Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 35
Уперше в мене на життєвому шляху розкрилася могила і струсонула до самих глибин моє безхмарне існування. І вдень, і вночі поставав переді мною образ сестри в її кріслі біля кухонного вогню. У мене просто в голові не вкладалось, щоб її місце в кухні могло спорожніти, і хоча останнім часом я рідко, а може, й зовсім не думав про неї, тепер мені почало ввижатися, що вона то підходить до мене на вулиці, то ось-ось постукає в двері. А в мої кімнати, до яких вона взагалі не мала ніякого відношення, раптом увійшла порожнеча смерті, і раз у раз став вчуватися сестрин голос або зринало обличчя чи й уся її постать, так наче вона ще була жива й часто тут бувала.
Незалежно від того, як склалася б моя доля, я ледве чи міг би згадувати сестру з великою любов'ю. Але жаль, очевидно, може опекти гострим болем і без особливої любові. Під впливом цього почуття (і, можливо, за браком чогось ніжнішого) в мені зануртувало люте обурення на того напасника, що завдав їй стількох мук; я відчував, що, якби знайшлись вагомі докази, я б зробив усе від мене залежне, аби лиш Орлік чи хто там інший зазнав належної покари.
Висловивши у листі до Джо своє співчуття й пообіцявши неодмінно прибути на похорон, я провів кілька наступних днів у тому дивному стані, про який щойно розповів. Виїхав я з Лондона раннім ранком і, коли зійшов з диліжанса біля «Синього Кабана», мав цілком достатньо часу, щоб пішки дістатися до кузні.
Знову стояла погожа літня пора, і поки я йшов, у свідомості моїй став оживати той час, коли я був малий і безпорадний, а моя сестра ставилась до мене так суворо. Але згадувався він, мов повитий легеньким серпанком, тож навіть доторки Лоскотуна здавалися з відстані часу лагіднішими. Бо тепер сам запах королевого цвіту й конюшини немов нашіптував мені, що котрогось дня й моїй пам'яті буде приємно, коли хтось, ідучи під яскравим сонцем, згадає про мене і при цій згадці теж злагідніє душею.
Нарешті вдалині показався наш будинок, і я побачив, що командують там усім похоронним ритуалом «Требб і спілка». Біля дверей на вулицю розташувалися на посту дві недоладні понурі постаті, у кожної виставлений на видноту костур, обвитий крепом, неначе це знаряддя [278] могло хоч кого-небудь утішити. В одній з них я впізнав форейтора, вигнаного з «Синього Кабана»: він звалив у баюру молодят у день весілля, бувши до того п'яний, що на коні міг всидіти, лише тримаючись обіруч за його шию. Помилуватися цими жалобними стражами, а також зачиненими вікнами хати й кузні посходилися діти з усього села й більшість жінок. Побачивши, що я підходжу, один страж (колишній форейтор) постукав у двері, так ніби мене настільки здолала скорбота, що я вже й постукати сам не міг.
Другий жалобний страж. (колишній тесля, що одного разу, побившись об заклад, з'їв дві гуски) відчинив двері й провів мене до святкової вітальні. Тут містер Требб, запосівши великого стола, розсунув його на всю довжину і за допомогою численних чорних шпильок улаштував щось на кшталт чорного базару. Коли я входив, він саме скінчив сповивати в чорну тканину, мов негритянське немовля, чийогось капелюха і простяг руку по мого. Я, розгубившись, хибно витлумачив його жест і потис ту руку з усією можливою щирістю.
Бідний Джо, закутаний в якийсь чорний плащик з великим бантом на шиї, сидів у дальньому кінці кімнати, куди його, очевидно, примістив Требб, як головного жалобника. Коли я нахилився до нього й сказав: «Джо, дорогий, як ти?»- він відповів: «Піпе, друзяко, ти ж знав її, коли вона була така показна собою...»- і, стиснувши мені руку, так і не докінчив.
Бідді, дуже симпатична у своїй простенькій чорній сукенці, клопоталася по господарству, всюди встигаючи дати лад. Я тільки привітався до неї, вирішивши, що зараз не час на розмови, тоді присів біля Джо й подумав: а де ж лежить воно... тобто, вона, моя сестра? В повітрі вітальні чувся запах солодощів, і я розглянувся у пошуках столу з наїдками - ввійшовши зі світла до присмеркової кімнати, я не зразу його помітив. Тепер я придивився й побачив на ньому нарізаний сливовий пиріг, скибочки апельсинів, сандвічі, печиво і дві карафки (що їх я добре знав у ролі оздоб, але ні разу за все життя не бачив у вжитку) - одна з портвейном, друга з хересом. Біля столу крутився цей облесницький Памблечук у чорному плащі й капелюсі, завинутому в цілий сувій крепу: він напихався їжею, а у вільні проміжки силкувався запобігливими жестами привернути мою увагу. Коли останнє йому вдалося, він підійшов ближче - дихнувши на мене ароматом хересу та булочок - і сказав ледь приглушеним голосом: [279]
«Чи дозволите, сер?..», після чого здійснив свій задум. Потім я зауважив містера Габла та його дружину, яка застигла у кутку в німій розпуці. Всі ми мали супроводити труну на цвинтар, з огляду на що Требб засупонював кожного з нас зокрема в якісь сміховинні клумаки.
- Воно така справа, Піпе,- прошепотів до мене Джо, коли Требб почав нас «шикувати» у вітальні парами, немов ми лагодилися до якогось моторошного танцю,- воно така справа, сер, що я волів би сам однести її до церкви, ну, ще троє-четверо приятелів прийшли б підсобити, в кого щира душа, але що поробиш, коли люди на це не так подивляться, скажуть, неповага до небіжчиці.
- Усім витягти носові хустинки!-скомандував містер Требб до міри понурим, але ' діловим голосом.- Усім витягти носові хустинки! Рушаємо!
Отож ми приклали носові хустинки до облич, наче у нас бігла з носа кров, і вийшли на вулицю пара за парою: Джо і я, Бідді й Памблечук, містер і місіс Габл. Останки моєї бідної сестри тим часом уже винесли кухонними дверима і, оскільки похоронний церемоніал вимагав, щоб шестеро носіїв труни ступали наосліп і задихалися під бридкою чорною попоною, облямованою білим, уся ця споруда скидалася на сліпу химеру з дванадцятьма людськими ногами, що, шургаючи по землі, поволі посувалася під орудою двох погоничів - форейтора й теслі.
Односельці, проте, вельми схвально сприйняли це видовисько і не приховували свого захоплення, коли ми проходили селом. Котрі ж молодші та метикуватіші - ті вряди-годи вискакували нам навперейми або влаштовували проти нас засідки у зручних місцях. Нашу появу з-за повороту більш говіркі з них вітали гучними вигуками: «Ось вони! Ідуть!»- і мало не кричали нам «ура». І всю дорогу мені діяв на нерви цей мерзенний Памблечук: ступаючи позад мене, він раз у раз виявляв свою чуйну увагу - то креп на моєму капелюсі поправить, то складки мого плаща розгладить. Дратувала й самовдоволеність подружжя Габлів, що аж пороздимались від пихи: де ж бо, стали учасниками такої достопам'ятної процесії!
Ось уже перед нами розляглися болота, з-поза яких виростали вітрила суден на річці, і ми вийшли на цвинтар, туди, де були могили моїх не відомих мені батьків, «Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джорджіани, дружини вищепойменованого». Тут тіло моєї сестри тихо опустили в могилу, поки у високостях [280] над нами виспівували жайворонки та легкий вітрець слав по землі візерунчасті тіні хмарин і дерев.
Щодо поведінки цього ласолюбного Памблечука на цвинтарі, то я тільки одне скажу, що вся вона спрямована була на мене. І навіть коли виголошувалися глибокозмістовні слова, в яких нагадувано людині, що вона нічого не приносить із собою у світ і нічого не може забрати з собою, що вона пробігає, мов тінь, і швидко зникає,- містер Памблечук недвозначно кахикнув: мовляв, один молодий джентльмен, несподівано сподобившись великого багатства, тим самим засвідчив, що він не підлягає даному правилові. Коли ми верталися назад, у нього вистачило нахабства сказати мені, що моя сестра, на жаль, не знає, яку я честь їй виявив, і ще натякнути, що заради такої честі вона згодилася б і вмерти. В домі він допив рештки хересу, а містер Габл випив портвейн, і вони розбалакались у тому дусі (звична річ у таких випадках, як я опісля не раз помічав), неначе вони зовсім іншої породи, аніж небіжчиця, і їм гарантовано безсмертя. Кінець кінцем він забрався і забрав подружжя Габлів,- не інакше, як з наміром улаштувати собі приємний вечір у «Веселих Моряках», вихваляючись перед усіма, що він мій найперший доброчинець і що саме він заклав підвалини мого щастя.
Коли вони пішли і коли Требб та його підручні (хлопчака його, однак, тут не було) поскладали в торби своє маскарадне причандалля й пішли також, у домі стало якось здоровіше. Невдовзі по цьому Бідді, Джо і я сіли за холодний обід - але не в кухні, а у вітальні, і Джо при тім так надміру обережно обходився з ножем, і виделкою, і сільничкою, і всім іншим, що ми почували себе дуже скуто. Зате після обіду, коли я вмовив його запалити люльку і ми з ним побули в кузні, а тоді посідали на великій каменюці під кузнею, настрій у нас поліпшився. Я ще зауважив, що, прийшовши з похорону, Джо переодягнувся в щось проміжне між своїм недільним вбранням і робочим і став природнішим, більше схожим на самого себе.
Йому дуже сподобалось, коли я попросився у нього переночувати в моїй колишній кімнатинці, та й мені теж: я відчував, що правильно вчинив, звернувшися з цим проханням.
Коли на землю лягли вечірні тіні, я скористався вільною хвилиною, щоб прогулятися з Бідді в садку й поговорити.
- Бідді,- сказав я,- ти ж, гадаю, могла б повідомити мене про цю сумну новину. [282]
- Ви так гадаєте, містере Піп?-відказала Бідді.- Я б і повідомила, якби вважала, що це потрібне.
- Я не хочу дорікати, Бідді, але все-таки, здається, тобі слід було б це зробити.
- Вам так здається, містере Піп?
Вона говорила дуже тихо, і вся здавалася такою стриманою, лагідною і милою, що мені не хотілося знову доводити її до сліз. Подивившись трохи на її потуплений вид, коли вона ступала поряд, я вирішив облишити цю тему.
- Тепер, Бідді, люба, тобі, мабуть, незручно буде залишатися в домі?
- О, так, я розумію, містере Піп,- твердо, хоч і не без суму, сказала Бідді.- Я вже говорила з місіс Габл, і завтра я переберуся до неї. Сподіваюся, разом ми якось подбаємо про містера Гарджері, поки у нього якось влаштується життя.
- А як ти збираєшся жити, Бідді? Якщо тобі треба гро...
- Як я збираюся жити?- не дала мені договорити Бідді, вся зашарівшись.- Я скажу вам, містере Піп. Я спробую дістати місце вчительки в новій школі, яку тут закінчують будувати. Односельці зможуть дати мені добрі рекомендації, і я сподіваюся, що буду працьовита й терпляча і навчатимусь сама, поки навчатиму інших. Ви знаєте, містере Піп,- з усмішкою мовила далі Бідді, підводячи на мене погляд,- нова школа тут зовсім не схожа на ту колишню, але я відтоді багато чого перейняла від вас, та й пізніше теж у дечому вдосконалилась.
- Та ти, Бідді, така, що завжди можеш удосконалюватись, де б не опинилась!
- Воно-то так, але якби ж не погані риси характеру,- пробурмотіла Бідді.
Це прозвучало не як докір, а як думка, що ненароком зірвалася з язика. Що ж, подумав я, краще й цю тему облишити. Я мовчки пройшов ще кілька кроків поруч з Бідді, дивлячись на її потуплений вид.
- Бідді, я от не чув подробиць, як саме моя сестра померла.
- Та які там подробиці! Вона, бідна, чотири дні була в поганенькому стані - хоча останніми часами це з нею рідше траплялося, аніж спершу - і ось увечері, саме коли чай пити, прочнулась і сказала цілком чітко: «Джо». А що вона вже хтозна-як здавна ані словом не озивалась, то я побігла й привела з кузні містера Гарджері. Вона мені [283] знаками показала, щоб він сів поряд неї і щоб я поклала її руку йому на шию. Тож я помогла їй обняти його, і вона схилилась головою до нього на плече, заспокоїлася й стихла. А трохи згодом удруге сказала «Джо», і один раз «Вибач», і один раз «Піп». І більше голови ні разу не підводила, а рівно за годину ми поклали її на ліжко, коли побачили, що вона вже не дихає.
Бідді схлипнула, та й мені сльози так застували зір, що я ледь розрізняв потемнілий садок, і стежку, і зорі, які висіювались на небі.
- І так нічого й не з'ясувалося, Бідді?
- Нічого.
- А де подівся Орлік - ти знаєш?
- Та з його вимащеного одягу можна гадати, що він працює в кар'єрі.
- Отже, ти його бачила?.. А чого ти дивишся на оте темне дерево над стежкою?
- У той вечір, як вона померла, він стояв під тим деревом.
- Але й після того ти його бачила, Бідді?
- Бачила. Ось і зараз він знов там був... Та пізно вже,- сказала Бідді, кладучи руку мені на плече, коли я шарпнувся бігти туди.- Ви ж знаєте, я б не стала вас обманювати - він на хвильку показався і зник.
Я страшенно обурився, що цей' тип і досі не дає їй спокою,- ненависть до нього просто клекотіла в мені. Я сказав це Бідді і ще додав, що не пошкодував би ні грошей, ні зусиль, щоб викурити його з нашої округи. Поступово їй вдалося заспокоїти мене, і вона заговорила про те, як Джо мене любить і ніколи не нарікає - вона не сказала: «на вас», але мені й так було ясно,- а виконує свій повсякденний обов'язок, завжди працьовитий, стриманий у слові, доброзичливий.
- Він і справді людина виняткова,- сказав я.- І знаєш, Бідді, нам з тобою треба буде більше так-от розмовляти, бо я ж тепер, звичайно, частіш приїжджатиму. Я не залишу бідного Джо зовсім самого.
Бідді промовчала.
- Ти чуєш, що я кажу, Бідді?
- Чую, містере Піп.
- Та як ти можеш називати мене «містером Піпом», як у тебе язик повертається, Бідді! І що це має означати?
- Що саме?- несміливо перепитала Бідді.
- Бідді,- сказав я тоном ображеного праведника,- я у тебе серйозно питаю, що ці твої слова мають означати? [284]
- Що мають означати?- знов перепитала Бідді.
- Та що ти все повторюєш те саме, Бідді!- не витерпів я.- Раніше у тебе такої звички не було.
- Раніше не було!- луною озвалася Бідді.- Ох, містере Піп, раніше!
Я відчув, що нічого не вдієш - і цю тему теж краще облишити. Але коли ми мовчки обійшли ще раз садок, таки вернувся до того самого питання.
- Бідді,- почав я,- от я сказав, що частіш приїжджатиму бачитися з Джо, а ти багатозначно промовчала. Поясни мені, будь ласка, Бідді, чому це ти?
- А ви таки певні, що частіш приїжджатимете?- спитала Бідді, зупиняючись на вузькій стежині й дивлячись на мене при світлі зір ясним і чистим поглядом.
- Ох, боже мій!- скрикнув я, відчувши, що Бідді просто неможлива.- Оце вже справді погана риса характеру. Не треба більш ні слова, ради бога, Бідді. Мені дуже прикро все це чути!
З цієї поважної причини я вирішив сторонитися Бідді під час вечері, а йдучи спати до своєї колишньої кімнатинки, попрощався з нею якомога стриманіше - наскільки дозволяла мені моя збентежена душа, пригнічена похороном і взагалі всім цим днем. Спав .я дуже неспокійно, раз у раз прокидаючись і думаючи, як недобре, як образливо й кривдно повелася зі мною Бідді.
Від'їжджати я мав рано-вранці. Отож я раненько встав, вийшов надвір і тихцем заглянув у вікно кузні. Кілька хвилин простояв я так, дивлячись на Джо, котрий уже був при роботі - обличчя у нього пашіло здоров'ям і силою, так наче всього його освітлювало яскраве сонце життя.
- Прощавай, любий Джо! Та ні, не витирай руки... дай я її потисну, яка вона є, чорна від сажі! Я скоро приїду, я часто навідуватимусь.
- Чим скоріше - тим краще, сер,- сказав Джо.- І чим частіше - тим краще, Піпе!
Бідді чекала мене біля дверей кузні з кухлем свіжого молока й куснем хліба.
- Бідді,- сказав я, простягти їй руку на прощання,- я не сердитий на тебе, але все-таки мені гірко.
- Ой, не треба так!- скрикнула вона зболеним голосом.- Хай уже мені самій буде гірко, якщо я вас образила.
І знову, коли я відходив, туман знімався вгору. Відкриваючи переді мною дорогу, він, можливо, цим давав [285] мені наздогад, що я сюди не повернуся і що Бідді мала рацію. Якщо це так, то - мушу визнати - туман теж мав рацію.
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
