Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 5
Забачивши гурт солдатів, що застукотіли прикладами заряджених рушниць на порозі, всі посхоплювалися з-за столу, а місіс Джо, що голіруч повернулась до кухні, застигла вражено на місці, ледве встигнувши розгублено зойкнути:
- Господи боже милостивий, куди ж це... подівся... паштет?
Ми з сержантом стояли посеред кухні, коли місіс Джо видивилась на нас, і я потроху почав усвідомлювати, що тут діється. Бо це ж саме сержант заговорив був до мене, а тепер він обводив поглядом усіх присутніх, правою рукою привітно простягаючи до них наручники, а ліву поклавши мені на плече.
- Перепрошую, леді й джентльмени,- промовив [39] сержант,- але, як я вже заявив при вході цьому жвавому парубійкові - (нічого він мені не заявляв),- мене ім'ям короля послано в погоню, і мені потрібен коваль.
- А навіщо він вам здався, дозвольте запитати? - досить нецеремонно озвалась моя сестра, обурившись тим, що взагалі хтось там може потребувати коваля.
- Якщо говорити від мене особисто, пані,- відповів галантний сержант,- то задля того, щоб мати честь і приємність познайомитися з його симпатичною дружиною; від імені ж короля я скажу, що маю до нього невеличку справу.
Всім стало ясно, що язик у сержанта недаремно підвішено, а містер Памблечук навіть уголос це висловив: ♦Добре сказано!»
-• Бачите, ковалю,- сержант на цей час уже встиг вирізнити Джо з-посеред присутніх,- у нас трохи зіпсувалась оця штучка - замок не діє, і ланцюжок погано ходить. А що нам невдовзі треба буде скористатися нею, то ви вже прикиньте, яка тут причина.
Джо прикинув і сказав, що доведеться розпалювати горно і що робота забере, мабуть, години зо дві.
- Так? Ну, тоді зараз же й беріться,- рішуче заявив сержант,- бо це ім'ям його величності. А як вам потрібна буде поміч, мої хлопці до ваших послуг.
З цими словами він гукнув солдатів, що один за одним іїовїгодш'и в кухню і поставили в кутку свою зброю. Самі ж BOHKS як то ведеться серед солдатів, поставали хто склавши руки перед собою, хто зігнувши коліно чи спершись до стіни, і час від часу то поправляли ременя чи набійницю, то відхиляли двері й витягували здушену високим когліром пішо, щоб сплюнути на подвір'я.
Все це я бачив, наче в напівсні, бо був сам не свій зі страху. Але коли до мене стало доходити, що наручники призначені для когось іншого і що з появою солдатів паштет відступив на задній план, у голові моїй ледь-ледь проясніло,
- Чи не скажете часом, котра година? - звернувся сержант до містера Памблечука, вирішивши, що коли той знається на людях, то може знатись і на часі.
- Щойно минуло пів на третю.
- Нормально,- сказав сержант, трохи поміркувавши.-Навіть якщо доведеться забаритись дві години, це нічого. А далеко звідси до боліт? Не більш як миля, гадаю?
- Миля і є,- відповіла місіс Джо. [40]
- То й добре. Почнемо облаву на схилку дня. Перед самим смерком, такий наказ. Отже, все добре.
- Втікачі, сержанте? - діловито поцікавився містер Еопсл.
- Атож,- відповів сержант,- двоє. Оскільки відомо, вони ще на болотах і до смерку не спробують звідти в їбратись. Ніхто з вас нічого такого не помічав?
Усі, крім мене, цілком щиро відповіли, що ні. А спитати мене нікому й на думку не спало.
- Що ж,- мовив сержант,- вони й не здогадуються, що скоро опиняться е облозі. Ну, ковалю! Якщо ви готові, то його величність тим паче.
Джо вже скинув піджака, жилетку й краватку, надягнув фартуха і пройшов до кузні. Один із солдатів порозчиняв дерев'яні віконниці, другий розпалив вогонь, третій кинувся роздувати міхи, а решта поставала навколо полум'я, яке невдовзі вже розгорілося. І почався у Джо стукіт і дзвякіт, стукіт і дзвякіт,- ми ж стояли з усіх беків і дивилися.
Зацікавленість майбутньою погонею настільки всіх захопила, що глоя сестра навіть роздобрілася - вона наточила з барильця глек пива для солдатів, а сержантові запропонувала скляночку бренді. Але містер Памблечук хутко заперечив:
- Дайте йому вина, добродійко. В яьому-то. я вже певний, немає дьогтю.
Сержант подякував йому і сказав, що волів би питво без дьогтю, отож якщо ніхто не заперечує, то він вип'є вина. Взявши склянку, він проголосив: «За здоров'я його величності!» - привітав присутніх зі святом і вихилив усе одним духом, ще й прицмокнувши при цьому.
- Що, смачненьке, сержанте? - спитав містер Памблечук.
- Знаєте, що я вам скажу? - відповів сержант.- У мене така підозра, що це винце ви самі й роздобули.
Містер Памблечук еамоздоволено засміявся й промовив:
- Ну, невже? А звідки ж у вас така підозра?
- А звідти, що ви,- відказав сержант, ляснувши його по плечах,- я бачу, розумієтесь, що й до чого.
- Ви так гадаєте? - містер Памблечук знов самовдо-еолєно засміявся.- Випийте ще одну скляночку!
- Тільки разом з вами. На знак дружби,- сказав сержант.- За ваше здоров'я! Щоб ви жили тисячу літ і щоб завше на цім ділі зналися не згірше, як сьогодні! [41]
Сержант миттю вихилив і цю склянку і виразно- налагодився й на третю. А містер Памблечук, запалившись гостинністю, зовсім забув, що це вино він же приніс у дарунок місіс Джо, бо взяв пляшку у неї з рук і став пригощати, мов щедрий господар. Навіть мені трошки перепало! Коли ж перша пляшка скінчилася, він гукнув, щоб принесли другу, і з не меншою гостинністю став розливати й ту.
Дивлячись, як вони весело юрмляться в кузні, я подумав: якою ж це страшенно звабливою присмакою до їхнього обіду виявився мій бідолашний утікач на болотах! За обідом, поки не з'явилася ця розвага, їм було куди нудніше. І тепер, коли вони збуджено обговорювали, як схоплять «тих двох лотрів», коли й міхи гули, і полум'я шугало, і дим курився навздогін за втікачами, коли й Джо гупав молотом задля їхніх кайданів, і зловісні тіні на стіні погрозливо скидалися вслід їм у міру того, як вогонь то розгорявся, то спадав, а розжарені до червоного іскри злітали вгору й гасли,- моїй сповненій жалощів дитячій уяві здавалося, що бліде надвечір'я за вікном ще більше зблідло від співчуття до цих сердег. Нарешті Джо скінчив роботу, і дзвякіт та брязкіт припинились. Надягнувши піджака, він набрався сміливості й запропонував: чи не піти й нам із солдатами, подивитись, як проходитиме облава? Містер Памблечук і містер Габл не пристали на цю пропозицію, їх більше принаджувало товариство дам і можливість спокійно посмоктати собі люльку. Зате містер Вопсл зохотився піти разом з Джо, а Джо сказав, що візьме й мене, коли моя сестра не заперечуватиме. Вона б нас повік-віку не пустила, я певен, якби їй самій не кортіло дізнатись, чим скінчиться облава. Отож місіс Джо дозволила, але з однією умовою:
- Якщо хлопцеві розчерепить голову кулею, не думай, що я її стулю докупи.
Сержант ґречно попрощався з жіноцтвом, а з містером Памблечуком розлучився як з давнім приятелем, хоч я сумніваюся, чи без сприяння спиртного він міг би так оцінити чесноти цього добродія. Солдати побрали рушниці й вишикувалися. Містерові Вопслу, Джо й мені було якнайсуворіш наказано триматися в ар'єргарді й не озиватись ані словом після того, як дійдемо до боліт. Опинившись на вільготному повітрі, ми шпарко рушили вперед, і я по-зрадницькому прошепотів Джо:
- Дай боже, Джо, щоб ми їх не знайшли. А Джо відповів мені так само пошепки: [42]
- Я б і шилінга не пошкодував, аби лиш їм пощастило дати драла, Піпе.
Ніхто з села не приєднався до нас, бо погода була холодна й непривітна, дорога понура, і в дедалі більших сутінках іти було важко, тож люди воліли сидіти вдома біля розпалених коминків і справляти свято. Де-не-де, коли ми проходили, до освітлених вікон хутко припадали чиїсь обличчя, але надвір ніхто не показувався. Ми проминули стовпа із вказівним перстом і тепер прямували до цвинтаря. Там на помах сержантової руки ми зупинились на хвилину-другу, і кілька солдатів розпорошилися серед могил та оглянули церковну паперть. Нікого не знайшовши, вони повернулися, і ми через бічні ворота цвинтаря вийшли на відкриті болота. В очі нам била сльота, гнана східним вітром, і Джо взяв мене на плечі.
Тепер, коли ми опинились на цьому гнітючому пустищі,- вони й не уявляли, що я був тут вісім чи дев'ять годин тому і бачив обох утікачів! - мене раптом вжахнула думка: а що, як мій каторжник вирішить, ніби це я навів сюди солдатів? Він же питав мене, чи я не дурю його, і ще сказав, що я був би паршивим щеням, якби когось нацькував на нього. Невже він подумає, що я справді ошуканець і викажчик, що я таки зрадив його? Але даремно було тепер сушити цим голову. Я сидів у Джо на плечах, а Джо, мов той мисливець, перескакував через рови і тільки підбадьорював містера Вопсла, щоб не відставав і не врізався в землю своїм римським носом. Солдати попереду розгорнулися широкою лавою. Ми посувалися в тому самому напрямку, що і я вранці, доки не заблукав у тумані. Але туману поки що не було, чи то, може, його розвіяв вітер. У багряному відблиску призахідного сонця виразно видніли й маяк, і шибениця, і пагорб з батареєю, і протилежний берег річки,- тільки окрите все водяво-олов'яною барвою.
Серце у мене гупало, мов коваль молотом, коли я сидів отак на широких плечах у Джо і вглядався навколо, щоб побачити який-небудь слід утікачів. Але нічого я не міг ні побачити, ні почути. Кілька разів мене страшенно налякав містер Вопсл своїм хеканням і сопінням, та потім я зрозумів, що ці звуки не мають ніякого відношення до мети нашої погоні. Раз я здригнувся, коли мені знов причувся звук напилка, хоча то було тільки овече брязкотельце. Вівці переставали жувати й боязко підносили погляди в наш бік, корови відвертали голови від вітру й сльоти і сердито втуплювались у нас, наче це ми завинили [43] в негоді,- лише цим та ще тихим шелестом трави в останньому присмерку дня і пожвавлювалась одноманітна непорушність боліт.
Солдати наближалися до старої батареї, ми йшли трохи поодаль за ними, коли раптом усі зупинились мов укопані. На крилах вітру й дощу до нас долинув чийсь протяглий крик. Потім крик повторився. Він доносився звідкілясь зі сходу, протяглий і лункий. Здавалося навіть, що то звучать водночас два чи й більше голосів, наскільки можна було гадати з відстані.
Сержант і кілька найближчих солдатів тихцем говорили про це, коли до них підійшли ми з Джо. Прислухавшись, Джо (який розумівся на цьому) погодився з їхньою думкою; містер Вопсл (який зовсім на цьому не розумівся) теж погодився. Сержант, чоловік рішучий, наказав на крики не відповідати, але звернути у той бік і просуватися «підбігцем». Отож далі ми рушили праворуч (на схід), і Джо так енергійно метнувся вперед, що я насилу втримувався у нього на плечах.
Це вже таки справді була гонитва, аж навіть Джо, шо за всю дорогу прохопився ледве кількома словами, крикнув мені: «Ну й женем!» Ми мчали як оглашенні --вниз і вгору по насипах, через шлюзи, хлюпали по ровах, продиралися поміж цупкого очерету. Що ближче чулися крики, то ясніше ставало, що кричить не одна людина. Часом крики наче зовсім стихали, і тоді солдати завмирали на місці. Коли вони долинали знову, солдати ще хуткіше поривалися бігти, а ми за ними. Невдовзі ми вже були так близько, що розрізнили, як один голос кричить: «Убивця!», а другий: «Арештанти! Втікачі! Варта! Сюди, втікачі тут!» Потім голоси немов поглинула колотнеча, а за хвильку вони почулися знову. Тепер уже солдати рвонули вперед, мов ті олені, а з ними й Джо.
Поки ми надбігли на піум вовтузні, сержант був уже там, і двоє солдатів майже здоганяли його. Вони піднесли рушниці й націлились, коли настигла рзшта погоні.
- Тут обидва! - захекано вигукнув сержант, стрибаючи на дно рову.- Здавайтеся, ви!
На всі боки прискали вода й багнюка, чулася лайка, гупали удари, але кінець кінцем кільком солдатам, що скочили в різ на допомогу сержантові, таки вдалося витягти поодинці обох каторжників - мого й другого. Закривавлені й задихані, вони відчайдушно лаялись і борсалися, але я, звичайно, зразу впізнав обох.
- Врахуйте! - сказав мій знайомець, пошарпаним рукавом [44] витираючи кров з обличчя й струшуючи з пальців вирване волосся.- Це я затримав його! Я передаю його вам! Врахуйте це!
- Пуста балачка,- зауважив сержант.- Нічого ти на цьому не вигадаєш, чоловіче, бо ти теж з тої самої команди. Наручники сюди!
- А я й не хочу ніякої вигоди. Мене й те вдовольнить, що я зробив,- сказав мій знайомець і хижо засміявся.- Я його затримав. Він це знає. Більш мені нічого й не треба.
У другого каторжника обличчя аж посиніло, на додачу до давніших синців на лівій щоці його тепер наче геть усього покрили садна та подряпини. Він не міг промовити ані слова, такий був захеканий, і поки на них обох надівали наручники, навіть мусив прихилитись до солдата, щоб не звалитися з ніг.
- Завважте, служба,- він хотів мене вбити,- оце перше, що він спромігся сказати.
- Вбити хотів? - зневажливо повторив мій каторжник.- Хотів і не зробив цього? Я взяв його й віддав вам - ось що я зробив. Я не тільки не дозволив йому втекти з боліт, але навіть приволік назад, аж сюди дотягнув. Він з благородних, коли ваша ласка, оцей паскудник. Тепер завдяки мені баржа дістала назад свого благо-родника. Вбити його'. Чи ж варто було цим бруднити руки, коли я міг краще йому прислужитися, сюди приволікши?
Другий каторжник знов видушив із себе:
- Він хотів... хотів... убити мене. Будьте... будьте свідками.
- Ось ви послухайте,-• звернувся мій каторжник до сержанта.- Я самотужки втік з плавучої тюрми, сам це надумав і зробив. Я б міг і з цих холоднющих боліт ушитися, бачите, у мене ж навіть і нога не закута,'- коли б тільки не довідався, що й він тут. То оце щоб вій вирвався на волю? Щоб скористався тим способом, що я придумав? Щоб знову став жиріти моїм коштом? Щоб знов усе пішло по-старому? Ні, ні й ні! Навіть коли б я мав здохнути в цім багнищі,- він незграбно махнув скутими руками, показуючи на рів,- то й тоді я б його не випустив, а діждався, щоб ви забрали його у мене з рук.
Другий утікач, смертельно нажаханий моїм знайомцем, знову повторив:
- Він хотів мене вбити. Якби не ви, він би мене вбив. [45]
- Брехня! - гарячково заперечив мій каторжник,- Брехлом він вродився, брехлом і подохне. Таж у нього на обличчі це написано! Ось хай-но тільки гляне на мене! їй-бо, не посміє!
Другий каторжник, силкуючись зобразити зневажливу посмішку,- хоч ніяк не міг стримати нервового шарпання, що кривило йому губи,- подивився на солдатів, подивився на болота й на небо, але вперто не підносив погляду на свого злозичливця.
- Ось бачите? - вів далі мій каторжник.- Бачите, який з нього паскудник? Бачите, як у нього очі бігають та шмигають? Ось так було й тоді, коли нас разом судили. Ні разу навіть не глянув на мене.
У того другого раз по раз посмикувались пересохлі губи й неспокійно метушилися очі, аж урешті він бликнув ними на мого знайомця й мовив: «Було б на що дивитись»,- глузливо при цьому примружившись на скуті його руки. Мій каторжник аж скипів на ці слова й був би кинувся на кривдника, якби не солдати.
- Чи ж я не казав вам,- озвавсь тоді другий утікач,- що він убив би мене, коли б зміг?
Усі ми бачили, як він тіпався зі страху і як на устах у нього виступила біла, мов сніг, піна.
- Годі вже балачок,- втрутився сержант.- Запалюйте смолоскипи!
Коли один солдат, що був з кошиком замість рушниці, схилився на коліно й став розкривати кошика, мій знайомець уперше розглянувся й побачив мене. Я увесь час, відколи ми надбігли, так і стояв край рову, де поставив мене Джо, знявши з плечей. Перехопивши погляд свого каторжника, я непомітно ледь розвів руки й' похитав головою. Мені було просто необхідно, щоб він мене побачив, щоб здогадався з мого вигляду, що я тут зовсім не винний! До мене так і не дійшло, чи він зрозумів мій намір, бо він тільки на секунду глянув якось дивно й зразу ж одвів очі. Але хоч би він дивився на мене годину або й цілий день, все одно його погляд не міг би бути пильніший, аніж за ту коротку мить.
Солдат із кошиком викресав вогонь, запалив три-чотири смолоскипи й роздав товаришам, а одного залишив собі. І до цього було майже темно, тепер же ще більш потемніло, а потім пітьма й зовсім згусла. Перше ніж рушити, четверо солдатів стали кружка й двічі пальнули в повітря. Незабаром віддалеки теж загорілися смолоскипи - одні за нами, інші на болотах потойбіч річки. [46]
- Усе гаразд,- сказав сержант.- Рушаймо. Недалеко ми й пройшли, коли враз попереду почулись
три гарматні постріли - такі лункі, аж мені здалося, наче це у мене у вусі вибухнуло.
- Це тебе ждуть на борту,- сказав сержант моєму каторжникові,- вже знають, що ти вертаєшся. Не відставай, чоловіче. Підтягнись!
Обох утікачів вели осібно, кожного під окремим конвоєм. Я взяв Джо за руку, а в другій руці він ніс смолоскип. Містер Вопсл був за те, щоб вернутися у село, але Джо вирішив додивитись до кінця, отож ми й далі йшли з солдатами. Посувалися тепер битою стежкою, що слалася здебільшого берегом і тільки місцями відступала від річки, коли траплялися загати з невеличкими млинами чи замулені шлюзи. Оглянувшись, я побачив, що й інші вогники посуваються вслід за нами. Зі смолоскипів, які ми несли, на стежку падали чималі вогняні клапті й потім курились там і яскріли. Більш нічого не було видно, крім суцільної пітьми. Від смолянистого полум'я повітря довкола нагрівалося, і це наче подобалось обом бранцям, що, шкутильгаючи, ступали, оточені рушницями. Йти ми не могли швидко через це їхнє кульгання, і ще довелося разів два-три зупинятись, щоб дати їм перепочити, до того вони були знесилені.
Приблизно за годину такої дороги ми добулися до простої дерев'яної хатини біля пристані. Усередині була варта, нас окликнули, і сержант відповів. Потім ми ввійшли в хатину, де стояв дух тютюну й вапна, яскраво палахкотів коминок, світилася лампа, видно було стояк для рушниць, барабан і низький дерев'яний поміст, схожий на підставку з-під величезної качалки для білизни,- на ньому могло спати заразом кільканадцятеро солдатів. Трое-четверо їх лежало там у шинелях, вони не дуже зацікавились нашою появою - ледь підвели голови, сонно глянули й знов уклалися. Сержант так наче доповів комусь, щось записав у книжку, і тоді того каторжника, якого я називаю «другим», вивели під конвоєм, щоб переправити на баржу.
Мій каторжник ото лише раз глянув на мене, а більше й не повертав у мій бік голови. Поки ми були в приміщенні, він у задумі дивився на вогонь або ставив то одну, то другу ногу на ґратки й так само в задумі дивився на них, немов шкодуючи, що за останні дні їм довелося стільки натерпітися. Раптом він обернувся до сержанта й сказав: [47]
- Я маю дещо заявити відносно втечі. Це задля того, щоб підозра не впала на когось іншого.
- Ти можеш заявляти все, що хочеш,- відказав сержант, схрестивши руки на грудях і холодно дивлячись на бранця,- але не конче тут. Ти ще матимеш не одну нагоду і сказати, й почути, перше ніж цю справу оформлять.
- Це правда, але тут мова за інше. Людина не може існувати без їжі, принаймні я не можу. Я поживився деяким харчем он у тому селі, де церква серед боліт.
- Ти хочеш сказати - вкрав? - спитав сержант. -^- І я скажу, в кого. У коваля.
- Он як! - промовив сержант, дивлячись на Джо.
- Он як, Піпе! - промовив Джо, обертаючись до мене.
- Усякі там недоїдки, таке ото, та ще трохи спиртного, та шмат паштету.
- А ви часом не помітили, що у вас зник паштет? - тихо запитав сержант у Джо.
- Та жінка помітила, саме ту хвилину, як ви прийшли. Адже так, Піпе?
- То це ви коваль? - спитав мій каторжник, хмуро перевівши погляд на Джо, а на мене навіть не глянувши.- Ну, то вже вибачайте, але ваш паштет я з'їв.
- Та на здоров'я, чоловіче...- Згадавши про дружину, Джо додав: - Мені його анітрохи не шкода. Нам не відомо, що ти такого накоїв, бідолахо нещасний, але ми зовсім не хотіли б, щоб ти через це помер з голоду. Правда, Піпе?
У горлі каторжника знову щось булькнуло, і він одвернувся до нас спиною. Човен тим часом повернувся, конвой був уже готовий, тож ми пройшли за в"язнем на пристань, складену з абияк обтесаного каміння та колод, і стали дивитись, як його посадили в човен, де за гребців були такі самі каторжники, що й він. Ніхто начебто не здивувався з його появи, нікому не закортіло глянути на нього, чи привітати, чи поспівчувати, чи бодай озватись, тільки чийсь голос у човні гаркнув, немов собакам: «Гребіть, ви!» - і весла розмірено опустились у воду. При світлі смолоскипів ми бачили трохи віддаля від болотистого берега чорний обрис баржі, схожої на проклятий богом Ноїв ковчег. Вся позамикана й заґратована, припнута важкими іржавими ланцюгами якорів, ця плавуча в'язниця в моїх дитячих очах здавалась такою самою закутою в кайдани, як і каторжники на ній. Ми бачили, як чозен пристав до борту, втікача підняли нагору і він [48] зник. Тоді рештки смолоскипів солдати покидали у воду, і вони засичали й погасли, наче на знак того, що для нього все вже було скінчене.
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
