Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 48
Друга з двох зустрічей, про які я згадав у попередньому розділі, сталася десь так за тиждень після першої. Я знову залишив човна на пристані нижче Лондонського мосту; до смерку було ще з годину і, не вирішивши поки що, де пообідати, я вийшов на Чіпсайд і прогулювався вулицею, найнеприкаяніший серед усіх цих заклопотаних перехожих, коли раптом ззаду на плече мені лягла чиясь важка рука. Виявилось, що це рука містера Джеггерса,- він узяв мене під лікоть.
- Якщо ми в тому самому напрямі, Піпе, то можемо й разом пройтися. Ви куди саме прямуєте?
- Та, мабуть, до Темплу,- відповів я.
- А ви що, не знаєте? - спитав містер Джеггерс.
-- Та як вам сказати,- відповів я, радий, що хоч [382] цього разу його допит не збентежив мене.- Не знаю, бо ще не надумав.
- Але ви збираєтесь обідати? - спитав містер Джеггерс.- Цього вже ви, гадаю, не заперечуватимете?
- Ні, не заперечуватиму,- відказав я.
- А вас нікуди не запрошено?
- І цього не заперечуватиму.
- В такому разі,- сказав містер Джеггерс,- ходімо на обід до мене.
Я вже хотів під якимсь приводом відмовитись, коли
він додав:
- Веммік теж прийде.
Тоді я свою відмову змінив на згоду - ті перші слова, що я промовив, підходили й на одне, і на друге,- і, пройшовши ще трохи Чіпсайдом, ми звернули на Літл-Брітен, тимчасом як у вітринах крамниць уже спалахувало яскраве світло, а ліхтарники, насилу знаходячи серед вуличної тисняви, де примістити свої драбинки, стрибали вгору й униз, бігали взад і вперед, запалюючи у передвечірньому тумані більше червоних очиць, аніж було білих очиць від очеретяної свічки на сповненій примар стіні мого номера в «Гаммамзі».
У конторі на Літл-Брітен тривали звичайні роботи, що завершували діловий день: писано листи, мито руки, гашено свічки, замикано касу. Поки я нудився в кабінеті містера Джеггерса, у зблисках і спадах полум'я з каміна мені привиділося, ніби зліпки з полиці завели зі мною якусь диявольську гру в піжмурки, а дві грубі конторські свічкі, що тьмяно освітлювали містера Джеггерса, заклопотаного у кутку писанням листів, в опливах воску здавалися загорнутими у брудні поховальні савани, наче в пам'ять про повішених клієнтів.
На Джеррард-стріт ми вирушили втрьох найманою каретою, і відразу ж, як туди прибули, нам подали обід. У цьому домі я, звичайно, не дозволив би собі й най-віддаленішого натяку на Веммікові волвортські почуття, але був не від того, щоб часом помітити на собі його дружній погляд. Та ба! Він якщо й підводив очі від столу, то тільки на містера Джеггерса, а до мене озивався так сухо й стримано, немов на світі жило двоє близнюків Вемміків і присутній був якраз не той, котрого я потребував.
- Ви переслали містерові Піпу записку міс Гевішем, Вемміку? - спитав містер Джеггерс, тільки ми сіли за стіл. [383]
- Ні, сер,- відповів Веммік,- я саме лаштувався це зробити, коли ви привели містера Піпа в контору. Ось вона.- І він простяг записку - але не мені, а своєму патронові.
- Тут усього два рядки,- сказав містер Джеггерс, передаючи записку мені.- Міс Гевішем послала її через мене, бо вона не знала вашої нової адреси. Вона каже, що хоче побачитися з вами в тій невеличкій справі, про яку ви з нею говорили. Ви поїдете?
- Поїду,- відповів я, глянувши на записку, зміст якої містер Джеггерс виклав цілком точно.
- І "коли ви думаєте поїхати?
- Я тут зв'язаний деякими обставинами,- сказав я, кидаючи погляд на Вемміка, що запихав рибу в поштову скриньку,- і не зовсім вільний з часом. Але думаю, що зразу й поїду.
- А якщо містер Піп збирається їхати зразу,- звернувся Веммік до містера Джеггерса,- то йому, очевидно, і відповідь нічого писати.
Добачивши в цих словах натяк, що краще не баритись, я вирішив поїхати вже завтра, і так і сказав. Веммік вихилив чарку вина і з похмуро-задоволеним виглядом подивився - але зовсім не на мене, а на містера Джеггерса.
- Отже, Піпе, наш друг Павук,- промовив містер Джеггерс,- розіграв свої карти. Він-таки зірвав банк.
Найбільше, що я міг зробити,- це кивнути на знак згоди.
- Х-ха! Промітний молодик - як иа свій лад, звичайно,- але, може, не все так вийде, як він ладнає. Кінець кінцем дужчий виграє, а тут якраз і невідомо, хто з них дужчий. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею...
- Невже ви серйозно думаєте,- урвав його я, відчуваючи, як у мене пашать і обличчя, і серце,- що він аж настільки підлий, містере Джеггерс?
- Я цього не тверджу, Піпе. Я тільки умовно кажу. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею, то, можливо, сила виявиться на його боці. Але якщо вони поміряються розумовими здібностями, перевага, безперечно, буде не на його боці. Важко гадати, чим скінчить цей тип за таких обставин, коли однаково ймовірні обидва результати.
- А які саме, ви не скажете?
- Такий тип, як наш друг Павук,- зауважив містер Джеггерс,- або б'ється, або плазує. Він може плазувати й гарчати або плазувати й не гарчати, але він неодмінно [384] або б'ється, або плазує. Спитайте у Вемміка, яка його думка з цього приводу.
- Або б'ється, або плазує,- сказав Веммік, звертаючись знову ж таки не до мене.
- Отож вип'ємо за місіс Бентлі Драмл,- промовив містер Джеггерс, беручи з обертової етажерки карафку добірного вина й наливаючи нам і собі,- і нехай питання про верховну владу розв'яжеться на користь леді! Щоб вийшло на користь і леді, і джентльмена, такого повік не може бути. Але ж, Моллі, Моллі, Моллі, Моллі, яка ви невправна сьогодні!
Економка цю мить була поряд нього - ставила на стіл якусь страву. Випустивши її з рук, вона відступила на крок-два і щось розгублено пробурмотіла на своє виправдання. І от увагу мою привернуло те, як заворушились у неї пальці.
- Що сталося? - спитав містер Джеггерс.
- Нічого,- відказав я.- Просто тема цієї розмови не надто мені приємна.
Пальці її ворушились так, як ото коли плетуть. Вона-стояла, дивлячись на свого господаря, не впевнена, чи може відійти, чи він щось їй ще скаже й покличе назад, якщо вона піде. Погляд її був дуже напружений. Та я ж зовсім недавно, в такий пам'ятний для мене день бачив точнісінько такі самі очі й руки!
Господар відпустив її, і вона безгучно вийшла з кімнати. Але вона й далі стояла перед моїм зором так виразно, наче зовсім і не виходила. Я дивився на ці руки, на ці очі, на ці виткі коси, і бачив поруч добре мені знайомі інші руки, інші очі, інші коси, і уявляв собі, якими вони стануть після двадцяти років виснажливого життя з таким тварюкою-чоловіком. І знову я дивився на руки й очі економки і пригадав, яке нез'яеовне почуття охопило мене, коли я - не сам - востаннє проходив занехаяним садком і потім через покинуту броварню. Я пригадав, як пережив те саме почуття, побачивши обличчя, звернене до мене, і руку, помахом якої мене кликано з віконечка диліжанса, і як воно знов ожило в мені й осліпило, немов блискавка, коли я проїздив каретою - також не сам - і на нас серед темної вулиці раптом упало світло газового ліхтаря. Я пригадав, як недавно в театрі досить було однієї ланки в ланцюгу спогадів, щоб розпізнати мерзотника, і зрозумів, що тепер, завдяки такій самій, відсутній раніше ланці, у мене теж усе прояснилося, коли враз перекинувся місток від [385] імені Естелли до цих пальців, що ворушилися так, наче плели, і до цих пильно зосереджених очей. І я відчув з абсолютною певністю, що ця жінка - Естеллина матір.
Містер Джеггерс бачив мене разом з Естеллою, і навряд, щоб для нього лишились таємницею мої почуття, яких я й не збирався приховувати. Він кивнув головою, коли я сказав, що тема нашої розмови не надто мені приємна, поплескав мене по плечах, налив усім вина і знов заходився їсти.
Після цього економка показувалась тільки двічі і на короткий час, і щоразу містер Джеггерс обходився з нею досить суворо. Але руки у неї були - Естеллині руки, і очі її були - Естеллині очі, і хоч би вона ще й сотню разів зайшла, це й на крихту ані зміцнило б, ані похитнуло моєї впевненості.
Вечір тягся нудно. Веммік вихиляв своє вино, коли йому наливали, з таким діловим виглядом, як, певне, й свою платню отримував, коли йому її вручали, а погляд його був невідривно втуплений у патрона, засвідчуючи постійну готовність бути підданим допитові. Що ж до вина, то Веммікова поштова скринька споживала його в не меншій кількості (і так само байдужно), ніж усяка інша поштова скринька приймає листів. З мого погляду, це весь час був зовсім не той близнюк, він тільки зовнішністю нагадував волвортського Вемміка.
Розпрощались ми рано і вийшли вдвох. Уже коли ми намацували свої капелюхи серед Джеггерсового завалля чобіт, я відчув, що потрібний мені близнюк ось-ось оживе, і не пройшли ми й десятка кроків по Джеррард-стріт у напрямку Волворту, як я переконався, що йду руч об руч з потрібним близнюком, а той другий устиг розчинитись у вечірньому присмерку.
- Нарешті вже! - озвався Веммік.- Дивовижний він чоловік, іншого такого й не знайдеш, але, обідаючи у нього, мусиш засупонювати себе по саму зав'язку, тоді як мені обід більше смакує, коли я у розсупоненому стані.
На мою думку, він висловився дуже слушно, і я так йому й сказав.
- Нікому, крім вас, я й не говорив би цього,- зазначив Веммік.- Я знаю, що сказане між нами далі не піде.
Я поцікавився у нього, чи він коли-небудь бачив названу дочку міс Гевішем, нинішню місіс Бентлі Драмл. Він відповів, що ні. Щоб уникнути надто різкого переходу, [386] я тоді заговорив про Старого й міс Скіффінс. Він зробив хитрувату міну, коли я згадав міс Скіффінс, і зупинився серед вулиці висякати носа, стріпнувши головою й розгорнувши хустинку не без прихованого самовдоволення.
- Пригадуєте, Вемміку,- сказав я,- ви мені радили - ще до того, як я побував у домі в містера Джеггерса,- звернути увагу на його економку?
- Невже? - відказав він.- Ах, таки й справді. Хай йому чорт! - додав він похмуро.- Звісно, що радив. Виявляється, я ще не повністю розсупонився.
- І ви назвали її диким приборканим звіром?
- А як би ви її назвали?
- Точнісінько так само. Але от як її містер Джеггерс приборкав?
- Це його секрет. Вона у нього вже багато років.
- Мені хотілося б почути її історію. З певних причин вона мене дуже цікавить. Ви ж можете не сумніватись, що сказане між нами далі не піде.
- Та, як на правду, то я не знаю її історії,- відказав Веммік.- Тобто я знаю не все. Але те, що я знаю, я вам розповім. Звичайно, це ми з вами розмовляємо як суто приватні особи.
- Певна річ.
- Десятків два років тому цю жінку судили в кримінальному суді за вбивство і виправдали. Замолоду вона була красуня, і здається, має в собі домішку циганської крові. В усякому разі, тоді кров у неї була досить гаряча, як можна гадати.
- Але ж її виправдали.
- Оборонцем у неї був містер Джеггерс,- мовив далі Веммік, значливо глянувши на мене,- і він провів справу напрочуд майстерно. Справа здавалась безнадійною, та й він тоді лише починав кар'єру, але йому вдалося повернути все так, що це викликало загальне захоплення - власне, з тих часів він і прославився. Він день у день стримів у поліційному суді, протестуючи навіть проти попереднього ув'язнення, а на судовому процесі, коли сам не міг виступати, радив адвокатові, що треба говорити,- всі чудово це бачили. Жертвою вбивства була жінка, на добрих десять років старша за цю і куди як кремезніша та й узагалі дужча. Причина - ревнощі. Вони обидві були волоцюжки, і ця з Джеррард-стріт дуже молодою вийшла за якогось волоцюгу - жила з ним, як то говориться, на віру,- і ревнива була до сказу. Жертву - по літах вона, очевидно, більше підходила тому чоловікові [387] - знайшли мертвою в клуні поблизу Гаунслоу-Гіта. Між ними сталася сварка й, мабуть, бійка. Жертва вся була в синцях, ґулях та подряпинах, і кінець кінцем її схопили за горло й задушили. Підозра ні на кого не могла впасти, крім цієї жінки, і ось містер Джеггерс побудував оборону на тому, що їй просто не по силі було б це зробити. І вже будьте певні,- додав Веммік, торкаючись мого рукава,- що тоді він і не натякав, як тепер, які в неї дужі руки.
(Якось я був розповів Веммікові, що раз під час обіду він примусив її показати гостям свої зап'ястки.)
- Отож, сер,- мовив далі Веммік,- випадково так вийшло - чисто випадково, розумієте,- що, опинившись під арештом, ця жінка весь час мала на собі дуже вміло підібрану одежу, завдяки чому здавалась куди тендітнішою, ніж насправді; особливо ж рукави були прикметні - від них було таке враження, наче руки її зовсім тоненькі. На тілі в неї виявили всього один-два синці - для волоцюжки річ звичайна,- але долоні з тильного боку вона мала подряпані, і питання стояло, чи це не від нігтів. Так-от містер Джеггерс довів, що вона продиралася через зарості ожини, які до обличчя їй не сягали, але не могли не зранити її рук; на шкірі у неї справді знайшли колючки, подані опісля судові як речові докази, до того ж у тих заростях при огляді познаходили й надламані гілки, маленькі клаптики від її сукні та де-не-де цяточки крові. Проте найсміливі-ший його аргумент був ось який. Щоб довести її ревнощі, висувалося нібито обгрунтоване припущення, що приблизно в той самий час, коли сталося вбивство, вона на злість своєму чоловікові у нестямі позбавила життя їхню трилітню дитину. Містер Джеггерс повернув це ось в який спосіб. «Ми твердимо, що це сліди не нігтів, а колючок ожини, і показуємо вам ці колючки. Ви твердите, що це сліди нігтів, і висуваєте гіпотезу, що вона забила власне дитя. Але в такому разі ви повинні погодитись і на всі висновки, що випливають з цієї гіпотези. Коли на те пішло, то вона могла вбити свою дитину, а дитина, чіпляючись за неї, могла подряпати їй руки. Але що з цього? Ви ж розглядаєте не справу про вбивство дитини, то вже була б зовсім інша історія. А що стосується даної справи, то якщо ви наполягаєте на тому, що це таки подряпини від нігтів, очевидно, у вас є якесь пояснення цього, припустивши заради суперечки, що ви їх не вигадали?» Коротше кажучи, сер,- докінчив Вем- [388] МІК)- містер Джеггерс так забив баки присяжним, що ті визнали її невинною.
- І відтоді вона служить у нього?
- Так,- сказав Веммік.- Але тут ще одне: вона пішла до нього на службу зразу ж, як її виправдали, і вже такою приборканою, як нині. Щодо її обов'язків, то вона за цей час дечого навчилася, однак приборканою вона була з самого початку.
- А ви не пам'ятаєте, якої статі була дитина?
- Кажуть, дівчинка.
- Більше ви нічого не маєте мені сьогодні сказати?
- Більше нічого. Вашого листа я отримав і знищив. А більше нічого.
Ми щиро побажали один одному на добраніч, і я пішов додому, обтяжений новими думками, хоч так і не звільнився від тягаря тих, які обсідали мене давніше.
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
