору), все ж у своїй внутрішній сутності вона виходить за їх межі і звертається до головних засад людства, загальних як за стародавніх часів, так і сьогодні, як на Заході, так і на Сході. Православна церква у своїй молитві використовує первинні реальності людського існування, такі як хліб і вода, світло і вогонь. Якщо для людей в урбаністичному та технологічному довкіллі первинні реальності вже не є значущими, то чи не є це тривожним докором сучасній "цивілізації" у штучності та нереалістичності? Можливо, потрібно змінювати не символи, а нас самих, очищати вхід нашого сприйняття.
У зв'язку з цим православних може дещо втішити сьогоднішнє захоплення Заходу іконами. Вражаючу кількість "сучасних" чоловіків та жінок, які не належать до жодної церковної общини, і, напевне, байдужих до сучасних літургійних реформ, дуже приваблюють православні ікони. Не слід поспішати оголошувати це захоплення сентиментальним або поверховим. Хіба це не цікавий парадокс, що в епоху технології та атеїзму людей приваблює форма мистецтва, яка є духовною та par excellence богословською? Чи приваблювало б їх мистецтво ікон так само, якби воно стало "сучасним"?
Для православних найбільшої вагомості набуває те, що акт богослужіння має висловлювати радість і красу Царства Небесного. Без величі прекрасного наше богослужіння ніколи не стане молитвою у найповнішому значенні цього слова, молитвою як від серця, так і від раціонального розуму. Цю радість і красу Царства не можна висловити в абстрактних доведеннях та логічних поясненнях. Її можна пережити, а не виразити словами. І насамперед через символічні та ритуальні дії — через кадіння, запалення лампади або свічки перед іконою — цей живий досвід є можливим. Ці прості жести краще за будь-які слова відображають всю повноту нашого ставлення до Бога, всю нашу любов і натхнення. Без цих дій наше богослужіння було б набагато убогішим.
Навіщо кадити чи запалювати свічки? Навіщо бити поклони чи хреститися? Ми цілком свідомі того, що лише частково можемо передати це словами. Для цього й потрібні символічні дії. Якби поет міг простою прозою висловити свою поезію, якби художник або музикант міг передати словом образи або звуки, не було б потреби у поезії, картині чи симфонії. Але вони існують, бо виражають те, що не може бути передане жодними іншими засобами. Так і з богослужінням. Якби можна було передати словами, чому ми запалюємо свічки і кадимо, ми б удовольнилися словесним поясненням і взагалі б не мали потреби у символічних діях. Уся цінність символу в богослужінні полягає ось у чому: він передає те, що не може бути виражене словом, досягає тієї частини нашого єства, де немає раціональних пояснень. З одного боку, символ є простішим і доступнішим, ніж словесний вираз, з іншого — він глибше проникає у саме серце реальності.
На суто прагматичному рівні вся краса і символізм нашого богослужіння є непотрібними і марними. Ми можемо застосовувати освіжувач повітря замість ладану і неонове освітлення замість свічок. Але людина не лише прагматична й утилітарна істота, і той, хто вникає глибше у людську природу, швидко оцінить, наскільки ми потребуємо цієї "марної" краси. Протоієрей Олександр Шмеман слушно зауважив:
"Літургія — це насамперед радісне зібрання тих, хто чекає на воскреслого Христа, щоб піти з Ним на весільне святкування. Ці радість очікування та очікування радості виражені у співі та ритуалі, в одіяннях та кадінні, в усій "красі" літургії, яку так часто оголошували непотрібною і навіть гріховною.
Усе це й справді не потрібне, бо ми перебуваємо поза категорією "потрібного". Краса ніколи не буває "потрібною", "функціональною" або "корисною". Коли, чекаючи на кохану людину, ми застеляємо стіл прекрасною скатертиною, прикрашаємо його свічками та квітами, ми робимо це не з необхідності, а з любові. Так само й Церква є любов'ю, очікуванням та радістю. Це небо на землі, за нашою православною традицією. Це радість поверненого дитинства, та вільна, безумовна і невимушена радість, яка одна лише здатна перетворити світ. У нашому дорослому, серйозному благочесті ми шукаємо визначень та підтверджень, які закорінені у страх. Страх тління, відхилення, "язичницьких впливів", будь-чого. "А хто боїться, той недосконалий у любові" (1 Йн 4,18). Доки християни любитимуть Царство Боже, а не тільки сперечатимуться про нього, вони "представлятимуть" та виражатимуть його у мистецтві та красі. Священик, який відправляє таїнство радості, з'являтиметься у прекрасній ризі, бо він убраний у славу Царства, бо навіть у подобі людини Бог з'являється у славі. Під час євхаристії ми стоїмо у присутності Христа і, як Мойсея перед Господом, нас вкриває Його слава"
Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
ЗМІСТ
На попередню
|
|
