Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської

Та чи змогли б св. Антоній або св. Серафим без цієї аскетичної підготовки, без цього радикального польоту в самотність до такої міри наставляти й надихати своїх сучасників? Вони не відходили від світу зі спеціальними й свідомими намірами стати навчителями чи наставниками інших. Вони відійшли від людей не для того, щоб готувати себе до якогось із цих завдань, а просто з усепоглинаючого прагнення бути на самоті з Богом. Бог прийняв їхню любов, відтак послав їх нести духовне зцілення у світ, з якого вони прийшли. Якби навіть Господь їх не посилав, їхній відхід від світу був передусім творчим і цінним для суспільства; адже ченці та черниці допомагають світу не своїми вчинками і словами, а насамперед своєю духовною сутністю, своєю всеохопною молитвою, яка для деяких з них стає їхньою внутрішньою сутністю. Якби св. Антоній і св. Серафим взагалі нічого не робили, а лише молилися в самотині, вони все одно прислужилися б іншим найвищою мірою. Але, як потім виявилось, Бог звелів, щоб вони безпосередньо служили людям. Проте це безпосереднє й видиме служіння не було їхньою справжньою метою, воно було зовнішнім наслідком внутрішнього й невидимого служіння, яке вони віддавали через свою молитву.

"Живіть у мирі, — наказував св. Серафим, — і довкіль вас спасуться тисячі"¹⁰. Таким є взірець духовного наставництва. Зміцніть себе у Бозі; тоді ви зможете навертати інших до Нього. Кожен повинен навчитися усамітненню, і в спокої власного серця він почує безсловесну мову Духа, відкриваючи правду про себе і про Бога. Тоді його слово до інших буде словом сили, тому що воно є словом мовчання.

Удосконалений через зустріч у самотності з Богом, старець може зцілювати самою своєю присутністю. Він скеровує й формує інших передусім не словами поради, а життям, спілкуванням і певним прикладом, який він подає. Він навчає своїм мовчанням так само, як і своїми словами, своєю присутністю так само, як будь-яким словом поради. Саме тому авва Памво не бачив потреби говорити що-небудь Теофілу, архієпископу Александрійському: "Якщо його не навчило моє мовчання, його не навчать і мої слова"¹¹. Про св. Антонія розповідали схожу історію. "Колись існував звичай: три отці щороку відвідували блаженного Антонія. Двоє з них постійно запитували його про помисли (logismoi) і про спасіння душі; а третій завжди мовчав, не ставив жодного запитання. Через деякий час авва Антоній сказав йому: "Ось ти часто приходив до мене, але й досі нічого не спитав мене ні про що". А той відповів: "Отче, мені достатньо просто дивитись на тебе"¹².

Справжня подорож старця є не просторовим устремлінням до пустелі, а духовним шляхом до серця. Зовнішня самотність, хоча й цінна, але не обов'язкова, людина може навчитись бути перед Богом у самоті і водночас жити у суспільстві й активно служити йому. Історія александрійського лікаря, який був рівний за духом св. Антонію і цілий день співав Трисвяте з ангелами¹³, доводить нам, що містичне й "ангельське" життя можливе як у великому місті, такі в пустелі. Всеохоплююча молитва можлива не тільки в затворницькій самотності; деякі люди, як, приміром, александрійський лікар, здійснили внутрішню подорож без обмеження своїх зовнішніх зв'язків із людністю.

Цей зразок відходу та повернення не можна сприймати надто буквально. Ці дві стадії не обов'язково обмежені просторово, вони також не завжди чітко відрізняються в часовій послідовності. Як це було, приміром, з молодшим сучасником св. Серафима, єпископом Ігнатієм Брянчаніновим. Після навчання на військового офіцера, він пішов у монастир; але лише після чотирьох років чернецтва, у віці двадцяти шести років, його призначили ігуменом впливової общини поблизу Санкт-Петербурга. Після двадцяти чотирьох років служіння ігуменом, він був рукопокладений у єпископи. Кілька років по тому він відмовився від своєї високої посади, щоб останні шість років свого життя провести самітником. Тут ми бачимо, що довгий період активного пасторського служіння передував періоду анахоретського усамітнення. Коли його призначили ігуменом, він, безперечно, відчував, що до цього ще не готовий. Весь час, управляючи монастирем і єпархією, він постійно усамітнювався у своєму серці й зумів уникнути зовнішнього впливу до кінця свого життя. Схожим було і життя свт. Феофана Затворника: спершу активна пасторська діяльність, а потім келія самітника¹⁴.

Служіння єпископа Ігнатія може бути взірцем для багатьох із нас сьогодні, навіть якщо ми свідомі того, що наш духовний рівень набагато нижчий, ніж його. Під тиском зовнішніх обставин, і, мабуть, не зовсім чітко уявляючи, що з нами відбувається, ми беремо на себе обов'язки навчати, проповідувати й радити як пастор, тоді як нам бракує глибокого усвідомлення самітності та її творчого мовчання. Але, даючи поради іншим, ми самі навчаємось. І поступово усвідомлюємо своє безсилля самостійно зцілювати рани людства за допомогою лише філантропії, здорового глузду та психоаналізу. Наша залежність лише від себе ламається, ми починаємо поціновувати свою неадекватність і усвідомлювати, що мав на увазі Христос у словах: "...одного ж потрібно" (Лк 10,42). Настає момент, коли людина може, з Божої милості, розпочинати прокладання свого шляху старця. Через наш пасторський досвід, через наше страждання від болю інших, ми починаємо внутрішню подорож і шукаємо заховану скарбницю Царства — єдине місце, де можна знайти істинне вирішення проблем людства. Безперечно, лише дехто з нас, а може, й ніхто не наважиться думати про себе як про старця у повному значенні цього слова, але зі скромною щирістю ми шукаємо вхід до "таємничої кімнати" нашого серця, ми всі певною мірою обдаровані благодаттю духовного наставництва. Мабуть, ми ніколи не житимемо життям ченця-анахорета чи самітника — це часто залежить від обставин, які ми не можемо контролювати, — але надзвичайно важливим є те, щоб кожен бачив потребу бути самітником серця.

Три дари особливо вирізняють духовного отця. Перший — це прозорливість і розпізнавання (diakrisis), здатність інтуїтивно пізнавати секрети серця іншої людини, розуміти приховані глибини, про які вона не говорить і які часто навіть не усвідомлює. Погляд духовного отця проникає крізь умовні жести й розпізнає хитрощі, за допомогою яких ми приховуємо нашу справжню особистість від інших і від себе; крізь ці банальності старець бачить унікальну особистість, створену за образом і подобою Божою. Ця здатність розпізнавання є скорше духовною, аніж фізичною; це не просто вдале вміння влучити в ціль, навіть не різновид надчутливого сприйняття або ясновидіння; це плід витонченості, спеціально спрямованої молитви й безперервної аскетичної боротьби.

З цим даром внутрішнього бачення пов'язана здатність промовляти слова, які мають владу

Додати в закладки

  
Переклад Translate