Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 44
У кімнаті, де стояв туалетний столик і горіли воскові свічки у стінних канделябрах, я застав міс Гевішем і Естеллу; перша сиділа на канапці біля вогню, друга на подушці біля її ніг. Естелла плела, а міс Гевішем дивилась на неї. Вони обидві підвели голови, і обидві побачили в мені зміну. Я це зауважив по тому, як вони переглянулися.
- Яким вітром тебе сюди занесло, Піпе? - сказала міс Гевішем.
Хоч дивилась вона на мене твердо, я помітив у її очах деяку збентеженість. З руху пальців Естелли, яка на хвильку піднесла на мене погляд, а тоді знов перевела його на свою роботу, мені видалось, наче вона здогадалася, що я вже знаю, хто мій доброчинець.
- Вчора, міс Гевішем, я їздив до Річмонда,- сказав я,- маючи намір поговорити з Естеллою, і коли дізнався, що її якимсь вітром занесло сюди, вирішив і собі приїхати.
Міс Гевішем уже втрете чи й учетверте давала мені [354] знак сісти, і я сів на крісло біля туалетного столика, де звичайно сиділа вона сама. Серед усієї навколишньої руїни в той день то було немов найвідповідніше для мене місце.
- Що я маю сказати Естеллі, міс Гевішем, я скажу у вашій присутності зараз... За хвилину. Це не здивує вас і не образить. Я нещасний так, як ви тільки могли бажати.
Міс Гевішем дивилась на мене так само твердо. Рух Естеллиних пальців за роботою свідчив, що вона прислухається, хоч погляду не підводить.
- Я виявив, хто мій заступник. Це не втішне відкриття, і воно не додасть мені нічого - ні честі, ні становища, ні багатства. З певних причин я не можу говорити на цю тему детальніше. Це не моя таємниця, а чиясь інша.
Оскільки я змовк, дивлячись на Естеллу й розмірковуючи, як далі говорити, озвалася міс Гевішем:
- Отже, це не твоя таємниця, а чиясь інша. І що з цього?
- Коли ви, міс Гевішем, уперше звеліли мені прийти сюди, коли я ще жив он у тому селі, звідки мені краще було б не виїздити,- тут я, мабуть, опинився чисто випадково, як і будь-який інший хлопчик міг би опинитись, у ролі служки, щоб задовольнити вашу потребу чи примху й отримати за це скількись там грошей, так?
- Справді, Піпе,- відповіла міс Гевішем, спокійно киваючи головою,- так і було.
- І містер Джеггерс...
- Містер Джеггерс,- рішуче підхопила мою думку міс Гевішем,- не має до цього ніякого відношення й навіть не знав про це. Те, що він був моєю довіреною особою і водночас довіреною особою твого заступника - просто збіг. І в цьому нічого дивного, адже він має стількох клієнтів. Але так чи інакше, а ніхто цього спеціально не придумував.
При погляді на її виснажене обиччя кожен переконався б, що все це вона говорила відверто, не намагаючись щось приховати.
- Але коли я піддався самообманові й так довго залишався під йего владою, ви по суті ж сприяли цьому? - спитав я.
- Це так, я й не пробувала розкрити тобі очі,- визнала вона, знову твердо кивнувши мені головою.
- І це було по-людському? [355]
- А хто я така,- скрикнула міс Гевішем, спаленівши гнівом і так грюкнувши костуром об підлогу, що аж Естелла підвела на неї здивований погляд,- хто я, на бога, така, щоб виявляти до когось людське ставлення?
Те моє запитання вихопилось у мене якось несамохіть, проти моєї волі. Я так і сказав їй, коли вона похнюпилась і змовкла після свого раптового спалаху.
- Ну добре, добре,- мовила вона.- А ще що?
- За мою службу тут мені було щедро заплачено,- сказав я, щоб замирити її,- і я став підмайстром коваля, а розпитував я вас, маючи на думці з'ясувати дещо для себе особисто. Те, що я далі скажу, виходить з інших - сподіваюся, більш благородних - міркувань. Умисно не розвіюючи мого самообману, ви, міс Гевішем, мали на меті покарати... провчити...- може, ви самі підкажете, яким словом це назвати, щоб вам не було образливо,- своїх корисливих родичів, так?
- Справді так. Вони ж самі напросилися. І ти також. Невже я, стільки переживши в житті, мала б ще умовляти їх і тебе, щоб не забивали собі голови ілюзіями?! Ви самі понаставляли собі пастки. Я вас туди не заманювала.
Почекавши, поки вона знову заспокоїться - бо ці її слова теж перейшли у збуджений крик,- я повів далі.
- У Лондоні я мав змогу близько спілкуватися з деким із ваших родичів, міс Гевішем. Я знаю, що вони цілком щиро поділяли мої ілюзії. І я вчинив би ницо й підло, якби не сказав вам - незалежно від того, сподобається це вам чи ні, повірите ви мені чи ні,- що ви глибоко помиляєтесь щодо містера Метью Покета та його сина Герберта, коли не хочете бачити, які це шляхетні, чесні, прямі люди, нездатні ні на які інтриги чи підступи.
- Вони твої друзі,- зауважила міс Гевішем.
- Вони стали моїми друзями тоді,- заперечив я,- коли вважали, що я запосів їхнє місце, і коли Сара Покет, міс Джорджіана й місіс Камілла, оскільки я знаю, дивились на мене, як на конкурента.
Таке протиставлення, як я з приємністю відзначив, піднесло їх двох в очах міс Гевішем. Вона з хвильку уважно дивилась на мене, а тоді тихо спитала:
- Чого ж ти хочеш для них?
- Тільки одного,- відповів я,- щоб ви не ставили їх на один рівень з рештою рідні. Вони, може, і тієї самої крові, але вдачею відмінні.
Не зводячи з мене уважного погляду, міс Гевішем повторила: [356]
- Чого ж ти хочеш для них?
- Ось бачите - навіть якби я й намагався,- сказав я, відчуваючи, як червонію,- то не зумів би приховати, що таки хочу дещо у вас попросити. Міс Гевішем, якби ви змогли певною сумою грошей допомогти моєму другові Герберту міцніше стати на ноги - але щоб без його відома! - то я міг би підказати вам, як саме це зробите.
- А чому неодмінно без його відома? - спитала вона, склавши руки на костурі й пильніше вдивляючись у мене.
- Тому,- відповів я,- що я ще понад два роки тому почав це діло без його відома і не хочу, щоб воно викрилося. Чому я не спроможен сам цього докінчити - я не можу пояснити. Це частка тієї таємниці, що зв'язана з іншою особою.
Міс Гевішем звільна перевела погляд із мене на вогонь. Тривало це, як здавалось у цілковитій тиші й при млявому світлі свічок, дуже довго, але коли кілька жарин шур-хітливо розсипалось, вона, стрепенувшись, знову подивилася на мене - спершу невидющим, а тоді вже свідомішим поглядом. Естелла весь цей час не припиняла роботи. Зосередившись нарешті увагою на мені, міс Гевішем озвалась так, наче наша розмова й не уривалася:
- А ще що?
- Естелло,- сказав я, обертаючись в її бік і силкуючись стримати тремтіння в голосі,- ви знаєте, що я вас кохаю. Ви знаєте, що я кохаю вас давно й самовіддано.
Почувши, що до неї звертаються, Естелла підвела голову, хоч пальці її й далі працювали, і незрушно подивилась на моє обличчя. Міс Гевішем перебігла поглядом з мене на неї і назад на мене.
- Я мав би це сказати раніше, якби не мої тривалі ілюзії. Через них у мене постала надія, що в планах міс Гевішем ми призначені одне для одного. Поки я вважав, що ви, так би мовити, не вільні у своєму виборі, я мовчав. Але тепер я мушу це сказати.
Сидячи все так само незрушно й не відриваючи пальців від роботи, Естелла похитала головою.
- Я знаю,- сказав я у відповідь на цей порух,- я знаю. Я й не сподівався коли-небудь назвати вас моєю, Естелло. Не знаю, що станеться зі мною вже в найближчому часі, яким бідним я зроблюсь і куди подінуся. Але я все одно вас кохаю. Кохаю вас відтоді, як уперше побачив у цьому домі.
Все так само незрушно дивлячись на мене й не перестаючи плести, вона знову похитала головою. [357]
- Якщо міс Гевішем свідомо скористалася вразливістю бідного хлопчика й усі ці довгі роки мучила мене марними надіями та незбутніми мріями, то це було з її боку жорстоко, неймовірно жорстоко. Але, мабуть, це вона несвідомо. Мабуть, власні страждання настільки її засліпили, що вона й не подумала про мої страждання, Естелло.
Я бачив, як міс Гевішем приклала руку до серця й так і тримала її, дивлячись по черзі то на Естеллу, то на мене.
- Здається,- спокійно мовила Естелла,- існують такі речі, як емоції... химери... не знаю, як їх назвати... що до мене не доходять. Коли ви кажете, що кохаєте мене, я розумію слова, які ви вживаєте, але не більше. Ви нічого не пробуджуєте у мене в грудях, нічого не зворушуєте. Мені байдуже, хоч би що ви казали. Я пробувала остерегти вас щодо цього, хіба ж ні?
- Так, пробували,- невтішно погодився я.
- Так. Але ви не хотіли остерегтися, ви думали, що це я аби лиш говорити. Хіба ж ви не думали цього?
- Я думав і сподівався, що це ви просто говорите. Ви, Естелло, така молода, така недосвідчена і така прегарна! Та це ж суперечить природі!
- Але моїй дрироді це не суперечить,- відказала вона. І додала, наголошуючи на кожному слові: - Це не суперечить тій природі, яку мені прищеплено. І коли я говорю це вам, то тим самим вирізняю вас з-посеред усіх інших людей. Більшого від мене й не чекайте.
- Хіба це не правда,- сказав я,- що Бентлі Драмл тут, у нашому місті, і не відстає від вас?
- Чиста правда,- відповіла вона таким голосом, наче нічого іншого до нього не відчувала, крім зневаги.
- І що ви підохочуєте його і їздите з ним верхи, і що він сьогодні обідає у вас?
її начебто трохи здивувало, що я це знаю, але відповіла вона так само байдужісінько:
- Чиста правда.
- Та ви ж не можете кохати його, Естелло! Пальці її вперше за весь час зупинилися, і вона відповіла ледь роздратовано:
- Що я вам казала? Невже ви й досі, незважаючи ні на що, вважаєте, що я просто язиком плещу?
- Але ж ви не вийдете за нього заміж, Естелло? Вона подивилась на міс Гевішем і на хвильку задумалась, не випускаючи плетива з рук. А потім сказала:
- Та чого б і не знати вам правди? Я таки виходжу за нього заміж.
Я затулив лице руками, але спромігся опанувати себе швидше, ніж сподівався, коли зважити, як мені заболіло від її слів. Знову підвівши голову, я побачив такий моторошний вираз на обличчі міс Гевішем, що не міг не вразитись, хоч і був пригнічений до глибини душі власним горем.
- Естелло, дорога, дорога Естелло, не дайте міс Гевішем штовхнути вас на цей згубний крок! Нехай я навік буду нелюбий вам - ви вже це вирішили, я добре знаю,- але ж виберіть собі когось достойнішого, ніж Драмл! Міс Гевішем віддає вас йому на знак крайньої образи й зневаги до багатьох незрівнянно кращих від нього юнаків, які захоплюються вами, і до тих нечисленних, які щиро вас кохають. Серед цих нечисленних, можливо, знайдеться хтось один, що кохає вас не менш самовіддано, ніж я, хоч і не так довго. Ощасливте його, і мені легше буде витерпіти це заради вас!
Мій ревний заклик збудив у ній подив, аж здавалося, що якби вона спроможна була уявити, в якому я стані, то виявила б мені співчуття.
- Я виходжу за нього заміж,- повторила вона лагіднішим тоном.- Підготовка до весілля вже почалася, і незабаром воно відбудеться. А мою прибрану матір ви даремно винуватите. Це все я роблю з власної волі.
- З власної волі, Естелло, кидаєтесь на шию такій тварюці?
- А кому ж би я мала кинутись на шию? - усміхнено заперечила Естелла.- Може, такому, котрий зразу відчує (якщо люди відчувають такі речі), що я нічого не зможу йому дати? Ет, облиште! Все вже вирішено. Мені буде непогано, та й моєму чоловікові. А щодо того, що це згубний крок, як ви кажете, то міс Гевішем якраз відмовляла мене від нього й радила зачекати. Але мені набридло дотеперішнє моє життя, в ньому нема нічого привабливого, і я хочу його змінити. І годі про це. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного.
- Але ж така підла, така дурна тварюка! - розпачливо вигукнув я..
- Не бійтесь, я не буду йому благословенням божим,- сказала Естелла.- Я не з таких. Ну, ось вам моя рука. На цьому й розпрощаймося, мрійний ви хлопчику... чи дорослий?
- Ох, Естелло! - скрикнув я, і гіркі мої сльози, хоч [359] як я стримувався, зросили їй руку.- Навіть якби мені судилося лишитись в Англії й далі дивитись людям в очі, як я зміг би бачити вас Драмловою дружиною?!
- Дурниці,- відказала вона,- дурниці. Це скоро минеться.
- Ніколи, Естелло!
- Збіжить тиждень, і ви забудете про мене.
- Забути про вас! Та ви ж частка мого життя, моєї істоти. Я бачу вас у кожному рядку, що я прочитав відтоді, як прийшов сюди простим сільським хлопчиком, чиє бідне серце через вас уже тоді зазнало пекучого болю. Я бачу вас усюди, куди тільки гляну - на річці, на вітрилах суден, на болотах, у хмарах, у світлі, в темряві, у вітрі, в лісі, у морі, на вулицях. Ви - втілення кожної принадної мрії, яку тільки здатна породити моя уява. Найбільші з лондонських будівель, що їх ви не владні зрушити руками з місця, не такі міцні, як міцний і непорушний у моїй душі ваш образ, присутній в мені повсюдно й навіки. Естелло, до останнього мого подиху ви неминуче залишитесь часткою мене самого, часткою всього доброго, що є в мені - хоч як його й мало,- і всього злого. Але в цю прощальну хвилину я думаю тільки про те, що принесли ви мені доброго, і я завжди саме так про вас думатиму, бо вірю, що ви таки більше добра мені зробили, ніж зла, дарма що меє серце й розривається з горя. Нехай вас господь благословить і простить!
В якому це болісному екстазі вихопилася з мене ця злива уривчастих слів - я й сам не знаю. Вона наросла в мені й прорвалась, мов кров із внутрішньої рани. На кілька секунд я притис до уст її руку - і швидко вийшов. Але я назавжди запам'ятав - а невдовзі постали ще й особливі причини, щоб цього не забувати,- що тоді, як Естелла дивилась на мене тільки зачудовано, схожа на привид постать міс Гевішем з рукою, все ще притиснутою до серця, перетворилась на моторошний образ жалю й каяття.
Все скінчено, все пропало! Стільки всього скінчилося й пропало, що коли я вийшов за хвіртку, навіть світло дня наче стало тьмянішим, аніж коли я входив. Якийсь час я крився по глухих вуличках та завулках, а тоді майнув пішки до самого Лондона. Я вже настільки прийшов до пам'яті, що зрозумів: мені несила повернутись до готелю й знову побачити Драмла; несила їхати в диліжансі, де неодмінно хтось заведе зі мною мову; несила [360] будь-що робити, як тільки йти і йти аж до цілковитої виснаги.
Минула вже північ, коли я перейшов через Лондонський міст. Плутаними вуличками, які в ті часи тяглися до заходу над Мідлсекським берегом, я через Уайтфрайєрз наблизився до Темплу з боку річки. Вдома мене чекали тільки завтра, але при мені були ключі і, якщо Герберт уже ліг, я можу тихенько ввійти, зовсім його не потурбувавши.
Оскільки пізньої пори я рідко коли входив у Темпл через Уайтфрайєрзькі ворота, а з дороги весь був у болоті, нічого дивного не було, що сторож досить пильно до мене придивився, перше ніж впустити в ледь прочинений прохід. Щоб розвіяти його сумніви, я назвав йому своє ім'я.
- Я так і думав, сер, тільки був не зовсім певен. Ось тут вам лист, сер. Посильний, що приніс його, сказав, щоб ви, коли ваша ласка, тут таки при світлі ліхтаря й прочитали його.
Неабияк здивований такою умовою, я взяв листа. Адресовано його було Філіпові Піпу, есквайру, і згори на листі виднів напис: «Прохання прочитати на місці». Я розірвав конверт і, коли сторож підніс ближче ліхтаря, прочитав три слова, написані рукою Вемміка:
«Не йдіть додому».
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
