Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської

Все ж мені здавалося, що між православними принципами та православною практикою існував значний розрив. Якщо православні справді вважають себе єдиною істинною Церквою, то ж чому вони створюють такі перешкоди на шляху майбутніх новонавернених? В якому значенні Православна церква була справді "єдина", якщо, приміром, у Північній Америці існує, щонайменше, дев'ятнадцять різних православних "юрисдикцій" і не менше тринадцяти єпископів лише у місті Нью-Йорку?²⁰ Дехто з моїх англіканських друзів доводили, що Православна церква є єдиною не більше, ніж Англіканська, а подекуди навіть менше, тому мій перехід буде з вогню у полум'я.

Тут мені допомогли слова Володимира Лоського:

"Хіба багато хто впізнав передвічного Сина Божого в "мужі скорботи"? Потрібно впізнати повноту там, де відчуття вловлюють лише обмеження та нестачу. (...) Щоб мати змогу розпізнати перемогу під виглядом поразки, силу Божу, втілену в слабкості, істинну Церкву — в історичній реальності, потрібно, за словами апостола Павла, прийняти "не духа світу, а Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога" (1 Кор 2,12)²¹.

Споглядаючи емпіричну дійсність православ'я XX ст. на Заході, я наштовхувався на очевидні "невдачі" та "слабкість"; та й православні не заперечували цього. Але прозираючи глибше, я бачив також "істинну Церкву в історичній реальності". Етнічна вузькість та нетерпимість православ'я, хоч і глибоко вкорінені, не становлять сутність Церкви, вони є викривленням та зрадою її істинній природі (хоча, звичайно, є і позитивні аспекти православного патріотизму). Що ж до конфесійної чисельності православних юрисдикцій на Заході, це явище має особливі історичні передумови; найдалекоглядніші з православних мислителів завжди вважали його лише попереднім устроєм, тимчасовим і минущим. Крім того, існує очевидна відмінність між розмежуваннями в англіканстві та у православ'ї. Англіканці більшою мірою об'єднані у зовнішній організації, але мають глибокі відмінності у віруванні та обрядах богослужіння. Православні ж, навпаки, розділені лише у зовнішній організації, але непорушно єдині у вірі та богослужінні.

У цей сповнений сумнівів час я отримав переконливий лист від англійського православного священика, з яким листувався, архімандрита Лазаря (Мура), що жив на той час в Індії. Він писав про Православну церкву:

"Тут я із сумом повинен попередити Вас, що за зовнішніми ознаками Церква [тобто Православна церква] вкрай жалюгідна: майже немає співробітництва між національними Церквами, мало поціновується і використовується наше духовне багатство, ледве жевріє місіонерський та апостольський дух, мало уваги звертається на сучасність і потреби нашого часу, важко знайти великодушність, героїзм чи справжню святість. Моя Вам порада: не дивіться на видиме..."²².

Я намагався виконувати настанову о. Лазаря. Незважаючи на очевидні недоліки православ'я, я вірив у "невидиме" (2 Кор 4,18): у фундаментальну єдність православ'я, цілісність його віронавчительної, літургійної та духовної Традиції.

Для того, щоб увійти до Православного дому, потрібно було постукати у якісь певні двері. Яку "юрисдикцію" я мав обрати? Я відчував велику тягу до Російської Зарубіжної церкви (Russian Orthodox Church in Exile, Russian Orthodox Church Outside Russia, ROCOR). Мене дуже захоплювала її відданість літургійному, аскетичному та чернецькому спадку православ'я. Ще у шістнадцять років, прочитавши книгу Елен Водделл "Отці пустелі", я був зачарований історією східного чернецтва. Я знав, що більшість православних монастирів в еміграції належали до Російської Зарубіжної церкви, серед них два жіночі монастирі, які я відвідав, — Благовіщенський у Лондоні і монастир Леснінської Божої Матері поблизу Парижа; в обох мене приймали гостинно. Також мене захоплювало те, яким чином Російська Зарубіжна церква вшановувала новомучеників, що постраждали за віру в радянському ярмі. Але з іншого боку, мене непокоїла канонічна ізольованість її Синоду. У 50-ті роки вона була ще не такою великою, як пізніше: тоді ще члени кліру Російської Зарубіжної церкви проводили регулярні спільні богослужіння з єпископами і священиками Вселенського патріархату. Але я бачив, що ця Церква ставала дедалі більше відірваною від православної спільноти, і це мене непокоїло.

Якби в Англії була єпархія Вселенського патріархату, як це було у Франції, я, напевно, приєднався б до неї. Але єдиною альтернативою Російській Зарубіжній церкві були тільки парафії Московського патріархату. У Західній Європі до нього належали такі видатні особистості, як Володимир Лоський в Парижі, о. Василій Кривошеїн в Оксфорді та о Антоній Блум (нині митрополит Сурозький) у Лондоні. Все ж, я відчував, що не можу належати до Православної церкви, чиї єпископи перебувають під комуністичним контролем, прославляють Леніна і Сталіна, але не можуть визнати новомучеників, закатованих більшовиками. Я не збирався засуджувати пересічних російських віруючих, які жили у Радянському Союзі і зазнавали жорстоких переслідувань; ані тоді, ані тепер я не вважаю, що у їхньому становищі я виявив би таку героїчну непохитність, яку виявляли вони. Але, живучи за межами комуністичного світу, я не міг вважати своїми ті твердження, що виголошували від імені Церкви ієрархи Московського патріархату. Як сказав мені протопресвітер Російської Зарубіжної церкви Георгій Шереметьєв: "У вільній країні ми маємо бути вільними".

Незважаючи на мою любов до російської духовності, було очевидним, що найкращим рішенням буде приєднатись до Грецької єпархії Константинопольського патріархату в Англії. Як філолог-класик, я мав ґрунтовні знання грецької мови Нового Заповіту та візантійської грецької, тоді як церковнослов'янської я не вивчав. Ставши членом Вселенського патріархату, я уникав необхідності обирати між ворогуючими російськими угрупованнями і міг далі дружити з членами як Московського патріархату, так і Зарубіжної церкви. Найважливішим було те, що Константинополь — це Церква-матір, від якої росіяни отримали християнську віру, а у своєму пошуку православ'я я прагнув повернутися до витоків. До того ж я усвідомлював те, що православ'я на Заході може досягти організаційної єдності лише завдяки пасторській підтримці Вселенського Престолу.

Так я знову прийшов до владики Якова Апамейського, і, на превелику радість, цього разу він одразу ж погодився прийняти мене. Але він одразу ж попередив: "Будь-ласка, зрозумійте: ми ніколи, ні за яких обставин, не рукопокладемо Вас у духовний сан; у духовенстві нам потрібні лише греки"

Додати в закладки

  
Переклад Translate