Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 36
Становище наше з Гербертом дедалі гіршало, і боргів ставало все більше, хоч як ми «з'ясовували свої справи», «залишали резерви» і тому подібне. Час же, незважаючи ні на що, ішов собі своїм заведеним ладом, і ось уже Гербер-тове передбачення збулось: не встигши й зогледітись, я досяг повноліття.
Герберт досяг його за вісім місяців переді мною. Але оскільки він окрім того нічого й не сподівався досягти, ця подія не дуже сколихнула Барнардів заїзд. Інша річ - мій двадцять перший день народження: дожидаючи його, ми наснували купу всіляких гадок та планів, певні, що цього дня мій опікун уже неодмінно сповістить мені щось певне.
Я подбав про те, щоб на Літл-Брітен добре знали, коли саме мій день народження. Напередодні від Вемміка я отримав листовне повідомлення, що містер Джеггерс матиме честь прийняти мене у себе в конторі завтра о п'ятій годині. Це підтвердило наші припущення, що станеться щось важливе, і коли я прибув до опікунової контори в призначену годину, серце моє аж заходилось від хвилювання.
У першій кімнаті Веммік поздоровив мене й ніби ненароком потер собі носа складеним хрустким папірцем, вигляд якого мені вельми сподобався. Але на цю тему він нічого не сказав, а тільки кивнув на двері опікунового кабінету. Був листопад місяць, і містер Джеггерс стояв, прихилившись до полички каміна, а руки заклавши під поли піджака.
- Що ж, Піпе,- сказав він. - Сьогодні я вже маю називати вас «містер Піп». Прийміть мої поздоровлення, містере Піп.
Він потис мені руку - це у нього завжди виходило навдивовижу коротко,- і я подякував йому.
- Сідайте, містере Піп,- запросив мене опікун. Коли я сів, а він лишився стояти, та ще й суплячись на
свої чоботи, мені зробилось якось мулько і пригадався той далекий день, що ото мене було посаджено на надгробок. У двох моторошних зліпків на полиці неподалік від нього
так по-ідіотському скривились роти, наче вони силкували^ ся підслухати нашу розмову.
- А тепер, мій юний друже,- почав опікун, немов збираючись допитувати свідка в суді,- нам треба про дещо переговорити.
- Будь ласка, сер.
- Скільки, на вашу думку,- сказав містер Джеггерс, нахиляючись уперед, щоб подивитись на підлогу, а тоді закидаючи голову назад, щоб подивитись на стелю,- скільки, на вашу думку, ви витрачаєте за рік?
- Скільки витрачаю, сер?
- Скільки,- повторив містер Джеггерс, усе ще дивлячись на стелю,- ви - витрачаєте - за - рік? - Після чого обвів поглядом кімнату і завмер, тримаючи в руці хустинку на півдорозі до носа.
Я з'ясовував стан своїх грошових справ так часто, що тепер не мав про них навіть приблизного уявлення. Хоч-не-хоч мені довелося визнати, що я неспроможний відповісти на це запитання. Ці мої слова немовби втішили містера Джеггерса, бо він сказав: «Я так і думав!»- і з неабияким задоволенням висякав носа.
- Ну от, мій друже, я поставив вам запитання,- сказав містер Джеггерс.- Тепер, може, ви у мене що-небудь запитаєте?
- Мені, звичайно, дуже б хотілося поставити вам, сер, навіть декілька запитань, але я пам'ятаю вашу заборону.
- Поставте одне,- сказав містер Джеггерс.
- Чи я дізнаюся сьогодні ім'я свого доброчинця?
- Ні. Поставте друге.
- А чи скоро я про це довідаюсь?
- Зачекайте з цим, а тим часом поставте ще одне запитання,- сказав містер Джеггерс.
Я оглянувся круг себе, але тепер уже, здавалося, неминуче мусив це запитати.
- Чи я... що-небудь одержу, сер?
На ці слова містер Джеггерс, торжествуючи, зауважив:
- Я так і думав, що ми до цього доберемось.- І гукнув Веммікові, щоб приніс йому того самого папірця. Веммік прийшов, вручив його патронові й зник.
- А тепер, містере Піп,- сказав мій опікун,- будь ласка, вислухайте мене уважно. Кредит вам тут було відкрито досить широкий, ваше ім'я у Вемміковій касовій книзі зустрічається досить часто. Але ви, звичайно, маєте борги?
- Боюся, що мушу відповісти «так», сер. [287]
- Ви знаєте, що мусите відповісти «так», чи не правда?- сказав містер Джеггерс.
- Правда, сер.
- Я не питаю вас, скільки ви заборгували, бо ви цього не знаєте, а якби й знали, то не сказали б мені, а применшили б цифру. Так, так, мій друже!- скрикнув містер Джеггерс і замахав пальцем, щоб я й не пробував заперечити.- Вам, цілком можливо, здається, що ви не стали б применшувати, але насправді таки применшили б. Ви вже даруйте, але я знаю краще від вас. Тепер візьміть у руку цей папірець. Узяли? Дуже добре. Тепер розгорніть його й скажіть мені, що це таке.
- Це банкнота,- сказав я,- в п'ятсот фунтів.
- Банкнота,- повторив містер Джеггерс,- в п'ятсот фунтів. Сума чимала, як мені здається. Ви згодні?
- Як же можна не бути згодним!
- Ага. Але все-таки дайте відповідь на запитання,- сказав містер Джеггерс.
- Я абсолютно згоден.
- Отже, ви абсолютно згодні, що це чимала сума. Тепер ця чимала сума належить вам, Піпе. її подаровано вам на день народження, як завдаток у рахунок ваших сподівань. Надалі ви можете проживати в рік цю чималу суму, але не більше, допоки не з'явиться особа, яка вам її презентує. Тобто віднині виключно ви самі розпоряджаєтесь своїми грішми: щокварталу Веммік вручатиме вам по сто двадцять п'ять фунтів, аж доки ви встановите зв'язок із самим першоджерелом, коли вже відпаде потреба у виконавцеві. Як я вам свого часу казав, я тільки виконавець. Я виконую дані мені вказівки, і за це мені платять. Я вважаю, що ці вказівки нерозумні, але мені платять не за те, щоб я висловлював про них свою думку.
Я вже розтулив рота, щоб подякувати своєму доброчинцеві за таку його неймовірну щедрість, але містер Джеггерс зупинив мене:
- Мені, Піпе, платять не за те, щоб я переказував комусь ваші слова,- холодно зауважив він і звільна підібрав поли піджака - так само, як підбирав слова j розмові,- після чого нахмурено подививсь на свої чоботи неначе підозрював, що вони щось недобре затівають прота нього.
Трохи перемовчавши, я натякнув:
- А оте запитання, містере Джеггерс, про яке ви ска зали, щоб я трохи зачекав? Чи можна його знову по ставити? [288]
- Яке саме запитання?- спитав він.
Я мав би знати, що він нізащо не допоможе мені виплутатись, але все-таки мене трохи ошелешила необхідність формулювати запитання мовби заново.
- Чи можливо,- почав я нарешті,- що мій заступник, оте першоджерело, про яке ви говорили, містере Джеггерс., незабаром...- Тут я з делікатності не договорив.
- Що незабаром?- перепитав містер Джеггерс.- У такому вигляді це ще не запитання, ви самі розумієте.
- Що він незабаром прибуде до Лондона,- сказав я, дібравши начебто потрібні слова,- або викличе мене в якесь інше місце?
- У зв'язку з цим,- відповів містер Джеггерс, тільки тепер втупивши в мене свої глибоко посаджені темні очі,- нам треба повернутись до того вечора, коли ми вперше зустрілись у вашому селі. Що я тоді сказав вам, Піпе?
- Ви, містере Джеггерс, сказали, що, можливо, мине багато років, поки з'явиться ця особа.
- Саме так,- підтвердив містер Джеггерс.- Оце ж і є моя відповідь.
Ми глянули прямо в вічі один одному, і я відчув, як мене поривав вивідати що-небудь від нього. І водночас я відчув, що він чудово бачить, в якому я стані, і що у мене менше ніж коли шансів щось від нього вивідати.
- Ви й тепер гадаєте, що може минути багато років до часу моєї з ним зустрічі, містере Джеггерс?
Мій опікун похитав головою - він не те що дав заперечну відповідь, а наче взагалі відкинув можливість хоч би якої відповіді на моє запитання, і обидва бридкі зліпки, на яких я мимохіть глянув, так скривилися, мов уся їхня увага вичерпалась і вони ось-ось чмихнуть.
- Знаєте, мій друже Піп,- сказав містер Джеггерс, зігріваючи собі стегна нагрітими від каміна долонями,- я вам відверто скажу. Такого запитання переді мною не можна ставити. Вам буде ясніше, якщо я скажу, що це запитання може мене скомпрометувати. Ба навіть я піду далі і скажу вам ще дещо.
Він змовк і так низько нахилився, хмурячись на свої чоботи, що міг би й литки собі потерти, поки тривала пауза.
- Коли ця особа відкриє себе,- сказав містер Джеггерс, випростовуючись,- ви з нею самі залагоджуватимете свої стосунки. Коли ця особа відкриє себе, моя участь у даній справі цілковито скінчиться. Мені навіть не треба [289] буде нічого знати про те, що ця особа відкриє себе. Оце й усе, що я мав сказати.
Ми якийсь час дивились один на одного, а тоді я відвів погляд і задумливо подивився на підлогу. З цих слів опікуна я зробив висновок, що міс Гевішем з якихось причин чи й просто так не розкрила йому своїх намірів щодо мене й Естелли і що його це обурило й образило його самолюбство, або що він заперечує проти цього плану і не хоче мати з ним нічого спільного. Підвівши погляд, я побачив, що він і далі пильно дивиться на мене.
- Якщо це все, що ви мали сказати, сер,- озвавсь я,- мені теж більше нічого сказати.
Він кивнув на знак згоди, витяг свого годинника, що наганяв жах на злодіїв, і спитав мене, де я збираюся обідати. Я відповів, що у себе вдома, удвох з Гербертом. Після цього я не міг його не запросити, а він зразу й погодився. Він тільки конче хотів піти разом зі мною - це щоб я не надумав робити яких зайвих готувань задля нього, але перед тим йому ще треба було написати один-два листи і (звичайно ж!) помити руки. Я тоді сказав, що поки що вийду в контору й побалакаю з Вемміком.
Річ у тому, що коли у мене в кишені з'явилося п'ятсот фунтів, мені спала на думку одна ідея, над якою я й раніше подумував, а Веммік, як здавалося, був саме той, з ким варто було б про це порадитися.
Він уже замкнув касу і збирався йти додому. Підвівшись із-за столу, він переніс дві сальні свічки разом із щипцями на поличку біля дверей, щоб погасити при виході, згріб на купку вугілля в каміні, взяв у руку капелюха й плаща і, щоб розворушитись після безнастанного сидіння, заходився енергійно постукувати себе по грудях ключем від каси.
- Містере Веммік,- сказав я,- мені треба вашої поради. Я дуже хочу зробити послугу одному приятелеві.
Веммік щільно закрив свою поштову скриньку й похитав головою, неначе засвідчуючи цим категоричну незгоду з будь-якими проявами такої фатальної слабості.
- Цей приятель,- мовив я далі,- збирається взятися за комерцію, але не має грошей для початку, і ця обставина дуже його гнітить. Отож я хотів би якось допомогти йому на перших порах.
- Вклавши за нього гроші?- спитав Веммік тоном, сухішим за тирсу.
- Частину грошей,- відповів я, бо мене раптом стрілила обтяжлива згадка про акуратно перев'язаний [290] стосик рахунків удома,- вклавши частину грошей і. можливо, взявши на себе деякі зобов'язання в надії на майбутню спадщину.
- Містере Піп,- сказав Веммік,- я б вам був дуже вдячний, якби ви вкупі зі мною порахували йа пальцях усі мости звідси й до Челсі. Отже, так: Лондонський міст - один, Саутворкський - два, Блекфраєрський - три, міст Ватерлоо - чотири, Вестмінстерський - п'ять, Воксхольський - шість.- Називаючи кожного моста, він вистукував борідкою ключа по своїй долоні»- Шість мостів, як бачите,- вибирайте, який хочте.
- Не розумію,- сказав я.
- Виберіть собі моста, містере Піп,- пояснив Веммік,- пройдіть на центральний його прогін, киньте свої гроші в Темзу і збудетесь клопоту. Допоможіть приятелеві грішми, і кінець буде той самий, тільки більш мороки та неприємностей.
Після цих слів отвір його рота зробився такий широкий, що хоч цілу газету туди встромляй,
- Ви мене зовсім засмутили,- озвався я.
- Я це й мав на меті,- сказав Веммік.
- Отже, ви вважаєте,- запитав я трохи аж обурено,- що ніколи не треба...
- ...Вкладати рухоме майно в приятеля?- підхопив Веммік.- Звичайно, не треба. Хіба коли хочеш приятеля позбутись. Але й тоді ще слід зважити, скільки саме майна на це не шкода.
- І це ви цілком серйозно, містере Веммік?- спитав я.
- Так серйозно, як тільки можна у цій конторі,- відказав він.
- Ага!- вхопився я за останні його слова, сподіваючись знайти тут якусь лазівку.- Значить, у Волворті ви можете й інакше думати?
- Містере Піп,- повагом відіювів він.- Волворт - це одне місцз, а ця контора - зовсім інше. Так само, як Старий - це одна особа, а містер Джеггерс - зовсім інша. Змішувати їх ні до чого. Про мої волвортські погляди треба питати у Волворті, а тут, у конторі, ви можете почути тільки мої службові погляди.
- Дуже добре,- сказав я з полегкістю.- У такому разі можете бути певні, що я відвідаю вас у Волворті.
- І там будуть вельми раді, містере Піп,- відказав він,- прийняти вас, як суто приватну особу.
Усю цю розмову ми провадили мало не пошепки, добре знаючи, який гострий слух у мого опікуна. А що зараз він [291] показався у дверях кабінету, витираючи рушником руки, Веммік накинув плаща й приготувався погасити свічкиГ Ми всі разом вийшли на вулицю, але за порогом Веммік звернув в один бік, а ми з містером Джеггерсом у другий. Цього вечора у мене не раз прокидався жаль, чому містер Джеггере не має у своєму домі на Джеррард-стріт Старого, чи Громовика, чи хоч кого-небудь або чого-небудь,- може, тоді він не був би вічно таким насупленим. Дуже ж невтішно було думати у свій двадцять перший день народження, що мало чого й варте повноліття в цьому сповненому недовіри й підозри світі, який він витворював довкола себе. Він у сто разів був досвідченіший і кмітливіший за Вемміка, і все-таки я в сто разів більше волів би обідати з Вемміком, аніж з ним. І не лише на мене містер Джеггере впливай так гнітюче, бо коли він пішов від нас, Герберт, втупивши очі у вогонь, сказав, що, певно, у нього, Герберта, на сумлінні якийсь тяжкий, тільки зовсім забутий злочин,- бо чого б ще йому почуватися так пригнічено й винувато?
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
