Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
Розділ 54
Був один з тих березневих днів, коли сонце світить гаряче, а вітер дме холодом, коли на сонці літо, а в затінку зима. Ми прихопили з собою теплі куртки, я - дорожню сумку. З усього, що було у мене на світі, я взяв лише кілька найнеобхідніших речей, які вмістилися в цій сумці. Куди я поїду, що робитиму або коли зможу повернутись - нічого цього я не знав, та й не морочився цим, заклопотаний виключно Провісовим порятунком. Оглянувшись на мить на порозі, я мимохіть подумав, скільки ж то станеться подій, поки я знову побачу ці кімнати, якщо взагалі ще сюди вернуся!
Ми так, ніби вагаючись, підійшли до сходів Темплу, що над річкою, постояли там, все ніби вагаючись, чи взагалі варто спускатися до води. А щоб човен стояв унизу готовий і опоряджений - про це я вже раніше подбав. Продемонструвавши вподовж кількох хвилин це [427]своє вагання, на яке нікому було дивитись, крім двох-трьох земноводних, що постійно обсідали пі схопи, ми сіли в човна й відчалили - Герберт на носі, я за стерном. Приплив стояв тоді на найвищому рівні, було пів на дев'яту ранку.
План наш полягав ось у чому. О дев'ятій починається відплив, і ми разом з ним спускаємось десь так до третьої години, а потім гребемо далі вже проти течії, до самого смерку. На той час ми опинимось багато нижче Грейвзенда, поміж Кентом і Ессексом, де річка вже широка й на ній мало руху, де й береги майже не заселено - там лише зрідка трапляються надбережні шинки, в одному з яких ми й зупинимось. Там ми маємо перебути всю ніч. Пароплави - один на Гамбург, другий на Роттердам - вийдуть з Лондона в четвер о дев'ятій ранку. Залежно від того, де ми будемо, ми прикинемо, о котрій годині їх сподіватися, і окликнемо той з них, що надпливе першим - це щоб як нас з якоїсь причини він не візьме на борт, мати в запасі другий пароплав. А характерні обриси обох суден ми добре запам'ятали.
Опинившись нарешті при довго жаданому ділі, я відчув таку полегкість, що аж просто не вірилось, які сумніви поймали мене всього кілька годин тому. Свіже повітря, ясне сонце, рух на річці, рух самої річки - цієї живої дороги, що, здавалося, співчувала нам, підохочувала й підганяла нас,- все це сповнювало мене новими надіями. Мені тільки прикро було, що від мене так мало користі в човні, але ж моїх двоє товаришів були дуже вправні веслярі, і мало хто міг зрівнятися з ними, а такими широкими вимахами весел вони могли гребти хоч би й увесь день.
У ті часи пароплавів на Темзі було багато менше, ніж тепер, але гребні човни траплялися куди частіше. Барж, вітрильних вугільників, каботажних суден було тоді, мабуть, стільки ж, зате число пароплавів, великих і малих, збільшилося відтоді разів у десять чи двадцять. Того дня, хоч і рання ще стояла пора, на річці снувало безліч човнів і безліч барж спускалося разом з відпливом, а проте проплисти на гребному човні поміж мостами було все-таки незрівнянно легше й звичніше проти нинішніх часів, і ми жваво мчали вперед серед численних яликів та шлюпок.
Невдовзі ми вже проминули старий Лондонський міст, і старий Біллінгсгейтський ринок з устричними баркасами та голландськими вітрильниками, і Білу вежу Тау-
еру, і Браму Зрадників(2)(5), і опинилися в самій гущі портового руху. Тут вантажились і розвантажувались пароплави з Літа, Абердіна й Глазго, що здавалися нам з човна неймовірно високими, коли ми пропливали поруч; тут були десятки вугільників, з яких за допомогою коловоротів з гуркотом пересипали вугілля на баржі; тут на якорі стояв завтрашній пароплав на Роттердам, до якого ми добре придивилися; стояв тут і другий, що мав іти на Гамбург,- ми проскочили під самим його бушпритом. І ось уже в мене сильніш забилося серце, коли я, сидячи на стерні, побачив попереду берег Вітря-кового ставка й тамтешні сходи до річки.
- Він уже є? - спитав Герберт.
- Ще ні.
- І правильно. Він повинен спуститися, лише коли нас побачить. Видно знак у нього на вікні?
- Звідси не дуже, але ні, здається, вже видно... А ось і він сам! Сильніш налягайте! Легше, Герберте. Весла з води!
Човен доторкнувся сходів на одну коротку мить, і вже він був на борту, і ми знов відчалили. На ньому був моряцький дощовик, а в руках чорна парусинова сумка - я аж утішився, що у нього вигляд справжнього річкового лоцмана.
- Дорогий хлопче! - сказав він, коли сів, і легенько поклав руку мені на плече.- Молодець, вірний мій хлопче. Дякую тобі, дякую.
І знову ми пропливаємо поміж десятків більших та менших суден, ухиляючись від іржавих ланцюгів, обстрі-паних линв, гойдливих буйків, ударами весел занурюючи у воду поламані кошики, яких повно на воді, розганяючи стружки й уламки дощок, прорізуючи плями вугільного пилу, пропливаємо попід вирізьбленими з дерева на форштевнях фігурами Джона Сандерлендського, який промовляє до вітрів (як і багато інших Джонів на світі), та Бетсі Ярмутської з міцними персами та балухатими очима, що на два дюйми стирчать з орбіт, пропливаємо під стукіт молотків на корабельнях і чиркання пилок по брусах, гуркіт механізмів, що виконують невідомо яку роботу, скрегіт помп на суднах з течею і порипування
(25) Біла вежа - одна з найдавніших споруд Тауеру, фортеці на березі Темзи, спорудженої у XI-XIII ст., яка у різний час була королівською резиденцією і в'язницею. До Брами Зрадників над самою річкою підвозили човном засуджених на ув'язнення в Тауері. [429]
лебідок, пропливаємо повз кораблі, що виходять у відкрите море, повз якихось морських диваків, що на все горло лаються через фальшборт з матросами ліхтерів,- аж нарешті вибираємось на вільнішу річку, де суднові юнги можуть прибрати кранці,- годі вже ловити рибку в каламутній воді за бортом,- і де гірляндисті вітрила можуть розпуститися на вітрі.
І побіля сходів, де ми взяли Провіса на борт, і далі я раз у раз пильно оглядався, чи не стежить хто за нами. Нічого підозрілого я не помічав. Безперечно, що ні зараз, ні раніше нічий човен не плив поряд або вслід за нашим. Завваживши щось таке, я звернув би до берега, щоб той човен або випередив нас або якось інакше виказав свої наміри. Але ми пливли вперед, і ніде не було ніяких ознак, що за нами хтось ув'язався.
Провіс у своєму моряцькому дощовику, як я вже казав, чудово вписувався в навколишній краєвид. Характерно, що з усіх нас він найменше тривожився (хоча, можливо, це було просто тому, що він звик до життєвих випробувань). Не був він і байдужим - від нього я почув, що він сподівається побачити свого джентльмена в числі найкращих джентльменів у чужій країні; не помічав я в ньому й пасивності чи покори долі - він тільки не хотів непокоїтися завчасу. Коли небезпека прийде, він зустріне її з відкритим чолом, але раніше нема чого морочити нею голову.
- Коли б ти знав, дорогий мій,- сказав він мені,- як це славно сидіти поруч з моїм любим хлопцем і покурювати люльку після того, як я стільки днів пробув у чотирьох стінах, ти б мені позаздрив. Але тобі цього не зрозуміти.
- Чому ж, я розумію, яку втіху дає свобода,- відповів я.
- Може,- сказав він, повагом похитавши головою.- Проте не такою мірою, як я. Щоб пізнати це такою ж мірою, треба посидіти під замком і колодкою, мій хлопче... Але ні, я не говоритиму негодящих слів.
Мені здалося, що це ж явна суперечність - заради якоїсь химери, що опосіла його уяву, піддати небезпеці свою свободу, а то й життя. Однак потім я зміркував, що свобода, не пов'язана з небезпекою, йому, на відміну від когось іншого, певне, здається чимось занадто незвичним. Цей мій здогад був більш-менш слушний, бо він, покуривши трохи, повів далі:
- Бачиш, мій хлопче, коли я був ген там, на тому [430] кінці світу, мене завше тягло сюди, у цей край, і все мені там оприкріло, хоч я й розбагатів. 1 чм кожен знав Мегвіча, Мегвіч міг ходити, куди хотів, і робити, що хотів, і нікого це не займало. А тут мною он як цікавляться, мій хлопче... себто зацікавилися б, коли б їм знаття, де я...
- Якщо все складеться гаразд, за кілька годин ви вже будете на волі й у цілковитій безпеці,- сказав я.
- Що ж,- відказав він, глибоко зітхаючи.- Маймо надію.
- Але ви не дуже її маєте?
Він занурив руку у воду за планширом і сказав, усміхаючись із тією лагідністю, яку я віднедавна став помічати в ньому:
- Та чого ж, маю, мій хлопче. Он як у нас усе йде справно та ладно,- краще й сподіватися годі. Але так уже любо й тихенько пливе наш човен, що я, мабуть, саме того й подумав, коли палив люльку: як не проглянути нам дна цеї річки, так і не вгадати, що станеться за кілька годин. І бігу подій не відвернеш, як не втримаєш цю воду. Бач, спливла поміж пальців, і вже її нема! - І він підніс руку, з якої спадали останні краплі.
- Якби не вираз вашого обличчя, я б подумав, що ви трохи похнюпились,- сказав я.
- Ані крихти, мій хлопче! Це все того, що ми пливемо так ладно, і вода під човном так мило жебонить, немов спів святочний чути. Та ще, мабуть, того, що поволі старість до мене приходить.
Він знов незворушно встромив до рота люльку й сидів такий супокійний і вдоволений, наче ми вже були за межами Англії. Але притім він так прислухався до кожної поради, немов був у безнастанному страху, бо коли ми пристали до берега запастись кількома пляшками пива, і він теж хотів висісти з човна, а я зауважив, що, може, йому безпечніше лишатися на місці, він тільки озвався: «Ти гадаєш, мій хлопче?»-і слухняно сів знову.
Над річкою тягло прохолодою, але день був сонячний, і ця погожість бадьорила нас. Я силкувався вповні використати прудку силу течії, а мої товариші розмірено вимахували веслами, і човен впевнено посувався вперед. Вода поволі спадала, і навколишні ліси й пагорби зникали з нашого овиду, а ми опинялися щораз нижче поміж замулених берегів, хоча навіть тоді, коли ми проминали Грейвзенд, відплив ще сприяв нам. Оскільки [431] нашого пасажира надійно маскував дощовик, я, щоб вибитися на бистрину, провів човна зовсім близенько від плавучої митниці і побіч двох суден з емігрантами й попід самим носом великого військового транспорту, з півбака якого на нас дивилися солдати. Але невдовзі відплив почав слабшати, і судна на якорях стали обертатися, і ось вони вже всі обернулися, а кораблі, які дожидали припливу, щоб увійти до лондонського порту, посунули в наш бік цілою флотилією. Ми тоді притис-лися до берега, далі від основної течії припливу, водночас старанно оминаючи обмілини та банки.
Протягом дня наші гребці кілька разів на хвилинку-ДРУгу пускали човна на волю течії, тож вони майже не втомилися, і для перепочинку їм цілком вистачило й чверті години. По слизькуватому камінні ми вибралися на берег, перекусили тим, що взяли з собою, і розглянулися. Ця місцевість нагадувала мої рідні болотисті околиці: була так само пласка й одноманітна, з імлистим крайобрієм; звивисто бігла вдалину річка, на ній звивистою биндою тяглися великі плавучі буйкі, а все інше немов застигло у намулі. Бо останнє судно з флотилії вже сховалося за останнім вигином річки, який лишився у нас позаду, і зникла вантажена соломою зелена барка з брунатним вітрилом, а кілька барж, схожих на кораблики, незграбно змайстровані дитячими руками, не-рушно зарились у твань, і стояв у твані присадкуватий маяк на палях, мов каліка на милицях, і стирчали з твані осклизлі кілки й осклизлі каменюки та червоні берегові знаки, і стовпці з позначками рівня високої води, і посповзали у твань стара занедбана пристань та стара безверха халупчина, і все навколо нас обснували безрух і твань.
Ми знову відчалили й повільно рушили вперед. Тепер це було куди тяжче, але Герберт і Стартоп затято гребли, і гребли, і гребли аж до заходу сонця. На цей час вода в річці трохи піднялась, і ми разом з нею, і стало видно ген поза береги. Онде червоне сонце западало за повитий багрянцем обрій, що його хутко поглинала чорнота; онде лежало безлюдне пласке болото; онде вдалині були пагорби, і від них і до нас анічогісінько живого, хіба часом пролетить самотня чайка.
Поночіло швидко, а місяць, бувши вже на спаді, мав зійти ще не скоро, отож ми коротко порадилися й вирішили заночувати в першій же глухій таверні, на яку натрапимо. Наших двоє веслярів знов узялися за весла, [432] а я став приглядатися, чи не побачу де якої споруди. Так ми, майже не озиваючись один до одного, пропливли довгих чотири або й п'ять миль. Було дуже холодно, і вугільник, що плив назустріч, видався нам затишним, як рідна домівка, бо в камбузі його привабливо палахкотів вогонь. Нічна темінь накрила все навколо вже до самого ранку, і те світло, що ми бачили, йшло не так з неба, як з річки: це коли весла, опускаючись у воду, сколихували нечисленні відображення зірок.
У цю похмуру годину, мабуть, кожен з нас мав таке відчуття, наче за нами йде погоня. Прибуваючи, хвилі припливу час від часу шумко вдарялись об берег, і щоразу тоді хтось із наших здригався й озирався у тому напрямку. Де-не-де течія повимивала в березі бухточки, і при кожному з таких місць тривога наша росла й ми пильно до них приглядалися. Часом котрийсь запитував тихенько: «Що це хлюпнуло?» Або хтось інший: «А то не човен? » Після того поміж нами западала мертва тиша, і я сидів і дратливо думав, чого це так голосно риплять весла в кочетах.
Нарешті ми нагледіли світло й дах і невдовзі прибилися до маленького причалу, складеного з поназбируваного довкола каміння. Залишивши всіх у човні, я піднявся на берег і виявив, що то світиться вікно шинку. Заклад був доволі занехаяний і, очевидно, добре знайомий контрабандистам, але в кухні там яскраво горів вогонь, і була змога підкріпитись яєчнею з салом, та й випити теж би знайшлось. Крім того, були там для постояльців дві кімнати - «які вже не є», як зазначив хазяїн, і в кожній широке ліжко. Людей у всьому закладі тільки й було, що хазяїн, його дружина та сивий наймит, який обслуговував гостей на причалі, -- таке осклизле й зачухане створіння, наче й він вимок у воді з намулом.
З цим помічником я знову спустився до човна, і всі наші зійшли на берег і забрали весла, стерно, гак та інше, а самого човна закріпили на березі. Ми непогано повечеряли біля кухонного вогню і потім пішли поглянути на наші кімнати: Герберт зі Стартопом мали спати в одній, а я з Провісом у другій. Повітря з обох кімнат було ретельно викурено, неначе воно становило смертельну загрозу для життя, а під ліжками лежало стільки брудної білизни та якихось коробок, аж я здивувався - звідки це шинкар розжився такою гурмою добра. Але все-таки ми вважали, що влаштувалися якнайкраще, адже відлюднішого місця годі було й уявити. [433]
Коли ми після вечері примостились на часину біля вогню, наймит - він сидів у кутку в розбухлих черевиках, про які встиг поінформувати нас, поки ми їли яєчню з салом, що кілька днів тому стягнув їх на березі з матроса-потопельника,- спитав у мене, чи не траплялась нам чотиривееельна шлюпка, що пішла вгору з припливом. Коли я відповів: «Ні», він сказав, що вона, отже, завернула у другий бік, хоча звідси «рушила проти течії».
- Либонь, вони чогось передумали й подалися вниз,- докінчив він.
- То ви кажете - чотиривесельна? - перепитав я.
- Атож,- підтвердив той.- Четверо на веслах і двоє їздців.
- Вони тут виходили на берег?
- Набрали собі у двогалонову сулію пива. Я б їм залюбки проносного в це пиво підсипав чи й отрути,- сказав наймит.
- А то чому?
- Я вже знаю, чому,- сказав наймит. Голос у нього був хрипкуватий, немов у горло йому набралося твані.
- Він гадає,- озвався хазяїн, хирлявий тугодумний чолов'яга з білястими очима, що, очевидячки, мав звичку звірятися на свого наймита,- ніби вони не ті, за кого себе вдають.
- Я вже знаю, що гадаю,- зауважив наймит.
- Гадаєш, це митники? - спитав хазяїн.
- А так,- підтвердив наймит.
- Ну й помиляєшся.
- Цебто я?!
Прорікши цю значливу відповідь, сповнену почуття власної непомильності, наймит скинув один з розбухлих черевиків, витрусив з нього кілька камінчиків і взув знову. Зробив він це з виглядом людини, яка в усьому має рацію і може дозволити собі що завгодно.
- Ну добре, але куди ж вони свої ґудзики подівали?- запитав хазяїн, ще трохи опираючись.
- Ґудзики? - відказав наймит.- Викинули за борт. Проковтнули. Посіяли на салату. Ось куди ґудзики подівали!
- Та ти не заносся так,- стримав його хазяїн понурим плачливим тоном.
- Митник уже знайде, куди подіти свої ґудзики,- сказав наймит, зневажливо підкреслюючи ненависне слово,- коли йому треба, аби вони не бликали людям в очі. Шлюпка з чотирма гребцями й двома їздцями, і [434] щоб ото без потреби шугати вгору-вниз з припливом і відпливом, що й не второпаєш, куди її несе,- ні, тут без митників не обійшлося.
Прорікши це, він, сповнений зневаги, вийшов, а хазяїн, не маючи тепер на кого звірятись, вирішив далі не розбалакувати на таку специфічну тему.
Ця розмова стривожила всіх нас, а надто мене. Вітер хмуро підвивав за будинком, прибій хлюпав у берег, і я мав таке відчуття, наче ми сидимо замкнені в клітці. У мене все не сходила з думки ця підозріла чотиривесельна шлюпка, що не знати з якою метою снувала річкою. Коли я умовив Провіса лягти спати, ми втрьох (Стартопа до цього часу вже втаємничили у нашу справу) вийшли надвір і знову стали радитись. Треба було обговорити, чи нам лишатися в шинку, доки прийде пора вибиратись до пароплава, а це буде близько години дня, чи, може, відчалити зранку. Ми визнали доцільнішим побути тут десь так до полудня, а тоді виплисти на фарватер і тихенько посуватися за течією. Погодившись на цьому, ми вернулися в дім і поклалися спати.
Я ліг, майже не роздягаючись, і спокійно проспав кілька годин. Прокинувшись, я почув, що розгулявся вітер і вивіска закладу («Корабель») стала поскрипувати й стукатись об свою опору, від чого я аж здригнувся. Тихенько, щоб не розбудити Провіса, я встав і визирнув у вікно. Воно виходило на причал, куди ми витягли човна, і, коли мої очі призвичаїлись до тьмяного світла захмареного місяця, я побачив, як у човен заглядають двоє незнайомців. Потім вони пройшли під вікном і, не спускаючись до пристані, де, як мені здалося, нікого не було, подалися через болота у напрямку гирла Темзи.
Першим моїм поштовхом було розбудити Герберта й показати цих двох незнайомців. Але ще не ввійшовши до його кімнати, яка була поруч з моєю, тільки вікном у другий бік, я пригадав, що він і Стартоп втомилися більше за мене, і передумав порушувати його сон. Повернувшись до свого вікна, я ще побачив, як даленіли над болотом ті дві постаті. Невдовзі вони розтанули в присмерковому світлі, а я, добряче промерзши, ліг, щоб обдумати все це, і знову заснув.
Повставали ми рано. Коли ми всі вчотирьох, дожидаючи сніданку, прогулювались перед будинком, я вирішив розповісти товаришам, що бачив уночі. І знову ж таки наш підопічний стривожився найменше з усіх нас. «Дуже ймовірно, що ці люди митники,- спокійно сказав він,- і [435] ми їх зовсім не цікавимо». Я пробував переконати себе, що це й справді так, бо ж такий варіант був цілком можливий. Але про всякий випадок я запропонував, щоб ми вдвох з Провісом пройшли пішки до віддаленого виступу берега, видного звідси, а човен забере нас там близько полудня. Цей застережний захід усі визнали слушним, і зразу ж після сніданку ми з Провісом і вирушили пішки, нікому в шинку нічого не сказавши.
Дорогою Провіс покурював свою люльку й часом зупинявся поплескати мене по плечах. Хтось би подумав, що це мені, а не йому загрожує небезпека і що він мене підбадьорює. Говорили ми дуже мало. Коли ми наблизились до того виступу берега, я сказав, щоб він почекав в улоговинці, а сам пішов уперед розвідати, бо саме ж у цьому напрямку подалися вночі незнайомці. Він послухався, і далі я пішов один. Але ні на самому березі, ані поблизу не було ніякого човна, як не було й слідів, що він тут причалював. Хоча, правда, з ночі вода піднялась, і якщо й були тут які відбитки ніг, вони опинилися під водою.
Виглянувши з улоговинки й побачивши, що я махаю йому капелюхом, він приєднався до мене, і ми стали удвох чекати на човна, то лежачи у своїх плащах на березі, то походжаючи туди-сюди, щоб зігрітися. Нарешті наш човен вигулькнув з-за повороту; ми спокійно сіли й випливли на фарватер. Була вже за десять перша, і ми почали виглядати, коли покажеться дим пароплава.
Але тільки о пів на другу ми нагледіли дим одного судна, а там і другого. Оскільки вони йшли на повній швидкості, ми приготували обидві сумки й попрощалися з Гербертом і Стартопом. Ми щиро потисли одні одним руки, і, мушу сказати, що і в Герберта, і в мене проступили сльози на очах, аж це раптом з бухточки неподалік попереду стрілою вимкнулася чотиривесельна шлюпка й понеслася теж на середину річки.
Досі ми бачили тільки дим, а самого пароплава приховував вигин річки; але ось і він з'явився на видноті, прямуючи просто на нас. Я сказав Гербертові і Стартопу триматись поперек течії, щоб на судні здогадалися про наш намір, а Провісові порадив сидіти тихо, загорнувшись у дощовик. Він бадьоро озвався: «На мене можеш покластися, мій хлопче», і застиг, мов статуя. Тим часом вправно ведена шлюпка перетяла нам дорогу, дозволила зрівнятися з нею й пішла поряд. Залишивши поміж човнами досить місця для вимаху весел, вона так і посувалася [436] на одному рівні з нами, або віддаючись на волю течії, коли ми переставали гребти, або й собі вимахуючи раз-другий веслами. Один з двох їздців там стернував і пильно, як і веслярі, дивився в наш бік; другий, закутаний не згірше Провіса, глянувши на нас, наче зібгався й пошепки підказав щось стерновому. Вголос ніхто не озвався ні на їхньому, ні на нашому човні.
За кілька хвилин Стартоп, що сидів проти мене, розрізнив, який пароплав іде першим, і тихцем мовив мені: «Гамбурзький». Він наближався дуже швидко, лопаті його коліс щораз голосніше виляскували по воді. Тінь від нього вже насувалась на наш човен, коли з шлюпки до нас гукнули. Я озвався.
- На вашому човні самовільний поверненець із каторжників,- сказав їхній стерновий.- Це той, що загорнувся плащем. Його ім'я Абель Мегвіч, або інакше Провіс. Я беру його під арешт і пропоную йому здатись, а вам - допомогти органам влади.
В ту ж мить, наче й не давши ніякої команди своїм гребцям, він підвів шлюпку впритул до нашого човна. Не встигли ми перевести дух, як вони одним сильним помахом весел вирвались наперед, втягли весла і вчепилися в наш борт. Це спричинило великий переполох на пароплаві - я чув, як звідти гукали нам, чув, як скомандували зупинити машину, чув, як вона зупинилась, хоча судно невблаганно наповзало на нас. У ту саму мить я побачив, як стерновий зі шлюпки поклав руку на плече своєму бранцеві, і як обидва човни крутнуло течією, і як матроси на пароплаві чимдуж збігаються на передню палубу. І ту-таки мить я побачив, як бранець схопився, простяг руку через плече поліцейського і зірвав плаща з голови того, хто сидів, зібгавшись на шлюпці. Ту ж таки мить я впізнав знайоме обличчя - обличчя другого каторжника з тієї далекої давнини. І ту ж таки мить це побіліле від жаху обличчя, якого мені повік не забути, сахнулось назад, на борту пароплава знялися гучні крики, щось лунко хлюпнулось поруч у воду, і човен - я відчув - вислизає з-під мене.
Це тривало коротку хвилину, поки я неначе відбивався від тисячі млинових кіл і тисячі спалахів світла; ця хвилина минула, і мене втягли на борт шлюпки. Герберт буз уже там, Стартоп теж, але човен наш зник, і обидва каторжники також зникли.
У криках, що розлягались на пароплаві, у посвисті пари, у безупинному русі й судна, і шлюпки я спершу [437] не міг відрізнити неба від води й берега від берега, але веслярі швидко вирівняли шлюпку і, впевнено вивівши її вперед кількома сильними ударами, схилились над веслами, після чого стали мовчки й зосереджено вдивлятись у воду за кормою. Незабаром у воді з'явилось щось темне, течія несла його до нас. Ніхто не озвався, але стерновий підніс руку, і веслярі встромили весла впоперек течії, щоб човен повільніше зносило вниз. Коли темна цятка наблизилась, я побачив, що то Мег-віч і що пливе він над силу. Його втягли на борт і зразу ж закували йому руки й ноги.
Шлюпку вирівняли і знову стали мовчки й пильно приглядатися до річки. Але вже надходив роттердамсь-кий пароплав; там, звичайно, нічого не знали про пригоду,- судно йшло на повній швидкості. Даремно до нього гукали, щоб його зупинити,- невдовзі й цей пароплав став уже віддалятися, і ми залишилися самі на розбурханих хвилях річки. Потім усе стихло, й обидвох пароплавів не стало видно, але з шлюпки ще довго приглядалися до річки, хоч кожен розумів, що тепер це вже безнадійно.
Нарешті від марних чекань відмовились, і понад берегом попливли до того самого шинку, який ми недавно покинули і де нас сприйняли з немалим подивом. Тут я спромігся бодай дечим полегшити страждання Ме-гвіча - тепер уже не Провіса,- що досить серйозно забився грудьми й мав глибокий поріз на голові.
Він розповів мені, що, мабуть, опинився під кілем пароплава і, піднімаючись, стукнувся об днище головою. А грудьми він, здається, вдарився в борт шлюпки, через що йому тепер дуже боляче дихати. Мегвіч додав, що не може сказати, чи у нього були якісь певні наміри щодо Компесона, але коли він шарпнув його плаща, аби розпізнати негідника, той схопився з місця й відхилився назад, і вони обоє полетіли за борт; падаючи, він мимохіть штовхнув човна, а ще ж і поліцейський силкувався його не відпустити - отож тому човен і перекинувся. Пошепки він ще розповів мені, що вони пішли під воду, міцно вчепившись один в одного, і там, у глибині, сталася сутичка, і зрештою він випручався, вирвався й виплив.
Я не мав ніяких підстав піддавати сумніву його розповідь. Поліційний офіцер, що правив шлюпкою, приблизно так само змалював мені, як вони звалились у воду. [438]
Коли я попросив у офіцера дозволу поміняти мокру одежу заарештованого на якусь іншу, що знайшлася б на продаж у хазяїна шинку, він люб'язно погодився, обумовивши тільки, що мусить затримати у себе всі Мегвічеві речі. Таким чином колись передане мені портмоне опинилось у руках офіцера. Але він дозволив мені супроводити Мегвіча до Лондона, хоч Гербертові й Стар-топу в цьому відмовив.
Наймитові з «Корабля» показали, де загиблий упав у воду, і він обіцявся пошукати труп на березі в тих місцях, куди його найімовірніше мало б викинути. Зацікавленість наймита у пошуках особливо посилилась, коли він довідався, що загиблий мав на собі панчохи. На те, щоб одягти його з голови до ніг, пішло, мабуть, з кільканадцятеро потопельників; саме цим, мабуть, і пояснювалось, чому кожна деталь наймитового вбрання перебувала на іншій стадії руйнації.
У шинку ми лишалися, аж доки надвечір почався приплив; тоді Мегвіча знесли до причалу й поклали в шлюпку. Герберт і Стартоп мали добиратись до Лондона суходолом, як собі зможуть. Сумне було наше прощання, і я, сідаючи поруч з Мегвічем, відчув, що віднині до кінця його днів моє місце буде біля нього.
Бо моя відраза до Мегвіча тепер де й поділася, і в зацькованому, зраненому й закутому створінні, яке тримало мою руку в своїй, я бачив тільки людину, що прагнула бути мені доброчинцем і протягом двох довгих років ставилась до мене з незмінною любов'ю, відданістю й щедрістю. Я бачив у ньому тільки набагато кращу людину, аніж я сам був стосовно Джо.
Ближче до ночі його дихання погіршилось, і він часто не міг стриматися від стогону. Здоровою рукою я силкувався підтримувати його, але сам у душі, як це не прикро, зовсім не шкодував, що він тяжко поранився: швидка смерть була б для нього тільки порятунком. Я не сумнівався, що знайдеться достатньо живих людей, спроможних і охочих засвідчити його особу. Та й помилування йому дарма чекати: ще на суді його було виставлено у найгіршому світлі, а після того він утік з ув'язнення й був засуджений знову, тоді самовільно вернувся з довічного заслання і до того всього спричинив смерть людині, яка його вистежила.
Поки ми пливли в бік призахідного сонця, я сказав йому, як гнітить мою душу думка, що це ж через мене він повернувся на батьківщину. [439]
- Мій хлопче,- відповів він,- я зовсім не нарікаю на долю. Я ж усе-таки побачився з тобою, а джентльменом ти зможеш бути й без мене.
Але ні. Я вже думав про це, сидячи поруч з ним. Ні. Безвідносно до моїх власних нахилів, я тепер розумів, на що натякав Веммік. Оскільки Мегвіча засудять, все його майно перейде у державну скарбницю.
- Послухай-но сюди, мій хлопче,- сказав він.- Ти ж бо джентльмен, то не треба, аби люди тепер бачили, що ти водишся зі мною. Досить буде, як ти так ніби ненароком коли заглянеш сюди, наче по дорозі з Вемміком. А коли мене приведуть до присяги, це вже востаннє, ти сядь так, щоб мені було добре тебе видко, і більш нічого я не хочу.
- Я ніколи від вас не відійду,- заявив я,- я буду при вас весь час, скільки дозволять! Бог свідок, що я залишусь вірним вам так само, як ви були вірні мені!
Я відчув, як його рука у моїй затремтіла, і він одвернувся вбік, лежачи на дні човна, і знову з горла у нього почувся той самий булькотливий звук, тільки якийсь лагідніший, яким він і весь став віднедавна. Але добре, що він заговорив на цю тему й допоміг мені вчасно збагнути те, про що сам я здогадався б, можливо, запізно: ні в якому разі не можна було допустити, щоб він дізнався, що його надії зробити мене багатою людиною розсипалися на порох.
Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
