Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 29
Підвівся я на світанні й вийшов надвір. До міс Гевішем було ще рано, тож я пішов прогулятись на околицю міста з того боку, що ближче до дому міс Гевішем і далі від кузні Джо (туди, вирішив я, можна буде сходити й завтра), роздумуючи дорогою про свою заступницю та про те, які рожеві плани вона снує на моє майбутнє.
Вона взяла за дочку Естеллу та й мене, власне, усиновила, маючи на меті, безсумнівно, з'єднати нас. Саме мені випаде повернути життя в цей занедбаний дім, наповнити сонцем затемнені кімнати, пустити всі годинники, розкласти яскравий вогонь у камінах, змести павутиння, вивести повзучу гадь - коротше, здійснити всі славні подвиги казкового лицаря і побратися з королівною. Підійшовши до будинку міс Гевішем, я зупинився і став роздивлятись його - і потьмяніла червона цегла стін, і замуровані вікна, і густий зелений плющ, цупке гілля й пагінці якого, немов жилаві старечі руки, обвило навіть димарі на даху,- все це становило якусь разюче вабливу таємницю, героєм якої був я. А осердям усього цього, звичайно, була Естелла, що надихала мене. Але хоч вона так неподільно владувала наді мною, хоч з нею було пов'язане все, чого я прагнув і жадав, хоч вона ще в дитинстві виявила величезний вплив на моє життя і вдачу, я навіть того романтичного ранку не наділяв її чеснотами, яких вона не мала. Я кажу це зараз зумисне, бо завдяки цьому можна простежити за мною в тону плутаному лабіринті, де я опинився. З власного життя мені добре відомо, що загальноприйняте уявлення про закоханого далеко не завжди слушне. Незаперечне одне: коли я покохав Естеллу юнацьким коханням, то це просто тому, що не зміг протистояти її чарам. І покохав навік. Пройнятий смутком, я часто-часто, а може, й безперестану, повторював собі, що люблю її без надії і без взаємності, всупереч логіці й розчаруванням, не маючи сподівань [233] на душевний спокій і щастя. Але знання всього цього не послабило мого почуття: я покохав її так, немов вона була втіленням людської досконалості,- покохав навік.
Я так розрахував свою прогулянку, щоб опинитись біля хвіртки в той самий час, як і давніше бувало. Смикнувши нетвердою рукою за дзвінок, я одвернувся спиною до входу, щоб перевести дух і бодай трохи втишити биття збентеженого серця. Я чув, як відчинились двері будинку, чув кроки через подвір'я, але вдав, наче не чую, як зарипіла хвіртка на іржавих завісах.
Коли нарешті мене торкнули за плече, я здригнувся і обернув голову. І враз здригнувся куди природніше, побачивши, хто стоїть переді мною в охайній сірій одежі. Його я вже аж ніяк не сподівався спіткати у ролі одвірника міс Гевішем.
- Орлік!
- Атож, паничу, тут ще більші зміни, як у вас. Але заходьте, заходьте. Мені наказано, щоб хвіртка не стояла отвором.
Я ступив на подвір'я, і він захряснув хвіртку й вийняв ключа.
- Ось так,- сказав він, ступивши кілька кроків поперед мене до будинку, а тоді раптом оглянувшись.- Тепер я тут!
- Як тебе сюди занесло?
- Ногами,- відказав він.- А скриньку мою привезено тачкою.
- Ти що, напостійно тут влаштувався?
- А чого ж, паничу, шкоди від мене не буде.
Я щодо цього не мав певності. Поки я обдумував його слова, він повільно звів важкий погляд від землі й зміряв мене з ніг до голови.
- Отже, кузню ти покинув?
- А хіба це схоже на кузню? - відказав Орлік, ображено обводячи круг себе поглядом.- Хіба схоже?
Я спитав, чи давно він покинув кузню Джо.
- Тут дні що один, що другий - однакові,- відповів він,- тож не полічивши, й не скажеш. Одне слово, після того, як вас там не стало.
- Це я й сам знаю, Орліку.
- Авжеж,- сухо зауважив він.- Ви ж учені зробилися.
Ми вже підійшли до будинку, де я прбачив при вході збоку приділену Орлікові кімнатку з невеличким віконцем у двір. Вона була така маленька, як ото приміщення [234] паризьких консьєржів. На стіні там висіла в'язка ключів, до якої Орлік додав ключа від хвіртки, а у неглибокій ніші стояло застелене клаптюватим укривалом ліжко. Все в цій комірчині, схожій на клітку для байбака, мало занехаяний і сонний вигляд, а сам Орлік, що важко й цибато бовванів у темному кутку біля вікна, і виглядав цим байбаком, яким він, власне,і був.
- Я ніколи раніш не бачив цієї кімнати,- зауважив я.- Та й одвірника тут не водилося.
- Не водилося,- погодився він,- аж поки не стали поговорювати, що дім без охорони, а це, мовляв, небезпечно, бо усякі тут каторжники й обідранці шастають. Отож мене й нараяли сюди, що я кожного можу як слід відшити, я й погодився. Тут легше, ніж міхи надимати її молотом махати... А ця штука заряджена.
Це він помітив, що мій погляд затримався на рушниці з мідним ложем, почепленій над каміном.
- Добре,- озвався я, не маючи охоти розводити з ним дальших балачок,- то мені можна піднятися до міс Гевішем?
- А щоб мене спалило, якщо я знаю! - відказав він, спершу потягшись усім тілом, а потім стріпнувшись.- Те, що мені наказано, так далеко не сягає, паничу. Ось я лупну цим молотком по оцьому дзвінку, а ви собі йдіть коридором, поки когось не стрінете.
- Але мене ждуть, сподіваюся?
- Щоб мене двічі спалило, якщо я знаю! - відказав він.
Тоді я звернув у довгий коридор, де колись ходив у своїх простацьких черевиках, а він ударив по дзвінку. Ще не завмерла луна від дзвінка, як у кінці коридора показалася Сара Покет, що, побачивши мене, стала мінитись зеленою і жовтою барвою.
- 0! - сказала вона.- То це ви, містере Піп?
- Я, міс Покет. І радий сповістити вам, що містер Покет з усією родиною в доброму здоров'ї.
- Але розуму їм не додалося? - озвалася Сара, скрушно хитаючи головою.- Розум їм потрібніший, ніж здоров'я. Ах* Метью, Метью! Ви знаєте, куди йти, сер?
Чом би я не знав, коли стільки разів піднімався цими сходами помацки! Тепер я піднявся у модних туфлях (не те, що колись!) і знов, як бувало, постукав у двері кімнати міс Гевішем.
- Впізнаю - це Піп,- зараз же я почув її голос.- Заходь, Піпє. [235]
Вона сиділа на тому самому місці біля столу, в тій самій старій сукні, схрестивши руки на костурі й спершись на них підборіддям, а очі втупивши у вогонь. А біля неї, тримаючи в руці невзувану білу туфлю й наче уважно її розглядаючи, сиділа якась незнайома мені елегантна пані.
- Заходь, Піпе,- знову тихо сказала міс Гевішем, не одводячи погляду вбік чи вгору,- заходь. Як ся маєш, Піпе? То ти мені цілуєш руку, ніби я королева, га? Ну, що скажеш?
Вона раптом блиснула на мене очима, не підвівши голови, і повторила грайливо-сердитим тоном:
- Ну?
- Я довідався, міс Гевішем,- трохи розгублено мовив я,- про ваше бажання мене побачити, тож зразу й приїхав.
- Ну?
Незнайома пані піднесла голову й лукаво глянула на мене, і я враз побачиз очі Естелли. Але вона настільки змінилася й погарнішала, стала настільки жіночніша, та й в усьому довершеніша, що я проти неї наче лишився таким нерозвиненим, як був колись. Дивлячись на Естеллу, я сам собі знов почав здаватися простим неотесаним селюком. 0, як Естелла подаленіла й піднеслася високо вгору, тепер ще більш, ніж будь-коли, неприступна для мене!
Вона простягла мені руку. Я пробелькотів щось про те, як приємно побачити її знову та як довго дожидав я цього дня.
- Ну, то як, Піпе, дуже вона змінилася?- спитала міс Гйвішєм, хижо поглядаючи на мене й стукаючи костуром по стільцю, що стояв поміж ними, на знак того, щоб я сів.
- Коли я ввійшов, міс Гевішем, мені її лице й постава здалися зовсім незнайомими, але тепер, як це не дивно, я дедалі більше впізнаю ту саму...
- Що? Невже ти скажеш - ту саму Естеллу?- урвала мене міс Гевішем.- Вона була гордовита й зла, і ти хотів утекти від неї. Хіба ти забув?
Я розгублено зауважив, що то було давно, що я тоді нічого не розумів, і таке інше. Естелла незворушно посміхнулася і сказала, що я, безперечно, мав рацію,- вона могла допекти хоч кому.
- А він змінився?- спитала міс Гевішем у неї.
- Дуже,- відповіла Естелла, дивлячись на мене.
- Вже не такий простий і неотесаний?- спитала міс Гевішем, перебираючи-Естеллині кучері. [236]
Естелла засміялася, глянула на туфлю у себе в руці, знову засміялася, потім глянула на мене і поставила туфлю на підлогу. Я для неї й досі наче був хлопчиськом, хоч водночас вона й зваблювала мене.
Ми сиділи в тій примарній кімнаті, яка була справила на мене таке дивне враження, і я дізнався, що Естелла недавно повернулася з Франції і збирається до Лондона. Вона все так само була гордовита й своєвільна, але тепер ці риси настільки зрослися з її вродою, що, здавалося, неможливо й навіть неприродно було б відокремлювати їх одне від одного. І вже зовсім було б неможливо, дивлячись на неї, не піддатися цій недостойній жазі грошей і панського лоску, що так скалічила мої хлоп'ячі літа, цим викривленим уподобанням, що спонукали мне соромитися рідної домівки й Джо, цій знадливій грі уяви, коли Естеллин образ поставав переді мною в омаха:; полум'я, чи серед іскор над ковадлом, або ж темного вечора бачився, на коротку мить у вікні кузні. Одне слово, мені несила було відокремити її - чи у минулому, чи й у теперішньому,- від самого мого єства.
Ми вирішили, що я пробуду тут увесь день, а на ніч повернуся в готель і завтра від'їду до Лондона. Коли ми трохи поговорили, міс Гевішем послала нас прогулятись удвох у занедбаному садку, а потім,- додала вона,- я покатаю її у кріслі, як давніш бувало.
Отож ми з Естеллою пройшли в садок через ту саму хвіртку, яка колись привела мене до бійки з блідим паничиком, нинішнім Гербертом,- я був охоплений трепетом, залюблений у самі складки її сукні, а вона абсолютно незворушна і вже аж ніяк не залюблена у складки моєї куртки.
Коли ми наблизилися до місця сутички, вона зупинилась і сказала:
- Дивачка я була, що тоді сховалася й підглядала, як ви билися. Але це мені надзвичайно сподобалося.
- А я тоді дістав від вас надзвичайну винагороду.
- Справді?- недбало озвалась вона, ніби все забувши.- Я тільки пам'ятаю, що була страшенно зла на вашого супротивника: я боялася, щоб він не лишився тут заважати мені своєю присутністю.
- Тепер ми з ним великі друзі.
- Он як? Хоча, правда, його батько, я чула,- ваш наставник.
- Так.
Я визнав це не зовсім охоче, бо її слова зводили мене до [237] різня школяра, а я ж і без того був для неї наче малий хлопчик.
- Відколи зазнали змін ваше становище й ваші перспективи, ви й товариство своє змінили,- сказала Естелла.
- Це цілком зрозуміло,- зауважив я.
- І неминуче,- додала вона зверхнім тоном.- Тепер вам не личить спілкуватися з тими, з ким ви спілкувалися раніше.
Щиро кажучи, я й перед цим ледве чи мав ще намір побачитися з Джо, але після Естеллиних слів він розвіявся вже остаточно.
- Тоді ви, мабуть, і не гадали, що вам судиться таке щастя? - спитала Естелла, помахом руки окресливши той час, коли сталася наша з Гербертом бійка.
- Звичайно, не гадав.
Коли ми так проходили поруч стежкою, я гостро відчував, яка велика поміж нами різниця: хода її була впевнена й горда, моя ж - несмілива й покірна. Але це відчуття було б куди більш разючим, якби я не мав переконання, що саме мене вирізнено й призначено для неї.
Садок настільки здичавів і заріс, що ходити по ньому було нелегко, і ми, обійшовши його разів два-три, вернулися назад у двір броварні. Я показав Естеллі те місце, де першого дня бачив, як вона ходила по діжках; вона холодно й байдуже глянула в той бік і сказала: «Справді?» Я нагадав їй, що ось тут, вийшовши з дому, вона дала мені м'яса й пива, і почув відповідь: «Не пам'ятаю».
- І не пам'ятаєте, як довели мене до сліз?- спитав я.
- Ні,- відказала вона і, хитнувши головою, одвела погляд убік.
Я таки_ вірив, що вона не пам'ятала й що їй було однаковісінько, і від цього я знову заплакав, у душі,- а це ж найпекучіші з усіх сліз.
- Ви повинні знати,- зауважила Естелла тоном великосвітської красуні, яка милостиво зволила просвітити моє неуцтво,- що я не маю серця, і це, можливо, пояснить вам, чому в мене така пам'ять.
Я промурмотів щось у тому дусі, що, мовляв, не можу в таке повірити. Що вона помиляється. Що вроди без серця не буває.
- 0, та я, звісно, маю серце - в тому розумінні, що його можна пробити чи прострелити,- мовила далі Естелла,- і, звичайно, якби воно перестало битись, то й мене не стало [238] б. Але ви розумієте, що я хочу сказати. Добрість, співчуття, жаль - усі ці дурниці для мене нічого не означають.
Але що це промайнуло в моїй уяві, поки вона стояла й уважно дивилась на мене? Щось таке, що я підмітив у міс Гевішем? Ні. Інколи в її жестах та міміці прохоплювалось дещо схоже на міс Гевішем, як то буває у дітей, що довший час живуть усамітнено з кимось дорослим: навіть вирісши, вони зберігають перейняту від нього якусь характерну рису, дарма що в усьому іншому між ними нема нічого спільного. Однак тут було щось таке, що до міс Гевішем, здається, не стосувалося. Я глянув ще раз на Естеллу, але, хоч вона все так само дивилась на мене, видиво зникло.
Що ж це було?
- Я серйозно кажу,- промовила Естелла не те, щоб насупившись (вона зовсім не стягувала брів), а просто потемнівши лицем.- Якщо ми маємо часто бачитись, краще б вам зразу це запам'ятати. Ні!- вона владно зупинила мене, коли я спробував розтулити рота.- Я нікому не дарувала своєї прихильності. Такими речами я не бавлюся.
За хвилину ми опинились у давно занедбаній броварні, і Естелла, показавши на галерею під дахом, де я бачив її першого дня, сказала, що пам'ятає, як була тоді там і дивилася вниз на мою перелякану постать. Коли я простежив поглядом за її білою рукою, у мене знов з'явилося те саме невиразне й незрозуміле відчуття. Я мимохіть здригнувся, і вона доторкнулась рукою до мого плеча. Видиво промайнуло й зникло.
То що ж це було?
- Що таке з вами?- спитала Естелла.- Ви знов злякалися?
- Я б і злякався, якби повірив у- те, що ви оце сказали,- відповів я, переводячи розмову на інше.
- Отже, ви не повірили? Що ж,- я сказала, що мусила сказати. Міс Гевішем ось-ось уже чекатиме вас на тому самому посту, хоч мені здається, ці забавки пора б уже відкинути, як і решту давніх витребеньок. Обійдімо ще раз садок - і в дім. Ходімо! Сьогодні ви не проливатимете сліз через мою жорстокість, сьогодні ви будете супроводити мене, як паж.
її розкішна сукня волочилася шлейфом по землі. Однією рукою вона ледь піднесла крайчик сукні, а другою легенько сперлась на моє плече, і так ми ще разів два-три [239] обійшли занехаяний садок, що для мене розбуяв рясним цвітом. Навіть якби зелено-бурі бур'яни попід муром стали найкоштовнішими в світі квітами, то й тоді моя пам'ять не змогла б дбайливіше їх леліяти.
Поміж нами не було різниці в літах, що могла б розділити нас,- ми були приблизно однакового віку, хоч вона, безперечно, здавалася старшою роками; але неприступність, яка проглядала в усій її вроді й манерах,- ось що мучило мене навіть у хвилину найбільшого захоплення, незважаючи на всю певність, що наша добро-чинниця призначила нас одне для одного. Безталанний був я хлопчина!
Нарешті ми вернулися в дім, і тут я з подивом довідався, що др міс Гевішем заходив у справах мій опікун і що він вернеться обідати. А в залі з напівзігнилим столом уже запалили свічки в тих самих старих сучкуватих канделябрах, і міс Гевішем у кріслі чекала на мене.
Тільки ми рушили з кріслом навкруг столу з залишками весільного бенкету, як я відчув, що наче вернувся в минувшину. Але в цій жалобній залі, під пильно втупленим поглядом живої небіжчиці в кріслі, Естелла здавалася ще гарнішою й осяйнішою, і чари її ще дужче, ніж будь-коли, повивали мою душу.
Час поволі збігав, наближалась пора нашого раннього обіду, і Еетелла вийшла опорядитися. Коли я зупинив крісло біля середини довгого столу, міс Гевішем простягла зморшкувату руку й опустила на пожовклу скатертину. Естелла з порога озирнулась через плече, і міс Гевішем послала їй поцілунок рукою, вклавши в цей жест стільки хижого запалу, аж мені зробилося страшно.
Коли ми залишилися вдвох, міс Гевішем обернулась до мене й сказала пошепки:
- То як вона,- вродлива, граціозна, струнка? Ти в захопленні від неї?
- Від неї всі в захопленні, міс Гевішем.
Стара жінка обвила мене рукою за шию й притягла мою голову ближче до крісла.
- Кохай її, кохай, кохай! Як вона до тебе ставиться? Але не встиг я відповісти (якщо я взагалі міг дати якусь відповідь на таке запитання), як міс Гевішем повторила:
- Кохай її, кохай, кохай! Коли вона прихильна до тебе - кохай її! І коли вона ранить тебе - кохай її! І коли вона шматує тобі серце - а що старші ми стаємо, то це болючіше,- все одно кохай її, кохай, кохай! [240]
Така пристрасна напруга чулася в цих її словах, як ще ніколи не бувало. Я відчував, як у цьому надпориві, напнулися м'язи на її схудлій руці, що обвила мою шию.
- Послухай мене, Піпе! Я взяла до себе Естеллу, щоб її кохали. Я її виховала й виростила, щоб її кохали. Я зробила її такою, якою вона стала, щоб її могли кохати. Кохай її!
Вона так часто твердила це слово, що й не можна було піддати сумніву його значення, але якби замість «кохай» вона раз у раз повторювала б «ненавидь, муч, пометися, погуби»,- в її устах це звучало б таким самим прокляттям.
- Я тобі скажу,- провадила вона тим своїм хапливим пристрасним шепотом,- що таке справжнє кохання. Це сліпа відданість, безоглядна покора, цілковите самозабуття, коли віриш і надієшся наперекір собі й усьому світові, коли всю душу й серце віддаєш мучителеві... як я зробила!
У цю мить несамовитий зойк вирвався з її уст, і я ледве встиг підхопити її, як вона шарпнулася з крісла в тій своїй сукні-савані й різонула рукою повітря, наче ладна була з не меншою силою врізатися головою в стіну й забити себе на смерть.
Усе це тривало лічені секунди. Посадивши її назад у крісло, я відчув знайомий мені дух пахучого мила і, коли обернувся, побачив у кімнаті свого опікуна.
Він завжди мав при собі (я цього ще, здається, не згадував) розкішну шовкову хустинку чималого розміру, яка дуже ставала йому в пригоді під час виконання професійних* обов'язків. Мені доводилось бачити, якого жаху він наганяв на позивача чи там свідка на допиті, коли статечно розгортав цю хустинку з наміром висякати носа, а потім зупинявсь напівдорозі, немов був певний, що не встигне цього зробити, як чоловік уже викриє себе,- після чого бідолашному позивачеві чи свідкові нічого й не лишалося, як зізнаватись. Ось і цієї хвилини він саме тримав у обох руках свою проречисту хустинку й дивився на нас. Зустрівши мій погляд, він на мить застиг у цій позі, неначе промовивши: «Он як? Дивно, дивно!» - і потім вельми ефектно вжив хустинку за її прямим призначенням.
Міс Гевішем помітила його в ту саму секунду, що й я. Вона відчувала острах перед ним (як і кожен інший), але силою волі спробувала себе заспокоїти й зауважила йому, Що він пунктуальний, як завжди. [241]
- Пунктуальний, як завжди,- повторив він, підходячи ближче до нас.- (Добрий день, Піпе. Вас покатати, міс Гєвішем? Один разок?) - Так оце ви тут, Піпе?
Я сказав йому, коли приїхав, і пояснив, що міс Гєвішем запросила мене в гості побачитися з Естеллою. На що він зауважив: «Ах, ця гарненька молода леді!»- і став однією рукою штовхати поперед себе крісло міс Гєвішем, другу встромивши в кишеню штанів, наче там беріг купу секретів.
- І дуже часто ви, Піпе, бачились раніше з міс Естеллою?- спитав він,зупинившись.
- Чи дуже часто?
- Так, скільки разів? Десять тисяч?
- Ні, звичайно, менше.
- Вдвічі?
- Джеггерсе,- втрутилась міс Гєвішем мені на полегкість,- дайте спокій Піпові, краще йдіть обоє обідати.
Він скорився, і ми напомацки побралися вниз темними сходами. Ми ще були в дорозі до флігеля, що стояв по другий бік брукованого дворика у глибині садиби, коли містер Джеггерс поцікавився, чи часто я бачив, як міс Гєвішем їсть та п'є, запропонувавши мені своїм звичаєм широкий вибір - від ста разів до одного.
Я подумав і відповів:
- Жодного разу не бачив.
- І не побачите, Піпе,- зауважив він, хмуро посміхнувшись.- Вона відтоді, як живе таким життям, ніколи не дозволяє, щоб її бачили за їжею. Ночами вона снує туди-сюди, і що натрапить, те і їсть.
- А можна, сер, запитати у вас одну річ? - звернувся я.
- Чому ж, можна, хоч я можу й ухилитись від відповіді. Запитуйте.
- Прізвище Еетелли - Гєвішем, чи...? Але докінчити я не мав чим.
- Чи яке?- спитав він.
- її прізвище - Гєвішем?
- Гєвішем.
Нарешті ми підійшли до обіднього столу, де на нас чекали вона, Естелла, і Сара Покет. Містер Джеггерс сів на чільне місце, Естелла навпроти нього, а я поруч зі своєю зелено-жовтою приятелькою. Обід був чудовий, і прислуговувала нам покоївка, якої я ніколи раніш тут не бачив, хоча, цілком можливо, що вона служила в цьому таємничому домі ще до того, як я вперше ступив сюди ногою. Після обіду перед моїм опікуном поставили пляшку добірного [242] портвейну (тутешні винні запаси явно були йому добре знайомі), і обидві леді вийшли.
Того дня у домі міс Гєвішем мій опікун тримався з такою демонстративною скритністю, що перевершив навіть самого себе. Він і очі весь час відводив убік, і скільки ми були за столом, заледве раз глянув на Естеллу. Коли вона озивалась до нього, він вислуховував, а тоді відповідав, але все не дивлячись на неї. Вона ж натомість частенько на нього поглядала - з допитливістю й цікавістю, а то й недовірою, чого він ніби й не помічав. Протягом усього обіду він, звертаючись до мене, раз за разом переводив мову на мої сподівання, від чого Сара Покет на втіху йому дедалі дужче зеленіла й жовкла. Але й це у нього виходило якось так непомітно, наче він просто спонукував мене розбазікуватися, а я у своїй наївності й піддавався на ці спонуки.
Коли ж ми залишилися вдвох, його стало просто розпирати від цих потаємних відомостей, і я відчув, що більше не витримаю. Не маючи іншої жертви напохваті, він почав піддавати перехресному допитові своє вино. Він то підновив його проти світла, то смакував трохи, переганяючи туди-сюди в роті, тоді надпивав, знов дивився на світло, нюхав, куштував, випивав до дна, зков наливав, знов підозріло його оглядав - аж я зрештою так рознервувався, мовби чув на власні вуха, як вино нашіптує йому щось проти мене. Разів три-чотири я пробував завести розмову, але він перехоплював мій погляд і, піднісши чарку вгору, брався смакувати вино, чим доводив до мого відома, що однаково не зможе нічого мені відповісти, бо у нього інший клопіт.
Міс Покет, здається, була тієї думки, що в моїй присутності їй загрожує небезпека зсунутися з глузду, а то ще й зірвати з голови чіпця - бридкого, просто жах, щось на кшталт муслинової швабри,- і натрусити на підлогу свого волосся, походженням з усією очевидністю не її власного. Тим-то вона вже й не показувалась у кімнаті міс Гєвішем, і ми вчотирьох засіли за віст. Поки нас не було, міс Гєвішем спало на думку прикрасити Естеллині кучері, шию й руки найкращими коштовностями зі свого туалетного столика, і я помітив, що навіть мій опікун бликнув на Естеллу з-під густих брів і трохи ще й звів їх, коли її врода постала перед ним в усій цій різнобарвній іскристій оздобі.
Я не розводитимусь про те, як він упевнено повитягував У нас усі наші козирі й потім ходив з якихось миршавих [243] шісток, перед якими никли наші пишні королі й дами, або про те, як виразно я бачив з його поглядів, що ми для нього банальні й нецікаві загадки, давно вже розгадані. Мене діймало інше: несумісність холоднечі, якою віяло від нього, і моїх ревних почуттів до Естелли; І не в тому була річ, що я й не уявляв, чи зміг би заговорити з ним про неї або почути, як він порипує чобітьми перед нею чи мив руки після її відвідин. Ні, не це! Але дивитись на неї захопленим поглядом, коли він був поряд, горіти коханням до неї в його присутності - ось що було нестерпною мукою.
Ми грали до дев'ятої години, а тоді домовились, що коли Естелла їхатиме до Лондона, мені дадуть звістку і я зустріну її на поштовій станції. Після цього я попрощався з нею, доторкнувся до її руки й вийшов.
Мій опікун на ніч улаштувався в «Кабані», у суміжній зі мною кімнаті. Аж до глибокої ночі звучали в моїх вухах слова міс Гевішем: «Кохай її, кохай, кохай!» Змінивши їх на свій лад, я без кінця твердив у подушку: «Я кохаю її, кохаю, кохаю!» Потім хвиля вдячності піднялася в моїй душі за те, що її суджено мені, колись простому підмайстрові коваля. Потім, пригадавши, що вона аж ніяк не захоплена таким присудом долі, я подумав: то коли ж у ній прокинеться інтерес до мене? Коли мені пощастить розбурхати її серце, досі німе й дрімотне?
Я, нещасний, уявляв собі, що то були шляхетні й одухотворені почуття. Тільки ж мені й на думку не спадало, як негідно й ницо я повівся, побоявшись побачитися з Джо, через те, що вона сповнена до нього такого презирства. Минув тільки день, відколи Джо викликав сльози у мене на очах, але вони так швидко висохли,- хай бог мені простить, так швидко!
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
