Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 53
Вечір був темний, але коли обгороджені ділянки залишились позаду і я опинився на болотах, зійшов місяць уповні. Смужка чистого неба ген за чорнотою боліт була така вузька, що великому червоному місяцеві ледве ставало місця на ній. За кілька хвилин він піднявся вище й сховався серед навислого пасма хмар.
Сумовито завивав вітер, і на болотах було дуже гнітюче. Хтось незнайомий з цими краями довго тут би не витримав, і навіть мені зробилося так прикро, що я завагався - чи не повернути назад. Але ж я знав ці болота, і не заблукав би тут і темнішого вечора, та й заїхавши сюди, я не мав ніякого приводу для відступу. Отож опинившись тут проти своєї волі, я проти волі й далі пішов. Простував я не в тому напрямку, де стояв наш дім, і не в тому, де ми колись переслідували втікачів. Плавуча тюрма була далеко ззаду, а вогні старого маяка на косі я міг побачити, лише оглянувшись. Піч для випалу вапна я знав не гірше від старої батареї, але їх розділяло добрих кілька миль відстані, і якби того вечора в обох цих місцях горіло світло, між ними простяглася б довга лінія чорного обрію.
Попервах я місцями причиняв за собою хвіртки в огорожах і вряди-годи зупинявся, щоб корови, які порозлягалися на стежках, де було сухіше, встигали підвестися і сонно відступитися в траву й очерет. Але невдовзі я вже лишився самотою серед цього пустища.
Минуло ще з півгодини, поки я наблизився до печі. Вапно горіло, відгонячи смердючим застійним запахом,- вогонь, очевидно, запалили на цілу ніч, бо робітників ніде не було видно. Поруч був невеличкий кар'єр, через який слалася моя стежка; розкидані кайла й тачки свідчили, що вдень тут працювали.
Піднявшися стежкою знову на рівень боліт, я побачив, що в старій хатині над шлюзом світиться. Я прискорив ходу і за хвильку постукав у двері. Чекаючи на відповідь, я розглянувся й помітив, що давно покинутий шлюз стоїть напіврозвалений, що хатина - дерев'яна, під черепицею,- якщо й дає ще захисток від негоди, то дуже ненадійний, що багнюку й твань навколо позаснувало вапном і що на мене невблаганно наповзають задушливі випари від печі. Оскільки ніхто не показувався, я знову постукав. Не почувши ніякої відповіді, я натис на клямку. Вона легко подалась, і двері прочинилися. Заглянувши [415] всередину, я побачив стіл з запаленою свічкою на ньому, І лавку й сінник на низенькому ліжку. А що вгорі було і й піддашшя, то я гукнув: «Є тут хто?», але знову ж J ніхто мені не відповів. Я глянув на годинник, переконався, ; що дев'ята година вже минула, і ще раз гукнув: «&~ тут хто?» Так і не діждавшись відповіді, я вийшов надвір і зупинився, не певний, що робити далі.
Починалася злива. Не побачивши надворі нічого нового, я знов завернув у хатину, став на порозі й задивився в ніч. Розмірковуючи, що хтось недавно тут був і скоро має вернутись - бо звідки ж запалена свічка - я надумав подивитись, чи багато гніту вигоріло. Тільки я ступнув за поріг і узяв свічку, як хтось сильним ударом вибив її у мене з руки й вона погасла, а ззаду на шию мені накинули міцного зашморга.
- Ага, попався! - з лайкою промовив притишений голос.
- Що це? - закричав я, вириваючись.- Хто тут? Рятуйте, рятуйте!
Але не тільки лікті мої виявилися щільно притиснені до боків, а ще й нестерпно боліла опечена рука. Щоб заглушити мій крик, хтось затискав мені рота то дужою долонею, а то й усім дужим тілом; відчуваючи близько чиєсь гаряче дихання, я марно силкувався вирватись, поки мене міцно до чогось прив'язувано.
- Ану-но ще крикни,- промовив з новою лайкою притишений голос,- і я тобі враз хребта переб'ю!
Мало не зімлівши від болю ушкодженої своєї руки, досі ще знетямлений від несподіванки, але притім усвідомлюючи, що ця погроза ніякий не жарт, я стих і спробував бодай трошки вивільнити руку. Однак спроба ця виявилась даремною. А рука моя, ще не загоєна від опіків, тепер боліла так, немов її встромили в окріп.
Темний вечір за вікном раптом змінився чорною пітьмою, з чого я зробив висновок, що невідомий зачинив віконницю. Намацавши кремінь з кресалом, він став викрешувати вогонь. Напружено вдивляючись в іскри, що падали на трут, який він силувався роздмухати, я побачив, та й то лише на мить, тільки його губи та голубуватий кінчик трісочки у нього в руці. Трут відволог - що й не дивно було тут - і іскри одна за одною гасли.
Невідомий не квапився і далі собі кресав кременем по сталі. Коли раз іскри приснули навколо дощем, я вловив обрис його долонь і крайчик обличчя і зрозумів, [416] що він сидить за столом,- але й тільки. Та незабаром я знову побачив його сині губи, що дмухали на трут, і ось тріска спалахнула й освітила - Орліка!
Не знаю, кого я сподівався побачити, тільки вже ж не Орліка. Впізнавши його, я відчув, що становище моє й справді небезпечне, і вирішив не спускати з нього ока.
Він без поспіху запалив свічку, кинув тріску на підлогу й затоптав ногою. Потім поставив свічку трохи осторонь, щоб йому було видніше, сперся ліктями на стіл і втупився в мене. Я побачив, що стою прив'язаним до драбини на піддашшя, вправленої в підлогу за крок від стіни.
- Тепер ти попався,- озвавсь він після того, як ми кілька хвилин оглядали один одного.
- Розв'яжи мене. Відпусти!
- Еге ж,- відказав він.- Я відпущу тебе. Відпущу так, що ти знімешся до самого неба й до самих зірок. Але все у свою пору.
- Навіщо ти заманив мене сюди?
- А тобі не ясно? - відказав він, злісно бликнувши очима.
- Навіщо ти напав на мене в темряві?
- Бо хочу сам усе впорати. Один краще збереже таємницю, ніж двоє. Ну ж ти, вража сила!
Спершись ліктями на стіл і взявши долоні під пахви, він самовдоволено похитував головою і так зловтішно споглядав мою безпорадність, що я й зовсім занепав духом. Поки я мовчки дивився на нього, він сягнув рукою в куток і дістав рушницю з оправленим у мідь ложем.
- Знайома тобі ця штука? - сказав він, так наче цілячись у мене з рушниці.- Пам'ятаєш, де ти бачив її раніше? Ану кажи, вовчиську!
- Пам'ятаю,- відповів я.
- Ти викурив мене відти. Це твоя робота. Ану кажи!
- А як же я міг інакше?
- Вже за одне це тебе треба уколошкати. А як ти насмів відшити мене від одної молодої особи, що мені подобалась?
- Коли це?
- Ще питаєш коли? А хто як не ти день у день паплюжив перед нею Старого Орліка?
- Ти сам себе спалюжив, тож себе й винувать. Я б не міг нічим тобі зашкодити, якби ти сам собі не шкодив.
- Брешеш! Хіба це не ти казав, що не пошкодуєш [417] ні зусиль, ні грошей, щоб викурити мене з цієї округи?- повторив він мої слова, сказані Бідді під час нашої останньої розмови.- Тож послухай, що я скажу. Коли-коли, а сьогодні тобі то вже направду треба було б викурити мене з цієї округи! Еге ж! Навіть якби на це пішли всі твої гроші до останнього щербатого фартінга! Коли він погрозився мені своїм ручищем, вищирившись, мов та тигрюка, я відчув, що це таки правда.
- Що ти зі мною зробиш?
- Я знаю, що зроблю,- сказав він і, звівшись на ноги, щоб краще розмахнутись, щосили гупнув кулаком у стіл,- приб'ю тебе і квит!
Він нахилився до мого обличчя, поволі розпростав кулак і долонею витер рота, немов у нього слина бігла при погляді на мене, а тоді знову сів.
- Ти ще малим був, а вже стояв на дорозі Старому Орлікові. Але сю ніч він тебе вже копитне зі своєї дороги. Він з тобою не буде більше воловодитись. Тобі каюк.
Я відчув себе на краю погибелі. Кинувши навкруги відчайний погляд, я не побачив і найменшого пролазу з цієї пастки.
- І не тільки це,- сказав він, знову кладучись ліктями на стіл.- Від тебе ні шматини, ні кісточки не зостанеться. Я вкину твій труп у піч - я туди і двох таких, як ти, доволочу - і хай собі люди гадають, кому що хочеться, а ніхто й сліду ніякого не знайде.
В голові у мене неймовірно швидко промайнули всі можливі наслідки такої смерті. Естеллин батько вирішить, що я відступився від нього, його схоплять, і він помре, проклинаючи мою душу; навіть у Герберта зародиться сумнів, коли він зіставить залишену йому записку з тим фактом, що я тільки на хвилину підходив до хвіртки міс Гевішем; Джо й Бідді ніколи не дізнаються, як я цього вечора відчув усю свою провину перед ними; ніхто так і не довідається, як багато я пережив, як щиро хотів виправитись, яких мук зазнав. Смерть, що чигала на мене, була жахлива; але куди жахливішим був страх, що по смерті мене безпідставно осудять. І так прудко неслися мої думки, що поганець і не встиг договорити, а я вже бачив, як мене зневажають ще ненароджені покоління - діти Естелли, діти її дітей...
- Вже недовго чекати, як я тебе приб'ю, мов худобину, бо ж для того тебе й прив'язано,- сказав він.- Але перше, вовчиську, я ще намилуюся тобою та наглузуюся. Ну ж ти, вража сила! [418]
У мене пронеслася думка - чи не заволати знову порятунку? Хоча ледве чи хто так добре, як я, знав безлюдність цієї пустки й усю безнадійність сподівань на допомогу. Отож коли він хижо втупився в мене, я тільки міцно стис губи, сповнений гніву й зневаги. Як там не було, а я вирішив не благати його, і, якщо мені судилось померти, чинитиму опір, скільки стане сили. І хоч у цю найскрутнішу хвилину я не відчував зла ні до кого з людських істот; і хоч я в покорі молив у неба милосердя; і хоч серце моє троюдила думка, що це ж я не попрощався і вже й ніколи не зможу попрощатися з найдорожчими мені людьми і не зможу ні пояснити їм нічого, ні попросити, щоб вони зглянулись на мої гідні жалю помилки,^- його, якби мені така змога, я б убив, навіть бувши при останньому подиху.
Він, видно, випив, бо очі йому почервоніли й налились кров'ю. На шиї у нього була бляшана баклага - так давніше він носив із собою клуночок з їжею та питвом. Він підніс баклагу до уст, жадливо смикнув з неї, і я відчув міцний запах горілки, що проступила багрянцем на його обличчі.
- Старий Орлік має тобі дещо сказати, вовчиську,- озвався він, знову лягаючи ліктями на стіл.- Це, коли хочеш знати, ти, саме ти згубив свою відьомську сестру.
І знов у голові в мене з неймовірною швидкістю ожили ті сцени - напад на мою сестру, її неміч і смерть,- поки він повільно й плутано жмакав слова.
- Ні, це ти, негіднику,- сказав я.
- А я кажу - це твоя робота, через тебе це вийшло,- відрубав він, ухопивши рушницю і широко вимахнувши нею в повітрі.- Я наскочив на неї ззаду, як оце й на тебе сьогодні, та як влуплю! Вона гепнулася, мов труп, і коли б там така піч, як отут, їй би вже й не ожити. Але згубив її не Старий Орлік, а ти. Ти був мазунчиком, а на нього сипалися лайки й стусани. Це на Старого б то Орліка лайки та стусани, ге? Ось тепер ти за все поплатишся. Твоя провина, ти й поплатишся.
Він знову відсьорбнув і ще дужче розлютився. З того, як задерлася вгору баклага, я зрозумів, що в ній лишилося зовсім мало. Мені було ясно, що це ж він так набирається духу, щоб покінчити зі мною. Я знав, що кожна крапля, яка ще була у баклазі,- це крапля мого життя. Я знав, що тільки-но я перетворюсь на складову частину тих випарів, які ще недавно наповзали на мене, мов зловісний привид-попередження, він поведеться так само, як і після [420] нападу на мою сестру: чимдуж майне до міста, щоб усі бачили, як він там швендяє та пиячить по пивничках. Уява моя помчалася за ним у місто, намалювала вечірню вулицю, де він бреде, і - як противагу до того світла й життя - пустельне болото й повзучі білі випари, що на них перетворилося моє тіло.
Поки він вимовляв кільканадцять слів, я встигав охопити думкою цілі, роки, і ще й більше того: те, що він говорив, не лишалося для мене самими словами, а поставало як зримі картини. Мій мозок був у такому збудженому й гарячковому стані, що тільки я подумаю про якесь місце, як уже й бачу його, згадаю про когось - і вже та людина постає перед моїм зором. Чіткість цих образів була просто дивовижна, але водночас я ні на секунду не спускав з ока самого Орліка - хто ж би не стежив за тигром, що припав до стрибка! - аж до тієї міри, що й найменший порух його пальців не проходив повз мою увагу.
Хильнувши ще раз, він підвівся з лавки і відсунув стола. Потім підняв свічку і, загородивши її своєю ли-хочинною рукою, щоб вона кидала світло на моє обличчя, став навпроти і злорадо втупився в мене.
- Я тобі іще дещо скажу, вовчиську. Отої ночі на сходах ти перечепився через Старого Орліка.
Я побачив сходи, на яких не горіло світло. Побачив тінь масивного поруччя, що падала на стіну від сторожевого ліхтаря. Побачив кімнати, яких мені більш ніколи не побачити: двері - одні напівотвором, другі причинені, меблі попід стінами.
- А чому Старий Орлік там опинився? Я тобі скажу іще дещо, вовчиську. Ти з нею таки зумів викурити мене з цієї округи, зумів позбавити легкого хліба, і я завів собі нових товаришів і нових господарів. Дехто з них і листи для мене пише, як треба - утямив? - листи для мене пише, вовчиську. П'ятдесятьма різними почерками вони здатні писати, не те, що ти! Ще з тих пір, як ти приїздив сюди сестру ховати, я твердо намислив звести тебе зі світу. І все примірявся, як краще тебе взяти, і став придивлятись, як ти живеш, де буваєш. Бо Старий Орлік недарма сказав собі: «Так чи так, але я його спопаду!» І що ж? Вистежував я тебе, а натрапив на твого дядька Провіса! Цікаво, ге?
Берег Вітрякового ставка, Чінксова затока, «Стара Мі-дяно-Зелена канатна майстерня» так чітко й виразно вималювалися перед! мною! Провіс у себе нагорі, сигнал, [421] тепер уже непотрібний, гарненька Клара, добра жінка з материнським серцем, розпростертий горілиць старий Білл Барлі - усе це пропливло повз мене, неначе підхоплене швидкою течією мого життя, що неслося до моря!
- Це в тебе б то дядько! Та я ж знав тебе у Гарджері ще малим вовченям, якому можна було й двома пальцями в'язи скрутити (я не раз поривався так зробити, коли бачив, як ти в неділю за селом тиняєшся), і в тебе тоді ніяких дядьків не водилося. І не пахло ними! Але ось коли Старий Орлік прочув, що твій дядько Провіс найпевніше носив на нозі ту залізяку, яку Старки Орлік знайшов хтозна-скільки літ тому розпиляною на цих болотах і переховував у себе, щоб опісля огріти нею твою сестру, мов бугая, так само, як і тебе от-от огріє... що, ні?., коли він прочув це... ні, думаєш?..
Глузливо ошкірившись, він тицьнув свічкою мені мало не в саме обличчя, аж я хильнувся вбік.
- Ага! - скрикнув він, сміючись, після того, як ще раз тицьнув у мене свічкою.- Опечене дитя вогню боїться! Старий Орлік знає, що ти задумав тихцем спровадити свого дядька Провіса з Англії, Старого Орліка так просто не обведеш, він знав і те, що ти сьогодні прийдеш! А тепер я тобі ще дещо скажу, вовчиську, це вже наостанці. Тут є такі люди, що їх твоєму дядькові Провісу так само не обвести, як тобі Старого Орліка. Хай-но спробує постережеться цих людей, коли його небіж гигне! Хай-но постережеться, коли від його дорогенького родича ні шматини, ані кісточки жодна душа не знайде. Ці люди нізащо не примиряться, щоб Мегвіч - атож, я й прізвище його знаю! - жив у одному з ними краю, і вони мають певні дані про нього, як він ще в іншому краю перебував, і вже ж ніяк не примиряться, щоб такого ворога поруч терпіти, щоб не доповісти, кому належиться. Може, це якраз і є ті люди, що здатні п'ятдесятьма різними почерками писати, не те, що ти! Стережися, Мегвічу, Компесона, та й шибениці заразом!
Він знов тицьнув у мене свічкою, опік мені обличчя й волосся і на мить осліпив, а тоді повернувся широченною спиною, ставлячи свічку на стіл. Я встиг подумки проказати молитву й побувати з Джо, й Бідді, й Гербертом - і все це за ту коротку мить, поки він стояв спиною до мене.
Поміж столом та протилежною стіною було кілька футів вільного місця, і ось там він і став тупцятися взад-вперед. Ще ніколи він не здавався мені таким силь-нющим, як зараз, коли отак вихляв своїми довжелезними [422] ручиськами й злісно поглядав на мене. Я не мав і крихітки надії. Хоч як блискавично діяв мій мозок і хоч які напрочуд виразні поставали переді мною картини замість думок, я все-таки чудово розумів, що він твердо вирішив за кілька хвилин позбавити мене життя і лише тому й наговорив мені так багато.
Раптом він зупинився, витяг корок з баклаги й пошпурив геть. Легенький був той корок,- а проте, як на мене, гупнув, мов свинцевий важок. Орлік пив повільно, все вище закидаючи баклагу, і вже не дивився на мене. Останні кілька крапель він вилив собі на долоню й злизав їх. Потім, наче неспроможний більше стримувати лють, брутально вилаявся, відкинув баклагу, нагнувся, і я побачив у нього в руці важенний каменярський молот з довгим руків'ям.
Я не забув, що вирішив був чинити в останню хвилину: не ставши дарма благати, я закричав щосили і щосили став вириватись. Вільні у мене були тільки голова й ноги, але виривався я з такою потугою, що й сам здивувався, звідки вона в мене взялась. І ту саму мить пролунали чиїсь крики мені у відповідь, у дверях блиснуло світло й промайнули якісь постаті, почулися голоси й вовтузня, і я побачив, як Орлік випірнув із людського стиску, немов з виру, перемахнув через стіл і зник у темряві ночі.
Коли минула непритомність, я відчув, що лежу розв'язаний на підлозі, в тій же таки хатині, і що голова моя у когось на коліні. Приходячи до пам'яті, я був втуплений поглядом у драбину проти стіни - я побачив її ще до того, як сприйняв свідомістю,- отож тим-то й зрозумів, що я в тій самій хатині, де сталася пригода.
Занадто знечулений, у першу хвилину я навіть не оглянувся, щоб переконатись, хто ж мене підтримує, а просто лежав і дивився на драбину, коли це нараз поміж мною і нею постало обличчя. І то було - обличчя Треб-бового хлопчака!
- Та з ним наче нічого,- діловим тоном зауважив він.- От лише блідий.
При цих словах обличчя того, хто підтримував мене, нахилилося наді мною, і я побачив, що то...-
- Герберт! Сили небесні!
- Тихіше,- сказав Герберт.- Стримуйся, Генделю. Не треба хвилюватись.
- І наш товариш Стартоп! - скрикнув я, коли й він нахилився наді мною. [423]
- Згадай, в якому ділі він збирається допомогти нам, і і заспокойся,- порадив мені Герберт.
Я аж схопився, зразу все пригадавши, але від болю в руці тут-таки ліг знову.
- Ще не спізнилися, Герберте? Який це сьогодні вечір? Скільки часу я тут? - Бо мене раптом різонув страх, що я вже довго так лежу - добу, дві чи й більше.
- Ні, не спізнилися. Ще не минув понеділок.
- Слава богу!
- І ти ще цілий вівторок можеш відпочивати,- сказав Герберт.- Але тобі несила стримати стогін, любий Ген-делю. Що у тебе ушкоджено? Можеш ти стояти?
- Так, так,- відповів я,- я й іти можу. У мене нічого не ушкоджено, тільки ось руку шарпає.
Вони зняли перев'язку й зробили все, що могли. Рука страшенно розпухла й запалилась, і коли її торкалися, нестерпно боліла. Але вони розірвали свої хустинки на нові бинти і обережно вклали руку назад у черезплічник, щоб я витримав до міста, де можна буде дістати примочку проти жару. Незабаром ми замкнули за собою двері темної порожньої хатини і вирушили в дорогу назад через кар'єр. Попереду йшов Треббів хлопчак - тепер уже довготелесий парубок,- несучи в руці ліхтаря, що ото його світло я побачив у дверях. Минуло вже години зо дві, відколи я востаннє дивився на небо, бо місяць за цей час піднявся значно вище, і ніч, хоч і дощовита, проясніла. Білі випари з печі пливли вбік від нас, і як перше на устах у мене була прощальна молитва, так тепер з'явилися слова подяки.
Упросивши Герберта розповісти, як йому пощастило мене врятувати - хоча спочатку він навідруб відмовився говорити і тільки повторював, що мені потрібен спокій,- я довідався, що в поспіху загубив розкритого листа у себе в кімнаті, і Герберт дуже скоро після мого від'їзду знайшов його, прийшовши туди вдвох зі Стартопом, з яким зустрівся дорогою. Тон цього листа стривожив Герберта, тим більше, що він суперечив змістові моєї нашвидкуруч написаної записки йому. Розмірковуючи про це, він ще дужче стривожився і за чверть години поспішив на поштову станцію дізнатись, коли відходить наступний диліжанс; Стартоп зголосився піти разом з ним. Довідавшись, що останній на сьогодні диліжанс уже відійшов, і відчуваючи, що через ці перепони стривоженість його перетворюється на справжній страх, він вирішив їхати вслід за мною у поштовій кареті. Отак вони зі Стартопом [424] прибули до «Синього Кабана», цілком упевнені, що або мене самого там застануть, або щось почують про мене. Коли ж обидві їхні надії не справдились, вони пішли до міс Гевішем, де я з ними розминувся. Тоді вони вернулися до готелю підкріпитись (очевидно, в той самий час, коли я вислуховував поширену місцеву версію моєї історії) і знайти когось, хто провів би їх на болота. Серед інших роззяв біля під'їзду «Кабана» їм трапився Треббів хлопчак - вірний своїй давній звичці траплятись усюди, де в нього немає діла,- і ось він бачив, як я проходив від міс Гевішем у напрямку того мого заїзду. Таким оце чином Треббів хлопчак зробився їхнім провідником, і з ним вони вибралися до хатини над шлюзом, тільки що вони пішли прямо через місто, тоді як я подався з околиці. Дорогою Герберт розважив, що, можливо, тут ідеться про безпеку Провіса, а якщо так, то стороннє втручання може тільки зашкодити; тому він залишив Стартопа з провідником край кар'єру, а далі пішов сам і разів два-три тихенько обійшов круг хатини, щоб переконатись, чи там усередині все гаразд. Не почувши ж нічого, крім глухого бубоніння хрипким басом (це було тоді, коли мій мозок гарячково працював), він зрештою навіть засумнівався, чи й узагалі я тут є, коли це раптом пролунав мій голосний крик, тоді й він закричав і вбіг у хатину, а слідом надбігли й решта двоє.
Коли я виклав Гербертові, як розвивались події у хатині, він заявив, що треба негайно, незважаючи на пізню годину, піти до міських властей з вимогою видати ордер на арешт. Я вже й сам про це думав, але ж тоді нас затримають тут або викличуть на другий-третій день, що може виявитись фатальним для Провіса. Через те ми з Гербертом вирішили поки що дати спокій Орлікові. Щодо Треббового хлопчака, то ми визнали за доцільне про всяк випадок подати йому мою історію в менш похмурому світлі, ніж насправді; він, я певний, дуже б розчарувався, дізнавшись, що своїм втручанням врятував мене від вогнедишної печі. Цей Треббів хлопчак був не те щоб злостивий натурою, а просто в ньому жвавість аж через край перехлюпувала, і він завжди був охочий урізноманітнити собі життя якоюсь розвагою чужим коштом. Коли ми прощалися, я вручив йому дві гінеї (що він, як мені здається, належно оцінив) і висловив жаль, що раніше мав таку погану думку про нього (до чого йому було байдужісінько).
Оскільки середа була не за горами, ми вирішили вертатися [425] до Лондона цієї ж ночі, всі втрьох у поштовій кареті, та й взагалі нам краще було забратися звідси до того, як розійдеться поголос про вечірню пригоду. Герберт дістав у місті велику пляшку примочки і в дорозі раз у раз змочував мені руку, через що я витримав поїздку більш-менш терпимо. Коли ми добулися до Тем-плу, був уже світанок, і я відразу ліг у постіль і не вставав до самого вечора.
Я так боявся, щоб ле розхворітися і не виявитися завтра ні до чого не придатним, що аж дивно, як я від самого цього страху не занедужав. Воно, певне, так би й сталося, коли ще взяти до уваги, скільки я пережив за попередній вечір,- якби не рятувала мене надзвичайна напруженість, яку я відчував у зв'язку із завтрашнім днем. У такій тривозі ми чекали на цей день, так багато надій покладали на нього і такою непевністю він був покритий, хоч уже й зовсім близький!
Не спілкуватися з Провісом у вівторок, звичайно, було найелементарнішим застережним заходом, але якраз це й посилювало мій неспокій. Я здригався щоразу, коли чув чиюсь ходу чи якийсь звук - мені здавалося, що його вже викрили й схопили, а тепер приходять мені сказати. Я переконував себе, що його й справді схопили, що мене гнітить щось більше, ніж страх чи передчуття, що він уже під вартою і що в якийсь таємничий спосіб мені це стало відомо. В міру того, як минав день, не принісши ніяких лихих вісток, як сутеніло й наставав вечір, мене проймав дедалі більший жах, що через хворобу я завтра буду ні до чого не придатним. Шарпало і опечену руку, і опечену голову, і вже мені уявлялося, що я починаю марити. Щоб не знепритомніти, я починав рахувати до великих чисел, повторював вивчені напам'ять вірші чи уривки прози. Часом перевтомлений мозок відмовляв мені, я тоді забувався на півслові або падав у напівдрімоту, а потім схоплювався й казав подумки: «О, уже,- починається гарячка!»
Цілий день від мене вимагали не рухатись, перев'язували наново руку, давали прохолодні напої. Запавши в сон, я щоразу прокидався з тією самою думкою, що й у хатині над шлюзом,- наче вже й пройшло бозна-як багато часу і нагоду врятувати Провіса проґавлено. Близько півночі я скочив з ліжка й кинувся до Герберта, переконаний, що проспав двадцять чотири години і що середа вже минула. Це було останнє виснажливе зусилля, [426] на яке я спромігся у своїй збудливості, бо після цього міцно заснув.
Ранок середи тільки-но зорів, коли я виглянув у вікно. Миготливі вогники на мостах уже поблідли, сонце над обрієм нагадувало віддалену пожежу на болотах. Ще темна й таємнича, річка спокійно текла попід мостами, які взялися холодною сіриною, і тільки де-не-де на них лягали багряні відблиски небесної заграви. Поки я дивився на громаддя дахів, серед яких дзвіниці й шпилі гостро врізались у надзвичайно прозоре повітря, сонце зійшло і річка заіскрилась мільйонами полисків, наче з її поверхні враз зірвали туманну запону. З мене також наче спала запона, і я відчув себе дужим та здоровим.
Герберт спав у себе на ліжку, а наш давній колега по науці на канапі. Одягтися сам без допомоги я не міг, отож я лише роздмухав у каміні вугілля, яке ще тліло звечора, і приготував для всіх кави. Невдовзі й вони прокинулись дужі та здорові, і ми впустили у вікна свіже ранкове повітря й подивились, як з припливом прибуває вода в річці.
- Коли о дев'ятій почнеться відплив,- жваво сказав Герберт,- будьте напоготові, ті, хто там чекає нас над Вітряковим ставком!
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
