Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка

Було ясно, що їхати мені треба наступного ж дня, і у першому спалахові каяття було так само ясно, що зупинитись я маю у Джо. Проте, коли я замовив місце на передку у завтрашній кареті і з'їздив попередити містера Покета, другий пункт уже не здавався мені таким незаперечним, і я став придумувати всякі причини й приводи, щоб заночувати у «Синьому Кабані». Бо у Джо я звалюсь як сніг на голову,- там же мене не ждуть, і постіль не встигнуть приготувати, і буде занадто далеко від міс Гезіїпем, а вона ж така примхлива, і це їй може не сподобатись. Нема облуди над самооблуду, а я ж якраз і силкувався сам себе одурити. Чудна-таки річ! Нічого дивного, коли я через незнання прийму від когось фальшиві пізкрони; але як я міг монету свого власного карбу взятії за-повноцінну?! Послужливий незнайомець, вдаючи, ніби щільніш скручує мої банкноти задля безпечності, насправді ховає їх собі в кишеню, а мені підсовує лушпу [227] в папірці,- але чого варте це дешеве ошуканство проти того, коли я сам підсовую собі лушпу й сприймаю її за чисті гроші!

Зрештою, постановивши зупинитись таки у «Синьому Кабані», я став сушити голову тим, чи брати з собою Месника. Дуже кортіло мені побачити, як цей дорогий найманець хизуватиметься своїми чобітьми на подвір'ї «Синього Кабана», і вже зовсім важко було стриматися від спокуси так наче між іншим з'явитися з ним у крав-цевому закладі й ошелешити нешанобливу душу Треббо-вого хлопчака. Хоча, з другого боку, Треббів хлопчак міг би втертися Месникові в довіру й бозна-що йому наговорити або ж освистати його на всю Головну вулицю - то такий одчайдух і паливода, що на все здатен. А крім того, про нього могла б почути моя заступниця -і не схвалити мого вибору. Кінець кінцем я вирішив обійтися без Месника.

Оскільки я взяв місце у денному диліжансі і пора стояла зимова, я знав, що останні дві-три години доведеться їхати в темряві. Від «Схрещених Ключів» ми від'їжджали о другій. На станцію я прибув хвилин за п'ятнадцять до відходу диліжанса в супроводі свого служника, якщо дозволено так назвати того, хто переважно слугував власному неробству.

У ті часи перевозити поштовими каретами в'язнів на кораблі було звичайною річчю. Мені часто розповідали, як їх возили, наче пасажирів, на відкритій площадці диліжанса, та я й сам не раз бачив, як вони сидять на лавках угорі, звісивши закуті ноги, тож і не здивувався, коли Герберт (він прийшов провести мене) сказав, що з нами їхатимуть два каторжники. Але у мене були свої, хоч і давні вже, причини щоразу завмирати серцем, тільки-но я почую слово «каторжник».

- Тобі це нічого, Генделю? - спитав Герберт.

- Та ні.

- А мені щось видалось, наче ти їх не любиш.

- Я й справді їх не люблю, та й ти, мабуть, теж. Але це нічого, хай собі їдуть.

- Дивись! Онде й вони,- сказав Герберт,- виходять з пивнички. Які неприємні й деградовані обличчя!

Вони, напевне, частували свого конвоїра - бо з ними був і третій, їхній супровідник,- і всі троє витирали долонями губи. Каторжників було скуто разом ручними кайданами, і на ногах вони мали залізні кільця з ланцюгами, так добре мені знайомі! Хоча й одежа їхня теж

була мені добре знайома. Конвоїр мав на озброєнні два пістолети і ще під пахвою міцного кийка, але він був у найкращих стосунках з підопічними і, стоячи поряд них, поки запрягали коней, зберігав такий вигляд, немов арештанти були експонатами цікавої виставки, ще не відкритої для загального огляду, а він сам - її хазяїном. Один з каторжників був вищий і ширший у плечах, ніж другий, і йому, за якимись незбагненними приписами, чинними як у тюрмі, так і на волі, припав одяг меншого розміру. Його руки й ноги скидалися на здоровенні довгасті подушечки для шпильок, в арештантській робі він узагалі здавався потворним, але я з першого погляду впізнав це приплющене око. Воно належало чоловікові, що того давнього суботнього вечора сидів на лавці в «Трьох Веселих Моряках» і ціляв у мене з невидимої рушниці!

Що він мене поки що не впізнав, було очевидно. Він кинув на мене погляд, прицінився до мого ланцюжка від годинника, сплюнув і сказав щось товаришеві; тоді обоє засміялись і, забряжчавши спільними кайданами, одвернулися в інший бік. Великі цифри у них на спинах, як ото на дверях будинків, гидкі струпи на шкірі, як у бродячих собак, закуті ноги, сором'язливо оздоблені обмотками з хустинок, зацікавлені погляди й бридливість, що вони викликали у сторонніх,- усе це (як сказав Герберт) становило дуже неприємне й відворотне видовище.

Але це було ще не найгірше. Виявилося, що всі задні місця в кареті зайняла одна родина, яка вибиралася з Лондона, і двох в'язнів не було більш де посадити, як на передній лавці за кучером. Обурений цим холеричний добродій, якому припало четверте місце на цій лавці, зчинив одчайдушний лемент і розкричався, що це суперечить усім правилам, що саджати його поруч з такими мерзотниками - це бридота, й гидота, й зараза, й ганьба, й не знаю, що ще. А коней тим часом уже запрягли, і кучер квапив до від'їзду, і ми збиралися сідати на свої місця, і в'язні разом з конвоїром підійшли до карети, війнувши на нас своєрідним тюремним духом прокислого хліба, дешевого сукна, канатного двору й вапна.

- Та ви не хвилюйтеся, сер,- умовляв конвоїр розгніваного пасажира.- Поруч з вами я сяду, а вони скраю лавки. Вони вам анітрохи не завадять, сер. Ви сидітимете спокійно, наче їх тут і нема.

-- А мене й нічого ганити,- пробурчав той каторжник, якого я впізнав.- Я з доброї волі туди не їду. Я можу [229] й тут лишитись. А як хто хоче на моє місце, я залюбки поступлюся.

- Я теж,- хрипко озвався другий.- Коли б моя воля, мого б і сліду тут не було.

Вони засміялися і заходились лущити горіхи й випльовувати на всі боки шкаралупу,- як і я, мабуть, зробив би на їхньому місці, відчуваючи оцю загальну зневагу.

Зрештою з'ясувалося, що зарадити сердитому добродієві ніяк і що перед ним один вибір: або їхати в тій компанії, яку випадок судив, або зовсім не їхати. Отож він, не перестаючи бурчати, вибрався на своє місце, конвоїр сів поруч, і каторжники натужно виграмулялись нагору, а той з них якого я впізнав, опинився саме за мною, аж я відчув на потилиці його дихання.

- Щасливої дороги, Генделю! - гукнув Герберт, коли ми рушили. І я в цю мить подумав: як добре, що він дав мені це прибране ім'я!

Годі й переказати, як дражливо відчував я каторжни-кове дихання не тільки потилицею, а й усією спиною. То було так, наче у спинний мозок мені просякала якась гостра ядуча отрута, від чого я навіть зуби зціпив. Здавалося, він дихає і частіше, ніж звичайні люди, і голосніше,- я аж відхилився набік, силкуючись якось уникнути цих його видихів.

Повітря просякло остудною вогкістю, і обидва каторжники стиха кляли негоду. Ще й не проїхали ми далеко, як нас огорнула дрімота, а коли позаду лишився заїзд «Напівдорозі», ми вже давно позамовкали й тільки дрібно тремтіли від холоднечі. Я теж задрімав, так і не додумавши до кінця, чи повернути цьому бідоласі два фунти стерлінгів, поки він тут поруч, і як краще це зробити. Гойднувшись уперед - чи не з наміром пірнути поміж коней,- я злякано прокинувся й знов заходився думати про те саме. Ч

Але я, мабуть, проспав довше, ніж гадав, бо хоч стояла темрява і в миготливому світлі наших ліхтарів нічого не можна було розрізнити, все ж таки холодний вогкий вітер уже доносив знайомий подих боліт. Каторжники, скулившись від холоду, присунулися майже впритул до моєї спини. Перші їхні слова, які я почув після того, як прочнувся, неначе вторували моїм думкам:

- Дві фунтові банкноти.

- Де він їх дістав? - спитав незнайомий мені каторжник. [230]

__ А відки я знаю! - відказав перший.- Мав сховані.

Від приятелів хіба.

- Ото б мені їх зараз,- сказав другий, лайнувши холоднечу.

- Гроші чи приятелів?

- Гроші! А всіх своїх приятелів я б і за фунта продав, і ще й заробив би на цьому. Ну й що ж він сказав?

- Та сказав,- повів далі мій знайомець.- Ми миттю все це облагодили за штабелем лісу на пристані. «Ти ж, мовляв, виходиш на волю?» - «Та виходжу»,- кажу. Тож він і попросив знайти хлопчиська, що нагодував його й не виказав, і дати йому ті дві фунтові банкноти. Я й погодився. І так і зробив.

- Бо дурень,- буркнув другий.- Я б собі їх забрав, проїв би й пропив. То він зелений, певне, був. І ти кажеш - до того він тебе й не знав?

- Зовсім не знав. Різні партії, на різних суднах. Його судили вдруге, за втечу з тюрми, вліпили довічне.

- Значить, тоді... А щоб його!.. Ото лиш тоді ти й бував у цих краях?

- Липі тоді.

- І яка ж тут місцина?

- Та препаскудна. Болота, драговина, мла, робота - і знов робота, мла, драговина, болота.

Вони обидва нещадно лайнули місцину, куди закинула їх доля, і, одвівши душу, змовкли.

Підслухавши цю розмову, я був би скочив з диліжанса в темряву безлюдного шляху, якби не певність, що цей каторжник і не підозрює, хто я. Бо й справді: за ці роки я не тільки виріс, а ще ж і одежею і всім своїм виглядом цілковито змінився, тож без чийогось підказу йому мене й не впізнати. Неймовірним був збіг обставин, що звів нас поруч в одній кареті, але саме через це й було мені страшно: ану ж станеться й друга така неймовірна випадковість і хтось при ньому назве мене на ім'я? Тим-то я вирішив висісти з карети ще на околиці містечка. І це мені вдалося. Моя невеличка дорожня сумка лежала в спеціальній загородці під лавкою, де я сидів; я відгорнув запону, дістав сумку, скинув на дорогу й сам скочив слідом, опинившись біля першого ліхтаря першої ж бру-кованої вулиці. А каторжники поїхали диліжансом далі - я знав, де саме їх висадять і поведуть до річки. В уяві я вже бачив човна з гребцями-в'язнями, що чекав на них побіля замулених сходинок причалу, і знов чув, як хтось гаркнув їм, немов собакам: «Гребіть, [231] ви!», і знов бачив на чорній воді той нечестивий Ноїв ковчег.

Я не міг сказати, чого саме боявся, бо страх мій був якийсь неозначений і невиразний, але все-таки він проймав мене до глибини душі. До готелю я йшов, тремтячи з жаху, і цього мого стану аж ніяк не можна було пояснити побоюванням - хоч як то було б неприємно й прикро,- що мене впізнають. Швидше всього, в цьому підсвідомому почутті ожили на мить страхи мого дитинства.

Закусочна в «Синьому Кабані» була порожня, і я не тільки замовив тут обід, а й встиг уже сісти за стіл, коли офіціант упізнав мене. Зразу ж вибачившись, що його підвела пам'ять, він спитав, чи не послати коридорного по містера Памблечука.

- Ні, ні в якому разі,- заперечив я.

Офіціант (той самий, що передав був нам глибоке обурення купців-постояльців з нижнього поверху того дня, коли мене записали в підмайстри) начебто вельми здивувався і при першій же нагоді підсунув мені заяложений старий номер місцевої газетки, де я прочитав таку статейку:

«Недавнє таке романтичне піднесення долі молодого залізних справ- майстра з нашої місцевості (до речі, яка вдячна це тема для чарівного пера нашого поки що не загальновизнаного співгородянина Тубі, чиї віршовані твори часто оздоблюють наші шпальти!) спонукає нас довести до читацького відома цікавий факт, що першим доброчинцем, товаришем та приятелем згаданого юнака була одна високошанована особа, яка має певну причетність до торгівлі зерном та насінням і зручний та просторий комерційний заклад якої розташований не-віддалік Головної вулиці. Не без почуття особистого задоволення кожен з нас у "цій особі вбачає Ментора (16) нашого юного Телемаха, бо приємно знати, що саме мешканець нашого міста заклав підвалини юнакового щастя. Хто ж він, цей юний герой? - постає запитання на задумливому чолі місцевого Мудреця, у прекрасних очах місцевої красуні. Оскільки нам відомо, Квентін Мас-сейс (17) був ковалем в Антверпені. Verb, sap.».(18)

Ментор - приятель Одіссея, опікувався його домом і був вихователем його сина Телемаха (про це розповідається у творах Гомера).

(17) Квентін Массейс (14667-1530) - видатний фламандський художник, що замолоду начебто працював у кузні.

(18) Verbum sat sapienti - розумний зрозуміє (і без дальших слів) (латин.). [232]

Багатий досвід незаперечно мені підказує, що якби в дні свого добробуту я опинився на Північному полюсі, то й там знайшовся б такий мандрівний ескімос чи цивілізований панок, який став би мене запевняти, що найпершим моїм доброчинцем був Памблечук і що саме він заклав підвалини мого щастя.

Додати в закладки

  
Переклад Translate