Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Великі сподівання Переклад Ростислава Доценка

Десь на другий чи третій день, коли я прокинувся вранці, мені сяйнула чудова ідея, що як я хочу стати незвичайним, то найкраще було б почати з того, щоб перейняти у Бідді все, чого вона встигла навчитись. Прийшовши ввечері до школи двоюрідної Вопслової бабці, я й заходився здійснювати цей блискучий задум. Я сказав Бідді, що з певних поважних причин маю намір вибитись у люди і що я був би дуже вдячний їй, якби вона змогла поділитися зі мною своїми знаннями. Бідді, добре дівча, охоче погодилась і зразу ж почала втілювати моє бажання в життя.

Перебіг занять чи то уроків, що їх запровадила двоюрідна бабця містера Вопсла, зводився в двох словах ось до чого. Учні гризли яблука й пхали один одному соломинки за шию, аж поки господиня закладу, зібравши всі свої сили, натужно зводилась на ноги й замахувалася березовою різкою на кого попаде з школярського гурту. Зустрівши цю атаку глузливими вигуками, учні вирівнювались [79] рядком і під дружний гул передавали з рук до рук одну пошарпану книжчину. У цій книжчині містились абетка, деякі цифри й таблиці, трохи вправ на читання - вірніше, збереглися сліди того, що колись усе це було в ній. Тільки зо цей друкований опус розходивсь по руках, двоюрідна Вопслова бабця впадала в безпам'ятність, породжену або старечою сонливістю, або нападом ревматизму. Учні тоді влаштовували конкурсне змагання на тему «черевики» - хто кому болючіше наступить на ногу. Ця розумова вправа тривала доти, доки не вривалась Бідді й не розподіляла між ними три зашоргані Біблії (такі з вигляду, немов їх було невміло відрубано від якоїсь колоди), надруковані нечитабельніпі, ніж будь-яка з антикварних книг, що згодом трапляли мені до рук, усі в чорнильних плямах і густо всіяні трупами різноманітних комах, сплющених поміж сторінками. Цю частину занять звичайно пожвавлювали поєдинки, що раз у раз спалахували між Бідді та невпокірними спудеями. Після того, як колотнеча вщухала, Бідді називала сторінку, і ми диким хором читали вголос, хто як міг (і хто як не міг) - Бідді вела перед тонким монотонним голосом, і ніхто з нас ані розумів, ані виявляв бодай найменшої шаноби до того, що читалося. Коли цей моторошний гам тривав достатньо довго, він сам собою пробуджував Вопслову двоюрідну бабцю, яка, шкутильгаючи, добиралась до котрого-небудь хлопчиська й наминала йому вуха. Це було знаком, що сьогоднішнє навчання скінчилося, і ми висипали надвір, сповнюючи повітря переможним вереском в ім'я науки. Справедливість, однак, вимагає визнати, що учням не заборонялося вряди-годи розважитись грифельною дошкою або навіть і чорнилом (коли воно водилося), хоча зимової пори нелегко було реалізувати цей аспект учених студій, оскільки тісненька крамничка, де відбувалися заняття,- вона ж правила і за вітальню та спальню Вопсловій двоюрідній бабці - ледь освітлювалась однією-єдиною кіптюж-ною свічкою, з якої навіть нагару нічим було знімати. Я розумів, що за таких обставин мені довгенько доведеться вибиватись у незвичайні люди; проте я вирішив таки спробувати і, уклавши з Бідді спеціальну угоду, того ж вечора збагатився деякою інформацією, вміщеною в рубриці «вогкий цукор» з невеличкого прейскуранта Бідді, на додачу до чого я ще дістав від неї для списування вдома заголовне давньоанглійське «D», яке сама Бідді перемалювала з однієї газети і яке спершу, поки вона мене не просвітила, здалось мені зображенням пряжки. [80]

Звісно, що в нашому селі був шинок і що Джо часом любив там посидіти й викурити люльку. Того вечора я дістав від своєї сестри суворий наказ по дорозі зі школи знайти його у «Трьох Веселих Моряках» і будь-що-будь приставити додому. Отож я й спрямував свою*' ходу до «Веселих Моряків».

У першій кімнаті там був шинквас, а поруч, на стіні біля дверей,- написані крейдою страшенно довгі боргові рахунки, що їх, як мені здавалося, ніколи не сплачувано. Відколи себе пам'ятаю, я завжди їх там бачив, і росли вони швидше за мене. Але й крейди у наших краях хоч греблю гати, і можливо, що люди просто не проминали нагоди вжити її на що-небудь.

Оскільки була субота, господаря я застав похмуро втупленого в ці записи, проте мені потрібен був не він, а Джо, тож я тільки привітався до нього й пройшов коридором до зали в глибині приміщення, де у коминку яскраво палахкотів огонь і де Джо смалив свою люльку в товаристві містера Вопсла та якогось незнайомця. Джо зустрів мене звичним своїм: «Здоров, Піпе, друзяко!», і ледве промовив він ці слова, як незнайомець обернувся й подивився в мій бік.

Щось таємниче було в цьому чоловікові, якого я бачив уперше в житті. Голову він тримав схиленою набік, а одне око приплющене, наче цілився в щось з невидимої рушниці. У роті в нього була люлька; цю мить він вийняв її, повільно випустив дим, усе не відводячи від мене пильного погляду, і кивнув. Я теж кивнув, тоді він кивнув знову і посунувся на лавці, наче запрошуючи мене сісти поряд.

Але, маючи звичку сидіти поруч із Джо у цьому благословенному закладі, я тільки сказав: «Дякую, сер» - і присів на лавку навпроти, де Джо вже звільнив для мене місце. Незнайомець, глянувши на Джо і побачивши, що увага його заклопотана чимось іншим, кивнув мені ще раз, коли я вже сидів, і якось дуже дивно, як на мене, почухав ногу.

- Отже, ви сказали,- промовив незнайомець, обертаючись до Джо,- що ви коваль.

- Атож, так я й сказав,- підтвердив Джо.

- Ви що вип'єте, містере ... ? Ви, здається, не назвали свого імені.

Джо назвав його тепер, і незнайомець звернувся до нього вже на ім'я.

- Отже, ви що вип'єте, містере Гарджері? Я плачу. Так би мовити, на дорогу? [81]

- Та знаєте,- мовив Джо,- коли казати правду, то я не вельми охочий пити чужим коштом.

- Не вельми охочі? Нехай і так,- заперечив незнайомець,- але разок не зашкодить, тим паче суботнього вечора. Тож-бо вибирайте, містере Гарджері.

- Ну хіба що заради компанії,- сказав Джо.- Ром.

- Ром,- повторив незнайомець.- А що воліє другий добродій?

- Ром,- сказав містер Вопсл.

- Рому на трьох! - гукнув незнайомець господареві.- Три склянки!

- Цей другий добродій,- зауважив Джо, відрекомендовуючи містера Вопсла,- такий, що ви б його заслухались, якби почули. Це псаломник з нашої церкви.

- Он як,- хутко підхопив незнайомець і примружив до мене око.- 3 тієї церкви, що на відчепі край боліт, і могили навколо неї?

- Атож,- підтвердив Джо.

Незнайомець вдоволено прицмокнув люлькою і витяг ноги вздовж лавки, де тільки він і сидів. На ньому був дорожній капелюх з широкими обвислими крисами, а під капелюхом щільно пов'язана хустинка, через що волосся зовсім не було видно. Коли він дивився на вогонь, на обличчі у нього наче з'явився якийсь хитрий вираз, а потім напівприхований усміх.

- Я не бував у ваших краях, панове, але так здається, що у вас тут безлюдна місцевість ближче до річки.

- На болотах воно здебільше безлюддя,- підтвердив Джо.

- Звичайно, звичайно. А чи не трапляються тут які цигани або, скажімо, волоцюги чи то жебраки?

- Ні,- відповів Джо,- оце хіба що втікачі-каторжни-ки час від часу. Та на них не так і легко натрапити. Правда ж бо, містере Вопсл?

Містер Вопсл милостиво зволив кивнути головою, хоч і не надто захоплено, бо ж ці згадки не містили нічого втішного для нього.

- А вам, мабуть, доводилося їх ловити? - спитав незнайомець.

- Та раз було,- визнав Джо.- Воно-то, власне, ми й не ловили їх, а просто цікаво було подивитись, тож ми й пішли - містер Вопсл, Піп і я. Чи не так, Піпе?

- А так, Джо.

Незнайомець знову подивився на мене - усе ще мружачи [82] одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці»- і сказав:

- Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?

- Піп,- відповів Джо.

- Це що, його ім'я?

- Ні, не ім'я.

- То прізвище?

- Ні,- відповів Джо.- Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.

- Це ваш син?

- Та, бачите...- задумливо протяг Джо - не тому, що тут було над чим думати, а тому, що у «Веселих Моряків» так годилося - глибокодумно розмірковувати з люлькою в зубах, незалежно про що йшлося.- Як вам сказати... Ні, Ні, не син.

- Небіж? - запитав незнайомець.

- Та, бачите...- промовив Джо все в такій самій поважній задумі.- Власне, ні. Правду кажучи, ні, не небіж.

- Тоді хто ж він вам, у лихої години? - вигукнув незнайомець, як мені здалося, з зовсім недоречною гарячковістю.

Аж це до розмови вклинився містер Вопсл. За родом своєї діяльності добре поінформований у питаннях спорідненості, оскільки йому доводилось пам'ятати всіх родичів, з якими не дозволяється брати шлюб, він докладно з'ясував, які саме родинні зв'язки поєднують мене з Джо. На завершення містер Вопсл гаркливо відтарабанив якийсь монолог із Річарда Третього, додавши при кінці: «Як каже поет», чим достатньою мірою (у власних очах) виправдав свою поведінку.

Зауважу, до речі, що містер Вопсл кожного разу, коли заговорював про мене, вважав за доцільне скуйовдити при цьому моє волосся, щоб воно лізло мені в очі. Я й досі не розумію, чому і він, і всі інші, хто бував у нас в гостях, неодмінно мусили піддавати мене цій принизливій процедурі^ Здається, не було жодного випадку за моїх ранніх літ, щоб котрийсь довгорукий добродій з нашого кола, завівши про мене мову, не виявляв своєї прихильності в такий спосіб.

Увесь цей час незнайомець дивився тільки в мій бік, і то так, наче твердо вирішив кінець кінцем мене підстрелити й покласти трупом. Але після того, як він згадав лиху годину, більше ні слова не почулося з його уст, аж поки подали склянки рому з водою. Ось тоді він і стрельнув, і постріл цей був напрочуд дивний. [83]

Словами він нічого не сказав, а просто розіграв цілу пантоміму, адресовану тільки для мене. Він розколотив ром у своїй склянці тільки для мене і для мене ж покуштував його. Але і розколотив, і покуштував ром він не поданою йому ложкою, а напилком.

Зробив він це так, що тільки сам я й побачив напилка, а скінчивши, витер його й сховав у нагрудну кишеню. Я зразу ж здогадався, що це напилок Джо і що цей незнайомець знає мого арештанта. Я втупився в нього, мов зачарований. Але він тепер невимушено відхилився на лавці й уже не звертав на мене уваги, завівши розмову головним чином про ріпу.

Суботніми вечорами наше село огортало розкішне відчуття, що всі клопоти залагоджено й можна супокійно перепочити перед тим, як знову доведеться братися за життя, тож з такої нагоди Джо наважився пробути в шинку на півгодини довше, ніж звичайно. Коли ці півгодини й ром водночас вичерпалися, Джо підвівся й узяв мене за руку.

- Стривайте хвилинку, містере Гарджері,- озвався незнайомець.- У мене, здається, завалявся в кишені новенький блискучий шилінг, і якщо я його знайду, він дістанеться вашому хлопцеві.

Незнайомець вийняв з кишені пригорщу дрібних монет, вибрав з неї шилінга і, загорнувши його в якийсь пожмаканий папірець, вручив мені.

- Це тобі,- сказав він.- Запам'ятай! Тобі особисто! Я подякував йому, витріщившись на нього поза межі

всякої пристойності і міцно тримаючись за Джо. Незнайомець попрощався з Джо, попрощався з містером Вопслом (котрий теж вийшов з нами), а на мене тільки глянув тим своїм прицільним оком - ні, не глянув, бо воно в нього було приплющене,- але хіба мало на що здатне око, коли його примружити!

Дорогою додому, якби мені охота говорити, я міг би вибалакатись уволю, адже містер Вопсл розпрощався з нами на самому порозі «Веселих Моряків», а Джо весь час тримав рота широко розтуленим, щоб якомога більше вивітрився дух рому. Але я був страшенно приголомшений тим, що знову випливли назовні мій давній злочин і давній знайомець, тож ні про що інше не міг і думати.

Джо, підбадьорений тією рідкісною обставиною, що моя сестра виявилась не надто сердитою, коли ми показалися в кухні, вирішив розповісти їй про блискучого шилінга.

- Закладаюся, що фальшивий, - урочисто заявила [84] місіс Джо.- Бо чого б він дарував його хлопцеві! Ану-но покажи.

Я дістав монету з папірця, і перевірка підтвердила її справжність.

- Але що це? - скрикнула місіс Джо, кидаючи геть шилінга й хапаючи папірець.- Дві фунтові банкноти?

Таки й правда: дві замащені пухкенькі банкноти по фунту стерлінгів, здавалося, близько знайомі з усіма ското-ринками графства. Джо знов схопив капелюха й побіг до «Веселих Моряків» з наміром повернути банкноти власникові. Поки Джо не було, я сидів на своєму звичайному ослінчику й невидюще дивився на сестру, впевнений, що незнайомця там уже не буде.

Незабаром Джо повернувся й сказав, що незнайомця справді вже немає, але що він, Джо, переказав у «Веселих Моряках», де власник може знайти свої гроші. Тоді моя сестра загорнула їх у шматок паперу й поклала під висушені пелюстки троянди в розписаному чайнику на буфеті у святковій вітальні. Там вони й залишилися лежати, ставши для мене джерелом гнітючих видив ще багато-багато днів та ночей.

Того вечора я довго не міг заснути, усе мені не сходило з думки, як незнайомець цілиться в мене з невидимої рушниці та як ганебно й ницо я повівся, вступивши в потаємну змову з каторжниками (про що я вже встиг був і забути). Та й згадки про напилка не давали мені спокою. Мене брав страх, що, коли я найменш цього сподіватимусь, він знов візьме й вигулькне. Зрештою я приспав себе думкою про візит до міс Гевішем наступної середи, але й уві сні не знайшов спокою: мені примарилось, наче з-за дверей насувається на мене напилок, а хто його тримає - не видко. Я аж закричав і прокинувся.

Додати в закладки

  
Переклад Translate