Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 18
Ішов четвертий рік мого навчання у Джо, був саме суботній вечір. Біля коминка у «Трьох Веселих Моряках» кілька чоловік уважно слухали містера Вопсла, що читав уголос газету. Серед них був і я.
Там писалося про сенсаційне вбивство, і містер Вопсл з ніг до голови був у крові. Він упивався кожним ефектним прикметником у викладі справи і ототожнював себе з кожним допитуваним свідком. Він ледь чутно простогнав: «Мені кінець» - у ролі потерпілого, і проревів: «Я тобі покажу!» - у ролі вбивці. Медичний висновок він зачитав, виразно передражнюючи манеру нашого місцевого ескулапа, а виступаючи, як дідок-сторож при дорожній заставі, котрий чув глухі удари, так паралітично тіпався й хрипів, аж виникав сумнів, чи взагалі чогось варті покази такого свідка. Слідчий у виконанні містера Вопсла ставав Тімоном Афінським, а судовий кур'єр - Коріоланом (9). Містер Вопсл тішився страшенно, ми так само, і всім нам було дуже приємно. Перебуваючи в такому піднесеному стані, ми дружно винесли вердикт: зловмисне вбивство.
І ось тільки в цю хвилину звернув я увагу на незнайомого джентльмена, що прихилився до високої спинки лавки навпроти мене. З виразом зневаги на обличчі він придивлявся до присутніх і покусував бік оцупкуватого вказівного пальця.
- Бачу,- звернувся незнайомець до містера Вопсла,
Герої однойменних п'єс В. Шекспіра. [136]
коли читання добігло кінця,- ви всю справу залагодили так, щоб вам було до вподоби, чи не правда?
Кожен здригнувся й підвів погляд, наче побачив убивцю. Незнайомець дивився на всіх холодно й глузливо.
- Отже, винен? - сказав він.- Сміливіш! Ну!
- Сер,- озвався містер Вопсл,- не маю честі бути знайомим з вами, але все-таки гадаю: винен.
При цьому слові ми всі, зібравшись з духом, схвально притакнули.
- Я знав, що ви так скажете,- мовив далі незнайомець.- Я так і знав. Але дозвольте поставити вам одне запитання. Знаєте ви чи не знаєте, що англійський закон вважає людину невинною, поки не доведено - поки не доведено! - її провини?
- Сер,- почав містер Вопсл,- оскільки я англієць, то...
- Ну, ну? - напосідав незнайомець, покусуючи вказівного пальця й киваючи у бік містера Вопсла.- Не ухиляйтесь від запитання. Або ви знаєте це, або не знаєте. Одне з двох. То що саме?
Він стояв, схиливши голову набік і сам схилившись у грізно-запитальній позі, і штрикав пальцем у містера Вопсла, наче хотів затаврувати його, перше ніж знову куснути пальця.
- То як? - спитав він.- Знаєте ви чи не знаєте?
- Звичайно, знаю,- відповів містер Вопсл.
- Звичайно, знаєте. Чому ж ви так зразу й не сказали? Тепер я вас ще одне запитаю.- Він заволодів містером Вопсл ом, наче мав на це якесь особливе право.- А чи знаєте ви, що жодного зі свідків ще не було піддано перехресному допитові?
Містер Вопсл почав: «Я можу тільки сказати...» - але незнайомець урвав його:
- Що? Ви не хочете прямо відповідати на запитання, так чи ні? Тоді спробуємо ще раз.- Він знов штрикнув пальцем у нього.- Слухайте уважно. Відомо вам чи не відомо, що жодного зі свідків ще не було піддано перехресному допитові? Я хочу від вас тільки одне слово: відомо вам чи невідомо?
Містер Вопсл завагався і почав падати в наших очах.
- Ну? - наполягав незнайомець.- То я вам допоможу. Ви не варті цього, але я вам допоможу. Гляньте на Цей аркуш паперу, що у вас у руках. Що це таке?
- Що це таке?- повторив містер Вопсл, розгублено поглядаючи на газету. [137]
- Чи це,- вів далі незнайомець у своїй вельми глузливій манері, коли кожне наступне слово могло ошелешити несподіванкою,- той самий друкований орган, який ви тільки-но читали?
- Авжеж так.
- Авжеж так. Ну, тоді загляньте до нього і скажіть мені, чи не написано там з достатньою чіткістю, що обвинувачений за порадою своїх законних адвокатів вирішив поки що утриматись від оборони?
- Я щойно ж читав це,- благально промовив містер Вопсл.
- Немає значення, що ви щойно читали, я не питаю вас, що ви щойно читали. Про мене читайте хоч би й «Отче наш» задом наперед - можливо, вам до цього й не звикати. Але вернімся до газети. Ні-ні-ні, мій друже, не на початку шпальти, ви чудово знаєте, що внизу, внизу! (В усіх нас промайнула думка, що містер Вопєл силкується викрутитись.) Ну? Знайшли це місце?
- Ось воно,- сказав містер Вопсл.
- Тоді пробіжіть цей абзац оком і скажіть мені, чи не написано там з достатньою чіткістю, що за порадою своїх законних адвокатів обвинувачений вирішив поки що повністю утриматись від оборони? Ну? Прочитали?
Містер Вопсл відповів:
- Саме таких слів тут немає.
- Саме таких слів немає! - зневажливо повторив джентльмен.- А саме такий зміст є?
- Зміст є,- погодився містер Вопсл.
- Є,- знов повторив незнайомець і, простягши праву руку в бік свідка, Вопсла, обвів поглядом решту присутніх.- А тепер я вас питаю, що ви скажете про сумління добродія, який, маючи перед очима ці рядки, може спокійно лягти спати після того, як він визнав свого ближнього винним, навіть не вислухавши його?
Ми всі почали підозрювати, що містер Вопсл зовсім не той, за кого себе видає, і що ось-ось його остаточно викриють.
- І ще зверніть увагу, що такого добродія,- вів далі незнайомець, осудливо вказуючи пальцем на містера Вопсла,- що такого добродія можуть призначити до складу присяжних саме в цій справі, і що він, так сильно заплямувавши себе, може повернутися до лона своєї родини й спокійно лягти спати після того, як урочисто присягнув, що розглядатиме суперечку поміж нашим найяс-нішим королем і підсудним з усією можливою старанністю [138] й ретельністю і винесе об'єктивний присуд згідно з показами, і нехай допоможе йому господь!
Ми всі були глибоко переконані, що бідолашний Вопсл зайшов надто далеко і що краще йому схаменутись, поки не пізно.
Незнайомий джентльмен з владним виразом на обличчі і з таким виглядом, наче про кожного з нас він знає якусь таємницю і може заіграшки згубити того, чию таємницю він надумав би розкрити, відійшов від лавки, до спинки якої був прихилився, і став поміж двома рядами лавок ближче до вогню, ліву руку встромивши в кишеню й покусуючи пальця на правій.
- За наявними у мене даними,- сказав він, оглядаючи наші принишклі обличчя,- серед вас має бути коваль на ім'я Джозеф - або Джо - Гарджері. Отже, хто це?
- Це я,- сказав Джо.
Незнайомий джентльмен пальцем підкликав його до себе, і Джо підійшов.
- Ви масте підмайстра,- вів далі незнайомець,- якого звичайно називають Піп. Він тут?
- Я тут! - вихопилось у мене.
Незнайомець не впізнав мене, але я впізнав у ньому того самого джентльмена, якого бачив на сходах у міс Гевішем, коли був там удруге. Я розпізнав його, ще як він роздивлявся присутніх, прихилившись до лавки, а тепер, коли він стояв поруч, поклавши руку мені на плече, я пригадав усе до найдрібнішої деталі - який він головатий, який смуглошкірий, які в нього глибоко посаджені очі, кущисті чорні брови, масивний ланцюжок від годинника, підборіддя й баки в чорних цяточках і навіть яким пахучим милом відгонила його здорова рука.
- Мені треба переговорити з вами двома без свідків,- сказав він, неквапливо змірявши мене очима.- На це треба трохи часу. Мабуть, нам краще піти до вашої оселі. Тут я волів би не говорити про суть справи; згодом ви можете розповісти своїм приятелям більшу чи меншу її частину, як вам захочеться, але мене це вже не обходить.
Серед враженої тиші ми втрьох покинули «Веселих Моряків» і, охоплені враженою тишею, пішли додому. Дорогою незнайомий джентльмен то поглядав на мене, то покусував бік пальця. Коли ми були вже близько дому, Джо, маючи невиразний здогад, що нагода випала незвичайна й урочиста, метнувся вперед і відімкнув парадні Двері. Розмова наша відбувалась у святковій вітальні, тьмяно освітленій однією свічкою. [139]
Почалося з того, що незнайомий джентльмен сів за стіл, присунув до себе свічку й проглянув якісь нотатки у своєму записнику. Тоді сховав його й відставив свічку трохи вбік, перед цим пильно подивившись у темряву кімнати, щоб упевнитись, де Джо, а де я.
- Моє прізвище,- сказав він,- Джеггерс, я адвокат з Лондона. Моя особа досить-таки відома. Справа, яку мені з вами треба залагодити, вельми своєрідна, і, мушу попередити вас, постала вона не з моєї ініціативи. Якби спитали моєї ради, я б тут не був. Але моєї ради не спитали, і ось я перед вами. Я роблю те, що маю зробити як повірник іншої особи. Не більше і не менше.
Виявивши, що з того місця, де він сидить, йому не дуже добре видно нас, він підвівся, перекинув ногу через спинку стільця й нахилився вперед. Ось у такому положенні - одна нога на стільці, а друга на підлозі,- він і провадив розмову.
- Так-от, Джозефе Гарджері, мені доручено звільнити вас від цього юнака, вашого підмайстра. Ви не будете заперечувати проти того, щоб на його прохання і задля його добра розірвати з ним договір? Ви нічого за це не вимагали б?
- Воронь боже, щоб я чогось вимагав за те, що не стану поперек дороги Піпові! - вражено відказав Джо.
- «Воронь боже» - це святобливо, але не по суті,- зауважив містер Джеггерс.- Питання стоїть так: ви нічого б не вимагали? Ви нічого не вимагаєте?
- Я й відповідаю - ні,- відрубав Джо.
Містер Джеггерс кинув на Джо такий погляд, наче вважав його через цю безкорисливість останнім ідіотом, хоча з абсолютною певністю я не можу цього твердити, настільки весь був охоплений подивом і цікавістю.
- Дуже добре,- сказав містер Джеггерс.- Запам'ятайте цю свою заяву і не пробуйте від неї відступитись.
- Та хто це збирається відступатись? - спалахнув Джо.
- А я не кажу, що хтось збирається відступатись. У вас є собака?
- Є, ну й що з того?
- А те, що Гавкун - добрий собака, але Хапун - кращий. Отож майте це на увазі,- повторив містер Джеггерс, заплющуючи очі й киваючи головою Джо так, немов прощав йому якусь провину.- Але повернімось до цього юнака. Я маю повідомити йому, що перед ним відкриваються Великі Сподівання.
Джо і я ошелешено порозкривали роти й подивились один на одного.
- Мені доручено повідомити його,- мовив далі містер Джеггерс, вказуючи на мене пальцем,- що він успадкує чималу маєтність. Далі, теперішній власник цієї маєтності висловив бажання, щоб він негайно покинув свій попередній спосіб життя, виїхав звідси й дістав виховання, яке личить джентльменові, інакше, кажучи, юнакові з великими сподіваннями.
Моя мрія здійснилась, твереза реальність перевищила найнестримнішу мою фантазію - міс Гевішем вирішила забезпечити мені величне майбутнє!
- А тепер, містере Піп,- вів далі адвокат,- я маю дещо сказати вам особисто. По-перше, вам слід знати, що особа, за вказівками якої я дію, бажає, щоб ви назавжди зберегли прізвище Піп. Гадаю, що не важко буде дотримати цієї невеличкої умови, яка гарантує вам здійснення великих сподівань. Але якщо ви маєте які-небудь заперечення, то саме час їх висловити.
Серце моє колотилось так сильно, і у вухах так дзвеніло, аж я насилу видушив із себе, що не маю ніяких заперечень.
- Я так і думав, що не маєте! По-друге, містере Піп, вам слід знати, що ім'я вашого щедрого доброчинця залишається у глибокій таємниці, доки ця особа сама не вирішить розкритися. Я уповноважений заявити, що згадана особа має намір зробити це при побаченні з вами. Коли й де це станеться, я не можу сказати, та й ніхто не може. До того часу, можливо, мине багато років. Ви повинні твердо запам'ятати, що при спілкуванні зі мною вам категорично забороняється розпитувати мене про це, висловлювати на цю тему здогадки чи натяки, які могли хоча б віддалено стосуватись якої-небудь особи, саме як даної особи. Якщо у вас є певні припущення щодо цього, тримайте їх при собі. Не має значення, які причини викликали цю заборону, чи вони досить поважні й обгрунтовані, чи це просто примха. Вас це не повинно цікавити. Умови, отже, викладено. Ваше прийняття цих умов і обіцянка суворо їх дотримуватися - така остання умова, що її поставила особа, з доручення якої я виступаю і за вчинки якої я ні в чому іншому не відповідаю. Це і є та сама особа, з якою пов'язано ваші сподівання, і таємниця її відома тільки їй та мені. Ця умова також не дуже обтяжлива, тим більше, коли врахувати, що на вас чекає блискуче майбутнє. Але якщо ви маєте [141] які-небудь заперечення, то саме час їх висловити. Я слухаю.
Я знов заникувато пробурмотів, що не маю заперечень.
- Я так і думав, що не маєте. Таким чином, містере Піп, застереження ми обговорили.- Хоч він звертався до мене вже не без шаноби і називав «містером Піпом», усе-таки в тоні його відчувалась виразна підозріливість, він і досі, говорячи, час від часу заплющував очі й тицяв у мій бік пальцем, наче натякав, що знає про мене всякі прикрі речі, тільки воліє їх не згадувати.- Тепер нам залишилися деякі деталі. Мушу вам сказати, що хоч я й вжив кілька разів слово «сподівання», насправді ви тепер і окрім сподівань дещо вже маєте. Мені довірено суму, якої цілком вистачить на те, щоб ви дістали належну освіту й утримання. Можете вважати мене за свого опікуна. Ну ні! - стримав він мене, коли я спробував висловити подяку.- Я вам прямо кажу, що мені платиться за мої послуги, інакше б я не став їх виявляти. Зміна вашого становища в житті обумовлює те, що вам треба стати осві-ченішим, і ви, сподіваюся, розумієте, наскільки важливо й необхідно для вас невідкладно скористатися такою можливістю.
Я сказав, що завжди цього прагнув.
- То не має значення, чого ви завжди прагнули, містере Піп,- заперечив він,- треба ближче до діла. Вистачить, якщо ви зараз цього прагнете. Чи можу я ваші слова витлумачити в тому розумінні, що ви готові невідкладно взятися за навчання, маючи відповідного наставника? Так?
Я пробурмотів, що так і є.
- Добре. Тепер треба врахувати ваші нахили. Я, завважте, не думаю, що це розумно, але такі дано мені вказівки. Чи у вас на прикметі який-небудь наставник, що саме його ви воліли б?
Оскільки я зроду не чув ні про яких наставників, окрім Бідді та Вопслової двоюрідної бабці, то й відповів заперечливо.
- Я маю на прикметі одного наставника, який, можливо, й підійшов би для нашої мети,- сказав містер Джегтерс.- Я не рекомендую його, щоб ви знали,- я взагалі ніколи й нікого не рекомендую. Джентльмен, про якого я веду мову, називається містер Метью Покет.
Он як! Я зразу ж згадав це ім'я. Родич міс Гевішем. Той самий Метью, про якого говорили містер і місіс Камілла. Той самий Метью, якому приписано місце в головах міс [142] Гевішем, коли вона лежатиме небіжчицею у своїй весільній сукні на весільному столі.
- Вам це ім'я знайоме? - поцікавився містер Джег-герс і допитливо подивився на мене, після чого заплющив очі, дожидаючи моєї відповіді.
Я відповів, що чув це ім'я.
- Ага! Ви чули це ім'я,- повторив він.- Але річ у тому, якої ви думки з даного питання.
Я сказав, вірніше, спробував сказати, що дуже вдячний йому за рекомендацію...
- Ні, мій юний друже! - урвав він мене, повільно хитаючи своєю великою головою.- Пригадайте-но!
Нічого не пригадавши, я знов почав, що дуже вдячний йому за рекомендацію...
- Ні, мій юний друже,- урвав він мене, хитаючи головою водночас насуплено й усміхнено,- ні, ні, ні. Це дуже добре звучить, але так не годиться: ви надто молоді, щоб мене цим узяти. «Рекомендація» - це не те слово, містере Піп. Пошукайте іншого.
Виправившись, я сказав, що дуже вдячний йому за згадку імені містера Метью Покета...
- Це вже точніше! - скрикнув містер Джеггерс.
- ...І,- (докінчив я),- охоче візьмуся за науку під наставництвом цього добродія.
- Гаразд! А зробити це вам найкраще буде у нього в домі. Для вас там усе приготують, але спершу ви побачитеся з його сином, що мешкає в Лондоні. Коли ви прибудете до Лондона?
Я відповів (глянувши на Джо, що стояв непорушно поруч), що можу вирушити хоча б і зараз.
- Однак перед цим,- сказав містер Джеггерс,- вам треба придбати нову одежу, ясна річ, не робочу. Отже, ви прибудете, скажімо, рівно через тиждень. Вам потрібні будуть гроші. Я думаю, залишу вам двадцять гіней.
Містер Джеггерс спокійнісінько добув довгого гаманця, відлічив на стіл згадану суму й підсунув її до мене. Тільки зараз він уперше прийняв ногу зі стільця. Підсунувши гроші, він сів на стільця верхи і, помахуючи гаманцем, втупився в Джс*.
- То що ви скажете, Джозефе Гарджері? Ви начебто здивовані?
- Ай правда,- рішуче заявив Джо.
- Ви, мабуть, пам'ятаєте нашу з вами домовленість, Що ви для себе нічого не вимагатимете? [143]
- Домовленість така була,- погодився Джо.- І є. І надалі буде.
- Але,- сказав містер Джеггерс, помахуючи гаманцем,- але що, як я маю вказівку дати вам відшкодування у вигляді подарунка?
- Відшкодування за що? - спитав Джо.
- За те, що ви втрачаєте робітника.
Джо по-жіночому чуло поклав мені на плече руку. Пізніше не раз згадуючи, як у ньому поєднувалися сила й лагідність, я порівнював його в думках з паровим молотом, який може роздушити людину або ледь-ледь доторкнутись до шкаралупи яйця й не пошкодити її.
- Що Піп зможе полишити роботу,- сказав Джо,- й жити у почестях та щасті - я буду тільки незмірно радий. Але як ви гадаєте, що гроші здатні відшкодувати мені втрату малюка... коли він ось такий-о прийшов до кузні... і завше були найкращими друзями!..
Ох, любий мій, дорогий Джо,- якого я, невдячний, так легко ладен був покинути,- ти перед моїми очима й зараз постаєш із цією своєю мускулистою ковальською рукою, піднесеною до очей, важко дихають широкі твої груди, спирає голос від хвилювання. Ох, любий мій, такий вірний і самовідданий Джо, я й досі відчуваю ніжне тремтіння твоєї долоні у мене на плечах, схоже на шелест анге-лового крила!
Але в ту хвилину я взявся заспокоювати Джо. Я заблукав у лабіринті свого майбутнього добробуту й не міг знов натрапити на* наші спільно сходжені стежки. Щоб утішити Джо, я нагадав, що (як він мовив) ми завжди були найкращими друзями і що (як я мовив) ми завжди ними й залишимось. Джо щосили тернув по очах вільною рукою, немов хотів їх видушити, але не сказав ні слова.
Містер Джеггерс дивився на це так, наче бачив у Джо сільського дурника, а в мені - його сторожа. Коли ми трохи заспокоїлися, він сказав, зважуючи на долоні гаманця, замість того щоб помахувати ним, як перше.
- Так ось, Джозефе Гарджері, я попереджаю вас, що це остання ваша нагода. Я не визнаю напівзаходів. Якщо ви бажаєте отримати дарунок, що його я уповноважений вручити вам,- скажіть це, і ви його отримаєте. Якщо ж ви, навпаки, вважаєте...
Він не докінчив, бо на його превеликий подив Джо схопився з місця й ступнув до нього з недвозначним войовничим наміром.
- Тут така справа, що як ти прийшов до мене в дім [144] глузувати й дражнитись, то покажись-но, який ти! Тут така справа, що як у тебе стане духу, то виходь сюди! Тут така справа й ніяка інша, і я на цьому й стоятиму, поки мої сили!
Я відтягнув Джо вбік, і він зразу ж стих, тільки ще заявив мені - достатньо шанобливим тоном, у вигляді чемної перестороги кожному, кого це може стосуватись,- що не дозволить, щоб з нього глузували й дражнилися в його ж таки домі. Містер Джеггерс ще при першому погрозливому порусі Джо підхопився зі стільця й позадкував до дверей. Звідти він і виголосив свою прощальну промову, не виявляючи наміру вернутися всередину кімнати. А сказав він таке:
- Що ж, містере Піп, я гадаю, що чим швидше ви покинете цю оселю - оскільки вам належить стати джентльменом,- тим краще. Отже, ми домовились: рівно через тиждень; до того часу ви отримаєте мою візитну картку з адресою. На поштовому дворі у Лондоні ви зможете найняти екіпаж і приїхати просто до мене. Завважте, я не висловлююсь ні за, ні проти тієї опіки, яку беру на себе. Я виконую цю функцію тому, що мені за неї платять. Тож-бо завважте це собі. Завважте!
Говорячи ці слова, містер Джеггерс тицяв пальцем в обох нас і, мабуть, ще довго б розводився, якби Джо не здавався йому таким небезпечним, через що він визнав за доцільне все-таки забратися.
Він уже наблизився до «Веселих Моряків», де на нього чекала наймана карета, коли мені стрельнула в голову одна думка і я кинувся за ним навздогінці.
- Перепрошую, містере Джеггерс!
- Так,- сказав він, обертаючись.- У чому річ?
- Я хочу, містере Джеггерс, щоб усе було як слід, згідно з вашими вказівками, тож подумав, що краще спитати. Можна мені перед від'їздом попрощатися з усіма своїми знайомими тут?
- Можна,- відповів він, наче не зовсім розуміючи, чого мені треба.
- Я маю на думці знайомих не тільки в селі, а й у місті.
- Можна,- відповів він.- Заперечень немає.
Я подякував йому й побіг додому, де побачив, що Джо вже замкнув парадні двері, вийшов з вітальні й сів у кухні біля вогню, руки поклавши на коліна, а поглядом утупившись у червоний жар. Я й собі сів ближче до коминка й задивився у вогонь, і довгий час ніхто з нас не озивався. [145]
Моя сестра, обмощена подушками, напівлежала у своєму кутку, Бідді з шитвом сиділа біля вогню, Джо сидів поруч з Бідді, а я поруч із Джо навпроти сестри. Що довше я дивився на розжарене вугілля, то все(1) більш відчував, що просто не можу перевести погляд на Джо, а що довшала мовчанка, то важче було мені(1) заговорити.
Нарешті я таки спромігся запитати:
- Джо, ти вже сказав Бідді?
- Ні, Піпе,- відповів Джо, все дивлячись на вогонь і міцно тримаючи руками коліна, наче він роздобувся на секретні дані, що вони збираються втекти від нього.- Це я лишив на тебе, Піпе.
- Ні, краще б ти, Джо.
- Ну, як так, то Піп тепер багатий джентльмен,- сказав Джо,- і хай господь його береже!
Бідді упустила шитво й подивилась на мене. Джо міцно тримав свої коліна й теж дивився на мене. Я дивився на них обох. Потім вони обоє щиро мене привітали, хоч мені вчулася нотка суму в їхніх вітаннях, чим я прикро вразився.
Я заходився переконувати Бідді (а посереднім чином і Джо), як важливо, щоб ніхто з моїх друзів нічого не знав і не згадував про мого доброчинця. Прийде час, і все з'ясується,- зазначив я,- а тепер можна сказати лише те, що з волі цього таємничого заступника переді мною відкриваються великі сподівання. Бідді, не підводячи погляду, кивнула, знов узялася за шитво й сказала, що дуже на це зважатиме; Джо, все ще тримаючи руками коліна,' і собі сказав: «Атож, атож, я теж дуже зважатиму, Піпе», після чого вони знову почали вітати мене і так ревно дивуватись моєму піднесенню до рівня джентльмена, аж мені це стало не подобатись.
Бідді добре попомучилася, силкуючись втовкмачити моїй сестрі суть того, що сталося. Але зусилля ці, на мою думку, пішли цілком намарне. Сестра сміялась, безліч разів кивала головою і навіть повторила за Бідді слова «Піп» і «власність». Сумніваюсь, однак, чи вона надала їм більшого значення, ніж звичайно надають передвиборним гаслам - це невеселе порівняння, мабуть, найкраще відбиває тогочасний її стан.
Я б ніколи не повірив, якби сам цього не зазнав, але факт, що в міру того, як до Джо й Бідді повертався притаманний їм душевний спокій, я дедалі хмурнішав. Я, звичайно, не міг бути незадоволений своїми перспективами, [146] але, можливо, це в мені підсвідомо озивалася незадоволеність самим собою?
Одне слово, я сидів, спершись ліктем на коліно й підборіддя схиливши на долоню, дивився на вогонь, а вони вдвох говорили про те, що я поїду від них, та як вони обходитимуться без мене і все таке інше. І щоразу, ловлячи на собі їхні привітні як ніколи погляди (а вони часто на мене поглядали, особливо Бідді), я почувавсь ображеним, наче вони в чомусь мені не довіряли. Хоча, бог свідок, вони не виявляли цього ні словом, ні знаком.
Тоді я підводився й виглядав за двері - наші-бо кухонні двері виходили просто в ніч і літніми вечорами бували прочинені задля охолоди. Як не соромно зізнатись, але навіть самі зорі, до яких я зводив погляд, здавались мені сірими й мізерними через те, що мерехтіли над цим звичайним селом, де пройшло моє життя.
- Ось субота й минає,- сказав я, коли ми сіли вечеряти хлібом із сиром та пивом.- Ще п'ять днів, а тоді день перед тим днем. Вони швидко пролетять.
- Еге ж, Піпе,- погодився Джо - голос його прозвучав глухо, бо він саме тримав перед ротом кухля з пивом.- Вони швидко пролетять.
- Швидко, таки швидко,- підтвердила Бідді.
- Я оце думаю, Джо, як поїду в понеділок до міста замовляти новий костюм, то скажу кравцеві, що переодягнуся прямо у нього в майстерні або нехай він перешле одяг до містера Памблечука. Я б не хотів, щоб на мене тут усі витріщалися.
- Але містерові й місіс Габл, мабуть, дуже закортить помилуватися, як ти вирядишся, Піпе,- сказав Джо, вправно розрізаючи на лівій долоні хліб із сиром і поглядаючи на мою незайману вечерю, так наче йому згадалися часи тих наших змагань, хто швидше з'їсть.__
І Вопслові, мабуть, теж. І «Веселим Морякам» це теж було б приємно.
- Оцього ж я й не хочу, Джо. Вони влаштують з цього таке видовище, таке простацьке й вульгарне видовище, що я не витерплю.
- А-а, ну тоді й справді, Піпе,- сказав Джо,- якщо ти не витерпиш...
Бідді, тримаючи перед сестрою тарілку, спитала у мене:
- А ти подумав, коли ти покажешся містерові Гардже-рі, і своїй сестрі, й мені? Ти ж нам покажешся, правда?
- Бідді,- відказав я ледь роздратовано,- ти така жвава, що за тобою й не встигнеш. [148]
(- А вона зроду жвава,- зауважив Джо.)
- Якби ти ще хвильку почекала, Бідді, то почула б, що я котрогось вечора принесу сюди новий костюм у клуночку,- скорше всього напередодні від'їзду.
Бідді більше нічого не сказала. Великодушно простивши її, я невдовзі щиро побажав їй та Джо на добраніч і піднявся до себе нагору. Там я сів і довго оглядав цю жалюгідну комірчину, з якою я через кілька днів назавжди розпрощаюся, перебираючись до розкішних покоїв. Але ж її населяли чисті юні спогади, і ось навіть тепер мене не полишало таке знайоме мені сум'яття: моя душа розривалась між нею і тими апартаментами, в яких я маю оселитись, як, бувало, безліч разів розривалась між кузнею і домом міс Гевішем, між Бідді й Естеллою.
Увесь день на дах моєї мансарди світило яскраве сонце, і кімната дуже нагрілась. Я відчинив вікно і, вихилившись униз, побачив, як Джо повільно вийшов з темного отвору дверей унизу й пройшовся взад-вперед і як потім до нього приєдналася Бідді, що винесла йому люльку й дала вогню. Джо ніноли не палив так пізно, тож я відчув, що він явно схвильований.
Трохи згодом він зупинився біля дверей прямо піді мною, покурюючи люльку, а поруч стояла Бідді, тихенько розмовляла з ним, і я знав, що ця розмова про мене, бо кілька разів вони з любов'ю згадали моє ім'я. Я б не став далі слухати, навіть якби й міг розчути, тож відійшов від вікна, сів на єдиного стільця біля ліжка, і так мені було сумно й дивно, що от саме цей перший вечір мого райдужного майбутнього виявився найсамотнішим за все моє життя.
Крізь відчинене вікно мені було видно, як звиваються легенькі кільця диму від люльки Джо, і я подумав собі, що це немов його благословення - ненав'язливе й непоказне, воно просякало все повітря, яким ми обидва дихали. Я загасив свічку й ліг і відчув, яке незатишне стало тепер ліжко: більш я вже ні разу не засну в ньому міцним сном, як бувало раніше.
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
