Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
15. Тут мені вперше зустрівся розгорнутий виклад "євхаристійної еклезіології", яка з того часу поширювалася завдяки працям о. Миколи Афанасьєва16 та митрополита Пергамського Йоана (Зізіуласа)17. Тлумачення послань свт. Ігнатія отцем Йоаном одразу ж видалося мені переконливим, а коли я ознайомився з самими посланнями, ці переконання цілком підтвердились.
Переді мною постав образ Церкви, зображений свт. Ігнатієм: престол, на якому блюдо з хлібом і вином; навколо нього єпископи, пресвітери та диякони, разом з усім святим людом Господнім, об'єднані у священнодійстві євхаристії. Свт. Ігнатій наголошує: "Намагайтеся триматися однієї євхаристії. Бо одна Плоть Господа нашого Ісуса Христа і одна чаша в єдності Крові Його, один вівтар, як і один єпископ..."18. Вражає нарочитість повторення слова "один": "Одна Євхаристія... одна плоть... одна чаша... один вівтар... один єпископ". Саме так свт. Ігнатій розуміє Церкву та її єдність: Церква помісна — це зібрання усіх віруючих в одному місці (ері to auto); Церква євхаристійна — це зібрання усіх навколо одного вівтаря, щоб розділити спільний хліб і спільну чашу; і Церква ієрархічна — не просто будь-яке євхаристійне зібрання, але таке, що зібралося під началом місцевого єпископа.
За антіохійським єпископом, єдність Церкви — не просто теоретичний ідеал, а практична реальність, встановлена і видимо проявлена через участь кожної помісної общини у святих таїнствах. Незважаючи на центральну роль єпископа, ця єдність не нав'язувана ззовні, а створена зсередини через акт євхаристійного єднання. Церква насамперед є євхаристійним організмом, який стає самодостатнім через здійснення Таїнства Вечері Господньої "аж доки він не прийде" (1 Кор 11,26). Таким чином, свт. Ігнатій, за тлумаченням о. Йоана Романідеса, додав той суттєвий зв'язок, якого мені бракувало. Хом'яков говорив про органічну єдність Церкви, але не пов'язував її з євхаристією. Коли ж я осягнув нерозривний зв'язок між церковною єдністю та єдністю у таїнствах, все стало на свої місця.
Але де залишався я, чужинець, неспроможний взяти участь у таїнствах Православної церкви? На Великдень 1957 р. я вперше відвідав православну Великодню всенічну. Я збирався причаститися вранці в англіканській церкві (того року православний та західний Великдень припали на один день), але після православного святкування зрозумів, що це неможливо. Я вже зустрів Христове Воскресіння разом з Православною церквою, і для мене ця зустріч була особливою та неповторною. Причащатися після цього в іншому місці було б особисто для мене лицемірством і неправдою.
Більше я не причащався в Англіканській церкві. Залишаючись вже кілька місяців без причастя, у вересні 1957 року я розмовляв з Мадлен, дружиною Володимира Лоського. Вона попередила мене про небезпеку моєї ситуації перебування на нічиїй землі. "Так не може тривати, — наполягала вона. — Євхаристія — це наша містична їжа, без неї Ви загинете".
Через кілька днів її слова підтвердились дивним інцидентом, який я досі не можу повністю пояснити. Я пішов до церкви у Версалі, де тоді правив літургію глава Російської Зарубіжної церкви, архієпископ Йоан (Максимович), нині причислений до лику святих. Зазвичай він служив щодня, а оскільки це був будній день, то у церкві було зовсім мало людей: лише один чи два ченці та похилого віку жінка. Я зайшов до храму наприкінці служби, незадовго перед виходом священика для уділення причастя. Ніхто не підійшов причаститися, але він все стояв із чашею у руці. Схиливши голову набік у властивій йому манері, він пильно і навіть трохи грізно дивився на мене, хоча ніколи раніше мене не бачив. Лише після того, як я заперечно похитав головою, він повернувся у вівтар.
Після літургії був молебень на честь святого того дня; наприкінці архієпископ помазував присутніх єлеєм з лампади перед іконою святого. Я залишався стояти на тому самому місці, не знаючи, чи можна мені як неправославному підійти до помазання. Але цього разу він рішуче закликав мене. Я підійшов і прийняв помазання. Я не наважився залишитись для розмови з ним після служби (хоча пізніше ми не раз зустрічались і розмовляли).
Поведінка свт. Йоана під час причастя здивувала мене. Я знав, що за практикою Російської Зарубіжної церкви, причастю обов'язково має передувати сповідь. Безперечно, владика знав би всіх причасників. У будь-якому разі причасник — принаймні у Російській церкві — не міг прийти на службу так пізно. Владика мав дар читати потаємне у людських серцях. Можливо, він хотів указати мені, що я стою на порозі православ'я і не варто більше зволікати?
Як би там не було, цей випадок у Версалі підсилив моє відчуття, що час діяти настав. Якщо православ'я — це єдина істинна Церква і якщо Церква — це єднання у таїнствах, то мені попри все потрібно було стати православним.
Не дивіться на видиме...
Проте лишався ще один сумнів. Якщо православ'я дійсно єдина істинна Церква Христова на землі, то як могло статися, питав я себе, що Православна церква на Заході видається такою етнічною та націоналістичною, вона так мало зацікавлена у місіонерському свідченні, до такої міри роздрібнена на "юрисдикції", які до того ж часто ворогують між собою?
Звичайно ж, православ'я цілком слушно стверджує, що воно є істинною Церквою. У посланні православних учасників асамблеї Всесвітнього Собору Церков у Еванстоні (1954 р.) можна прочитати:
"На завершення ми мусимо висловити наше глибоке переконання у тому, що тільки свята Православна церква зберігає у повноті й непохитності "віру, колись передану святим". І це не за наші людські заслуги, а тому що Бог вважав за потрібне зберегти Свій "скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас" (2 Кор 4,7)
Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
ЗМІСТ
На попередню
|
|
