Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 39
Я вже мав двадцять три роки. Минув тиждень після мого двадцять третього дня народження, але за весь цей час я не почув більше ні слова, яке прояснило б мої сподівання. З Барнардового заїзду ми понад рік тому перебралися в Темпл, оселившись у Гарден-Корті, над річкою.
Мої заняття з містером Покетом від деякого часу припинилися, хоча стосунки наші лишалися якнайкращі. Попри всю неспроможність зупинитись на якомусь конкретному колі інтересів - що, як мені здається, можна було пояснити внутрішньою тривогою і цілковитою непевністю моїх перспектив - я приохотився до читання і читав по кілька годин щодня. У Герберта справи йшли на краще, а в мене ж усе було так само, як я змалював у попередньому розділі.
Гербертові по роботі довелосй виїхати до Марселя. Я сидів удома сам і тоскно відчував свою самотність. Знічений і знепокоєний безнастанним чеканням, що ось завтра чи там за тиждень щось у мене виясниться, спроневірений його безплідністю, я вже встиг стужитись за бадьорим обличчям і щирою доброзичливістю свого друга.
Погода стояла поганюча: бурі й дощі, дощі й бурі, і непролазна багнюка, багнюка, багнюка на всіх вулицях. День за днем зі сходу насувалася на Лондон величезна важка поволока, неначе там згромадилося хмар та вітру [311] на цілу вічність. Вітер бурхав такими шаленими поривами, що у місті здирав залізні дахи з високих будівель, а по селах вивертав з корінням дерева, заносив хтозна-куди крила вітряків. З узбережжя доходили трагічні звістки про корабельні аварії та людські жертви. Розгул вітряної стихії супроводили неймовірні зливи, а той день, рештки якого я вирішив просидіти за книжкою, був найгірший з усіх.
Від тих часів багато що змінилося в цій частиш Тем-плу - вона вже не така малолюдна і не так оголена з боку річки. Ми жили на верхньому поверсі крайнього будинку, і того вечора вітер, що налітав з-над Темзи, струшував його, немов гарматні постріли чи удари морських хвиль. Коли дощ із вітром так нещадно шмагав вікна, що аж тряслися віконні рами, мені ввижалося, ніби це я на маяку серед розбурханого моря. Часом дим з каміна вривався в кімнату, наче його не вабило у таку негоду виходити надвір, а коли я відімкнув зовнішні двері й виглянув на сходи, там не світився жоден ліхтар; затінивши ж долонями очі й припавши до чорних шибок вікна (в такий дощ та вітер і думки не було, щоб їх прочинити), я побачив, що й у дворі ліхтарі позадувало, і що на мостах та на березі вони ледве миготять, і що іскри від вугільних багать на баржах розносить вітер, мов розжарені дощові бризки.
Я поклав перед собою на столі годинника, маючи намір читати до одинадцятої вечора. Тільки-но я загорнув книжку, як дзиґарі на соборі святого Павла та на численних церквах у Сіті - одні забігаючи вперед, другі влад, треті навздогінці - почали вибивати годину. Передзвін якось по-чудному розпливався на вітрі - я прислухавсь до нього й думав, як вітер налітав і розшарпує ці звуки, коли раптом на сходах почулась чиясь хода.
Чому я стривожено здригнувся і перестрашено згадав ходу моєї сестри-небіжчиці, не має значення. Це проминуло блискавично і, прислухавшись, я знову почув, як хтось навпомацки береться сходами нагору. Згадавши тоді, що ліхтарі ж на сходах загасило, я схопив зі столу лампу й вийшов на площадинку. Знизу помітили світло, бо кроки стихли.
- Хтось там є внизу? - гукнув я, заглядаючи через поруччя.
- Є,- долинув з темряви голос.
- Який вам поверх треба?
- Верхній. Там, де містер Піп.
- Це я. Щось трапилось? [312]
- Нічого не трапилось,- відказав голос. І кроки почулися знову.
Я стояв, піднісши лампу над поруччям, і нарешті у світлі її промайнули обриси якогось чоловіка. Лампа була з абажуром, щоб зручніше для читання, і освіт її був невеликий, отож чоловік з'явився в ньому лише на коротку мить. За цю мить я встиг завважити зовсім незнайоме мені лице і звернений угору погляд,в якому проступала якась незрозуміла зворушеність і втіха від зустрічі зі мною.
Переміщуючи лампу в міру того, як незнайомець піднімався вище, я побачив, що вдягнений він добротно, але просто, як-от для подорожі морем. Що у нього довга сива чуприна. Що років йому під шістдесят. Що він мускулистий, дужий у ногах, засмаглий і обвітрений з обличчя. Коли він піднявся останніми сходинками й лампа освітила обох нас, я аж застиг з подиву, побачивши, що він простягає до мене руки.
- Пробачте, але що вам треба? - спитав я.
- Що мені треба? - перепитав він, зупиняючись.- Але ж так. Справді. З вашого дозволу, я поясню, що мені треба.
- Ви хочете ввійти до кімнати?
- Атож,- відповів він.- Я хочу ввійти до кімнати, хазяїне.
Запитання мої були не надто привітні: мене обурювала впевненість, якою променилось його обличчя. Мене це обурювало, бо ж він наче сподівався, що я відповім йому тим самим. Однак я таки провів його до кімнати і, поставивши лампу на стіл, як міг ввічливо попросив пояснити, в чому справа.
Він роззйрнувся довкола з дуже чудним виглядом,- водночас і захоплено, і втішено, так немовби мав якусь причетність до всіх цих речей,- і скинув грубого дорожнього плаща та капелюха. Тепер я побачив, що голова його зморшкувата й лиса і що довге сиве волосся росте тільки по боках. Але я нічого такого не побачив, що бодай би трохи роз'яснило його появу. Ба навіть навпаки: у наступну мить він знову простяг до мене руки.
- Що це означає? - спитав я, побоюючись, чи він часом не божевільний.
Він одвів від мене погляд і повільно потер правою рукою, чоло.
- Не надто й гостинна зустріч,- сказав він грубуватим хриплявим голосом,- коли чоловік стільки часу чекав та приїхав з такої далечини, але ти не винен,- ні ти, ні я тут [314] не винні. За хвилинку я все розповім. Дай-но я трошки передихну, будь ласка.
Він сів на крісло біля вогню й приклав до чола здорові засмаглі жилаві руки. Я пильно подивився на нього й відсторонився на крок, але все-таки не впізнав.
- А тут нікого нема, га? - спитав він, оглядаючись через плече.
- А навіщо вам, незнайомцеві, що прийшов до мене такої пізньої пори, це потрібно знати? - спитав і я.
- Б, ти зух, я бачу,- відказав він, киваючи головою з явною прихильністю, що мене і спантеличило, і роздратувало.- Але я радий, що ти виріс таким зухом. Тільки ж гляди - мене не займай, а то пошкодуєш потім.
Тепер я вже знав, хто це, і відкинув свій намір, про який він здогадався! Я вже знав, хто це, дарма що жодної його риски ще не міг пригадати. Якби навіть вітри й дощі змели геть усі проминулі відтоді роки, розвіяли всі проми-нулі події і закинули нас знову на той цвинтар, де ми вперше спіткалися за таких зовсім інакших обставин, я б і тоді не впізнав свого каторжника з більшою певністю, аніж упізнав його зараз, коли він сидів на кріслі перед вогнем, йому зовсім не треба було діставати з кишені напилка й показувати мені, не треба було скидати з шиї хустинку й обвивати нею голову, не треба було обхоплювати себе обіруч за плечі й тремтячи, немов з холоду, походжати по кімнаті, оглядаючись на мене, щоб полегшити мені спогадання. Я впізнав його раніше, ніж він вдався до цих підказувань, хоча ще хвилину тому наче й близько не здогадувався, хто це.
Він вернувся до того місця, де я стояв, і знов простяг до мене обидві руки. Не знаючи, що робити - від подиву мені аж голова йшла обертом - я неохоче подав йому свої. Він жадливо схопив їх, підніс до уст, поцілував і трохи ще потримав.
- Ти повівся порядно, мій хлопче,- сказав він.- Порядно, Піпе! І я ніколи цього не забував.
Коли він рухнувся так, наче з наміром обняти мене, я поклав руку йому на груди й злегка відсторонив від себе.
- Стривайте! - сказав я.- Не треба! Якщо ви вдячні мені за те, що я вчинив, бувши малою дитиною, ваша вдячність, сподіваюся, знайшла вияв у тому, що ви стали на чесний шлях. Якщо ви прийшли сюди дякувати мені, в цьому не було потреби. Але якщо ви все-таки знайшли мене, певне, вас привело сюди добре почуття, і я не хочу [315] відштовхувати вас, хоча ви, безперечно, повинні розуміти, що я...
Його зосереджений погляд на мене мав у собі щось таке загадкове, аж я мимоволі урвав на півслові.
- То ти кажеш,- озвався він після того, як ми з хвилину мовчки дивились один на одного,- що я, безперечно, повинен розуміти. Що ж таке я повинен розуміти?
- Що нині, коли обставини так змінилися, я зовсім не бажаю поновлювати те наше давне випадкове знайомство. Мені приємно, що ви покаялись і виправилися. Мені приємно сказати це вам. Мені приємно, що ви, вважаючи, що я заслужив на подяку, прийшли її висловити. Але життєві шляхи у нас із вами різні, і тут уже нічого не вдієш. Ви змокли і втомилися. Може, вип'єте чого-небудь на дорогу?
Він уже знову накинув собі на шию хустинку і стояв, устромивши в рот її крайчик і пильнуючи мене настороженим поглядом.
- Гадаю,- відповів він, усе не випускаючи хустинки з рота й не зводячи з мене погляду,- гадаю, що я вип'ю, дякувати тобі, на дорогу.
На відкидному столику під стіною стояла таця з напоями. Я переніс її на стіл ближче до вогню і спитав гостя, що він воліє. Він доторкнувся до котроїсь пляшки, ані глянувши на неї, ані озвавшись, і я приготував йому грог. Я силкувався, щоб рука не дрижала, поки наливатиму, але через його втуплений у мене погляд - він сидів, відхилившись на кріслі й затиснувши зубами зіжмаканий крайчик хустинки, зовсім, мабуть, несвідомий, що робить,- мені не вдалося вгамувати руку. Коли я нарешті подав йому склянку, то вражено побачив, що очі його повні сліз.
Досі я весь час стояв, не приховуючи бажання якомога швидше його випровадити. Але злагіднілий його вид спонукав і мене злагідніти, і я навіть трохи відчув докори сумління.
- Сподіваюся,- сказав я, нашвидку наливаючи й собі чогось у чарку та присовуючи крісло до столу,- ви не подумаєте, що я надто різко говорив з вами? Це я ненавмисне, і ви вже вибачте, що так вийшло. За ваше здоров'я й щастя!
Коли я приклав чарку до уст, він з подивом глянув на крайчик хустинки, що впав йому на груди, як тільки він розтулив рота, і простяг до мене руку. Я потис її, і він випив, після чого провів рукавом по очах і по чолу.
- З чого ж ви живете? - спитав я його. [316]
- Я розводив овець, розводив корів, та й ще дечим промишляв ген там у новому світі,- відповів він,- за багато тисяч миль буремного моря відсіль.
- Сподіваюся, вам добре повелося?
- Ще й як добре! Іншим он, що вибралися туди воднораз зі мною, теж добре повелося, але далеко не так, як мені. Про мене там просто слава ходить.
- Я радий це чути.
- Я й сподівався, що ти так скажеш, мій хлопче.
Не завдавши собі клопоту задуматись над цими словами чи над тоном, яким він їх промовив, я заговорив про те, що тільки-но пригадав.
- Колись ви посилали одного чоловіка з дорученням до мене. То чи пізніше ви бачили його?
- Не бачив ні разу. Бо й не було такої змоги.
- Він знайшов мене й передав дві однофунтові банкноти. Я був тоді вбогим хлопчиком, як ви знаєте, а для вбогого хлопчика то було цілим скарбом. Але, як і вам, мені відтоді добре повелося, і я попрошу вас прийняти їх назад. Ви зможете віддати їх котромусь іншому вбогому хлопчикові.
Я дістав гаманця.
Він дивився, як я поклав його на стіл і розкрив, як я витяг звідти одну й другу однофунтові банкноти. Вони були новенькі й чистенькі, і я розправив їх і простяг йому. Все ще дивлячись на мене, він склав банкноти разом, згорнув уподовж, скрутив, підпалив над лампою і попіл струсив на тацю.
- А чи ж дозволено буде мені поцікавитись,- сказав він після цього, усміхаючись так, наче супився, і суплячись так, наче усміхався,- яким це чином тобі добре повелося відтоді, як ми бачились на тому холодному болоті?
- Яким чином?
- Атож.
Він спорожнив чарку, підвівся і став біля вогню, грубезну засмаглу руку поклавши на поличку каміна. Одну ногу він поставив на ґратки, щоб обсушити її й обігріти, і мокрий черевик почав парувати. Але він не дивився ні на нього, ні на вогонь, а все не відводив погляду від мене. І тільки тепер я почав дрібно тремтіти.
Спромігшись нарешті розкрити рота й зобразити устами якісь беззвучні слова, я ледь зрозуміло пробелькотів йому, що маю успадкувати певну власність.
- А чи ж може бідний кайданник поцікавитись, що це за власність? - спитав він. [317]
Затинаючись, я відповів:
- Не знаю.
- А чи ж може бідний кайданник поцікавитись, чия це власність? - спитав він.
Я відповів, так само затинаючись:
- Не знаю.
- Ану-но, чи вгадаю я,- сказав каторжник,- скільки ти отримуєш на рік від часу свого повноліття? Ну хоча б яка перша цифра. П'ять?
Серце у мене гупало, як важкий молот, що вибився з ритму, і я підвівся з крісла, сперся рукою на його спинку і безтямно втупився у свого гостя.
- Та й щодо опікуна,- мовив він далі.- Мав же бути у тебе опікун або хтось такий, поки ти був неповнолітній. Може, якийсь адвокат. То от з яких літер починалось прізвище цього адвоката? Чи не з «Дж»?
Наче яскравий сполох освітив моє життя, зусібіч ринула на мене безліч розчарувань, небезпек, принижень і взагалі найрізноманітніших наслідків цього разючого відкриття, і під навалою їх я просто неспроможен був перевести дух.
- Уяви собі,- поновив він мову,- що наймач цього адвоката з прізвищем на «Дж»,- може, навіть і Джеггер-са,- уяви собі, що він прибув морем до Портсмута, зійшов там на берег і вирішив побачитися з тобою. «Але якщо ви все-таки знайшли мене»,- ти оце сказав. То як я спромігся знайти? Та написав із Портсмута одному чоловікові в Лондон і спитав твою адресу. А як звати цього чоловіка? Вемміком же й звати!
Я не зміг би промовити жодного слова, навіть якби мені смерть загрожувала. Я стояв, одну руку поклавши на спинку крісла, а другу притиснувши до грудей, немов не мав чим дихати,- стояв так, безтямно втуплений у нього, і враз, коли вся кімната гойднулась і попливла перед очима, судомно хильнувся до крісла. Він підхопив мене й посадовив на канапу, обтулив подушками й схилився переді мною на коліно; лице його, яке я тепер так добре пригадав і яке сповнювало мене такою бридливістю, опинилося зовсім поруч.
- Атож, Піпе, мій хлопче, це я зробив з тебе джентльмена! Не хто, як я! Ще тоді я заприсягся, що коли розживуся на гінею, ця гінея припаде тобі. А потім я заприсягся, що коли стану на ноги й розбагатію, ти теж будеш багатий. Я жив тяжко, щоб тобі жилося легко, я гибів у праці, щоб ти міг обходитись без неї. І що з того, мій хлопче? Гадаєш, це я кажу, аби ти був мені вдячний? Зовсім ні. Це я [318] кажу, аби ти знав, що от ти зберіг життя зацькованому шолудивому псові, а він вибився так високо, що зробив із когось джентльмена, і цей джентльмен - ти, Піпе!
Якби він навіть був хижим звіром, я й тоді не міг би відчувати до нього більшої осоруги, не міг би пройнятися більшим жахом і відразою.
- Послухай-но сюди, Піпе. Я ж тобі як другий батько. Ти - мій син, навіть дорожчий за сина. Я складав гроші - аби тільки ти їх міг витрачати. Коли мене найняли за пастуха і я жив у глухій хижці, не бачивши навколо жодної людської подоби, а тільки овечі, аж позабулося, на що воно чоловіча чи жіноча подоба й схожа, то й тоді я тебе бачив. Обідаю чи там вечеряю я в тій хижці, упущу, бува, ножа, і враз промайне думка: «Це ж знову мій хлопчик дивиться на мене, як я їм і п'ю». Скільки разів я бачив тебе там - так виразно, як на тих гнилих болотах! «Хай мене господь поб'є,- мовляв я щоразу й виходив надвір, щоб сказати це просто неба,- як я не зроблю з цього хлопчика джентльмена, коли вийду на волю й роздобудуся на гроші!» І я зробив це. Глянь лишень на себе, мій хлопче! Глянь на ці хороми, які й лордові не встид би мати! Та що там лордові! З твоїми грішми тобі ніякий лорд не рівня!
Перейнятий цим своїм запалом і торжеством, та ще ж і бачачи, що я ледве чи при пам'яті, він зовсім не завважував, як я сприймаю його слова. Лише це й надавало мені трохи полегкості.
- Послухай-но сюди! - мовив він далі, дістаючи у мене з кишені годинника й обертаючи персня на моєму пальці камінцем до себе, тоді як я аж зібгався від його доторку, неначе від змії.- Золотий, та який же гарний - оце-таки джентльменський нівроку! І діамант, усипаний рубінами,- таки ж джентльменський нівроку! А білизна ж яка тонка й гарна! А одежа - кращої й не знайдеш! Та й книжки твої теж,- він обвів очима кімнату,- цілі стоси їх, цілі сотні на поличках! І ти всі їх читаєш, ге ж? Я ж бачив, що ти читав, коли я ввійшов. Ха-ха-ха! Ти й мені їх почитаєш, мій хлопче! І хай вони, може, чужими мовами, яких я не розумію, все одно я пишатимусь тобою.
Він знову підніс обидві мої руки до вуст, а в мене аж кров похолола.
- Та ти не силуйся говорити, Піпе,- сказав він після того, як у горлі в нього щось булькнуло - так же пам'ятно для мене! - і рукав його знов черкнув по очах і по чолу, а я від того, що він говорив таким повагом, пройнявся ще дужчою бридливістю.- Тобі краще буде помовчати, мій [319]хлопче. Ти ж не дожидав цього так довго, як я, ти не готувався так, як я. Але невже тобі жодного навіть разу не надумалося, що це я все?
- О ні, ні, ні! - відказав я.- Жодного разу!
- А ось бачиш, що це я, і не хто інший. І ані одна душа у світі про це не знала, тільки я й містер Джеггерс.
- І нікого більше й не було? - поспитав я.
- Ні, не було,- відповів він, зводячи здивований погляд.- Хто ж би ще міг бути? Але який же ти славний виріс, мій хлопче! І певно, десь і карі оченята в, ге? Є ж дзсь карі оченята, що до них ти в думці линеш?
Ох, Естелло, Естелло!
- Хоч би за які гроші, а ці оченята будуть твої, мій хлопче! Тут не те, що такий джентльмен, як ти, та ще й собою ставний, не може хоч кого до себе привернути, але з грішми воно однак певніше. Та хай-но я скінчу свою розповідь, мій хлопче. З тої-от хижки, що я пас овець, у мене й завелися грошенята (мені їх заповів хазяїн, коли помирав,- він був з таких самих, як і я), а потім я вийшов на волю і вже на свою руч став робити. І хоч би що я робив, усе з думкою про тебе. «Хай господь чумою мене скарав, коли це не для нього!» - казав я сам собі, беручись за роботу, хоча б яка вона там була. І щастило мені в усьому на диво. Оце ж я тобі натякнув, що про мене там просто слава ходить. Ті гроші, що хазяїн мені відписав і що я за перші роки заробив, я й послав містерові Джеггерсу, все для тебе - тоді ж ото він до тебе й приїздив, як я йому написав листовно.
О, та краще було б йому й зовсім не приїздити! Краще було б залишитись мені у кузні - нехай би мене й не тішила та моя доля, але ж як незмірно був би я щасливіший!
- І це ж, мій хлопче, було мені винагородою - знати потайці, що у мене росте джентльмен. Колоністи могли роз'їжджати породистими кіньми й куряву збивати в очі мені пішому, а я що казав? Я казав собі подумки: «У мене он росте такий джентльмен, що ви й увік такими не станете!» Коли один з них казав іншому: «Він же кілька літ тому був ще каторжником, та й тепер темний неук, попри весь його талан»,- що я казав? Я казав собі подумки: «Коли я й не джентльмен, і наук ніяких не проходив, зате у мене є свій джентльмен. Ви собі майте землі та худобу, а от хто з вас має вихованого в Лондоні джентльмена?» Оце так я підтримував себе на дусі. І ще я повсякчас мав на думці, що колись неодмінно приїду й побачу мого любо^ го хлопчика й відкриюся йому на його землі. [320]
Він поклав руку на моє плече. Я здригнувся, подумавши - а може ж, ця рука заплямована кров'ю?
- Мені, Шпе, нелегко було вибратися з тих країв і не дуже безпечно. Але я вперто домагався свого, і що вагкче було, то затятіший ставав, бо так я вирішив і непохитно стояв на своєму. І нарешті я здійснив свій намір. Я домігся свого, мій хлопче!
Я силкувався зібратися з думками, але був занадто приголомшений. Поки він говорив, мені все здавалося, що я більше вслухаюсь у шум вітру й дощу, аніж у його слова, і навіть зараз я не міг відрізнити голос цього чоловіка від голосів стихії, хоч він уже змовк, а ті звучали далі.
- Де ти прилаштуєш мене? - спитав він трохи згодом.- Мене треба десь прилаштувати, мій хлопче.
- Спати? - перепитав я.
- Атож. І засну я мов убитий,- відказав він,- бо стільки ж місяців мене гойдало по морях!
- Мого друга й співмешканця иема вдома,- сказав я, підводячись із канапи,- і ви ляжете в його кімнаті.
- А він взавтра не повернеться, ні?
- Ні,- відповів я, тільки ледь-ледь, на превелику силу усвідомлюючи, що кажу,- завтра ще ні.
- Бо розумієш, мій хлопче,- сказав він притишеним голосом, багатозначно приклавши довгого пальця мені до грудей,- треба бути обережним.
- Як це обережним?
- Та бо тут пахне смертю.
- Чому смертю?
- Мене ж засуджено на довічне вигнання. А хто сагдо-вільно вернувся, тому одна кара - смерть. Останніми роками багатенько було таких, що верталися, і мені шибениці теж не минути, як попадуся.
Цього тільки не вистачало! Нещасний каторжник, що й мене знещасливив, оповивши своїми злото-срібними путами, важить власним життям, аби лише побачитися зі мною, і тепер я мушу відповідати за його життя! Якби я відчував не відразу до нього, а любов, якби він викликав у мене не найглибшу огиду, а найглибше захоплення й симпатію - то й тоді мені не могло б бути гірше. Назоаки, тоді було б краще, бо я цілком щиро й природно прагнув би забезпечити йому надійний захистом.
Найпершим моїм поривом було позачиняти віконниці, щоб назовні не проступало світло, а потім замкнути й перевірити двері. Поки я це робив, він стояв біля столу, попиваючи ром і закусуючи печивом,- і вигляд при цьому був [321] у нього достоту такий, як і тоді, коли він утікачем на болоті підживлявся моїм харчем. Мені навіть здалося, що ось зараз він нахилиться й почне пиляти собі коло ноги.
Сходивши до Гербертової кімнати й замкнувши там другі двері, щоб звідти вихід був тільки через кімнату, в якій ми розмовляли, я спитав у нього, чи він уже лягатиме. Він відповів, що так, і попросив приготувати йому на ранок пару моєї «джентльменської білизни». Я приніс її й поклав на стільці, і знову кров у мене похолола, коли він, прощаючись на ніч, удруге потис мені обидві руки.
Уже й не знаю, як я вийшов від нього; розворушивши вогонь у тій кімнаті, де ми були вдвох, я сів біля каміна, не наважуючись лягти спати. З годину чи й довше ніякі думки не бралися мені до голови, такий я був приголомшений, і тільки коли я спромігся думати, до мене поступово почало доходити, що я загинув, що корабель мого життя рознесло вдрузки.
Наміри міс Гевішем щодо мене - чисте марево, Естелла зовсім не суджена мені, у Сатіс-Гаусі мене терпіли тільки для того, щоб допекти пожадливій рідні, тільки як ляльку з механічним серцем, з якою можна позабавлятися за браком інших жертв,- такий був найперший мій пекучий біль. Але найгостріше і найдошкульніше було усвідомлювати, що заради каторжника, який винен у бозна-яких злочинах і якого запросто могли б витягти з цих-от кімнат і повісити перед дверима суду,- що я заради каторжника покинув Джо!
Тепер я вже ні за що в світі не вернувся б до Джо й до Бідді - хоча б уже через те, що добре усвідомлював негідність своєї поведінки супроти них, чого нічим у світі не можна було б виправдати. Ніяка мудрість на землі не зрівняється з тією втіхою, яка спала б на мене від їхньої відданості й простоти,- але провини моєї перед ними мені не спокутувати повік-віку.
У кожному пориві вітру, в кожному напливі дощу мені вчувались переслідувачі. Я ладен був присягтися, що разів зо два хтось стукав і шепотівся перед вхідними дверима. Сповнений цих страхів, я чи то уявив, чи то пригадав, що появі мого давнього знайомця передували якісь загадкові перестороги. Що ще кілька тижнів тому мені траплялись на вулиці люди, начебто схожі на нього. Що чим ближче вік підпливав до англійських берегів, такі випадки частішали. Що його нечестива душа якимсь чином посилала мені цих провісників і що ось тепер, у цю буряну ніч, він дотримав свого слова і сам з'явився до мене. [322]
Потім у ці міркування вклинилися спогади про те, яким до нестями відчайдушним бачили його мої дитячі очі, та як другий каторжник раз у раз приказував, що він хотів його вбити, та який вигляд був у нього, коли вони билися в рові, коли він люто, мов дикий звір, шарпав свого супротивника. З цих спогадів при світлі каміна зродився якийсь невиразний страх, чи ж безпечно сидіти замкненим укупі з ним такої штормової глухої ночі. Страх мій дедалі більшав, аж поки заповнив усю кімнату і спонукав мене взяти свічку й піти поглянути на цього моторошного прибульця.
Він закутав голову хустинкою, і обличчя його вві сні було суворе й похмуре. Але він спав, і цілком спокійно, дарма що поруч на подушці лежав пістолет. Упевнившись у цьому, я тихенько витяг ключа й замкнув двері ззовні й лише тоді знову сів до вогню. Поступово я зсунувся з крісла й опинивсь на підлозі. Коли я прокинувся, усе так само пройнятий відчуттям свого краху, церковні дзиґарі вибивали п'яту годину, свічки погасли, вогонь давно вигорів, а дощ і вітер ще й підсилювали непроглядну чорноту за вікном.
Такий кінець другої пори Піпових сподівань.
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
