VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ
Розділ восьмий - надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися й, нарешті, зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Аддердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.
IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ
Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам'ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м'ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за ґудзики на самих критичних місцях його одяганки, - тільки свідчило, що він затятий парубок.
Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, [246] досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом - містер Томас Марвел усе робив неквапно - він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.
- І все ж таки це черевики, - сказав Голос.
- Подаровані черевики, - відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них. - І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.
- Гм! - озвався Голос.
- Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І - чи повірите? - в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства... А от тепер вони мені підсунули, маєш!..
- Паскудне графство! І люди препогані, - промовив Голос.
- Правда ж? - сказав містер Томас Марвел. - Боже! Ну й черевики! Хай їм!
Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, - не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч - і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.
- Де ви? - спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку. [247]
- Що це я, п'яний? - пробурмотів містер Томас Марвел. - Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння...
- Не хвилюйтеся, - промовив Голос.
- Годі вже вам фокуси виробляти! - крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. - Де ви? Буду я ще хвилюватись!
- Не хвилюйтеся! - повторив Голос.
- Зараз ви хвилюватиметесь, - погрозився містер Томас Марвел. - Де ви? Хай лишень я побачу вас... - А може, ви поховані? - спитав він, помовчавши.
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.
- Пі-у-їт! - цвірінькнула десь далеко вертихвістка.
- Теж мені пі-у-їт, - сказав містер Томас Марвел. - Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.
- Не доведи Господи! - сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. - То я випив. Так я й думав.
- То не сп'яну, - промовив Голос. - І з нервами у вас гаразд.
- О-о! - протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. - То я випив, - безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. - Але можу присягтись, що я чув голос, - прошепотів він.
- Звичайно, чули.
- От знову! - вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.
- Не будьте дурнем! - гукнув Голос.
- Це вже я збожеволів... - сказав містер Томас Марвел. - Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це - привид.
- Ні те і ні те, - мовив Голос. - Слухай.
- От бевзь, - сказав містер Марвел.
- Та стривай же! - Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
- Ну? - зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди. [248]
- То ти думаєш, що це примарилось?
- А то ж як? - спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
- Гаразд, - з полегкістю мовив Голос. - Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
- Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист - і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.
- Ну, - промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги, - то це все тобі мариться?
Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
- Якщо ти ще будеш пручатись, - попередив Голос, - я дам тобі цим камінцем по голові.
- Здорово, - сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. - Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
- Все це - дуже просто, - сказав Голос. - Я - невидима людина.
- Верзіть собі казна-що, - відповів містер Марвел, кривлячись від болю. - Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.
- От і добре, - мовив Голос. - Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.
- Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?
- Я - невидимий. Це головне. І зрозумій, що...
- Та де ж ви? - перебив його містер Марвел.
- Тут. За кілька кроків від тебе.
- Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви - просто повітря. Я - не якийсь неук!
- Правильно. Я - повітря, і ти дивишся крізь мене. [249]
- Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви - тільки порожній голос, га?
- Та ні, я - такий самий, як і всяка людина, - я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я - невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
- Значить, ви таки справжній?
- Ну звісно, справжній.
- Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, - попросив Марвел. - Тоді це не буде така чудасія.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап'ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.
- Оце маєш! - скрикнув він. - Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... - Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. - Чи не їли ви хліба з сиром? - спитав він, тримаючи невидиму руку.
- Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
- Ага! Хоч ви - ніби й дух.
- Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.
- Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, - сказав містер Томас Марвел. - Але як же це ви спромоглися, до дідька?
- Довго розповідати. І до того ж...
- А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.
- Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...
- Боже! - зітхнув містер Марвел.
- Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі... Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.
- Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...
- Боже! - застогнав містер Марвел. - Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..
- Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти! [250]
- Стривайте, - сказав містер Марвел. - Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!
- Візьми себе в руки, - відповів Голос. - Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.
- Я вибрав тебе, - пояснив Голос. - Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи - і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина - могутня! - На хвилинку він замовк, щоб чхнути. - Але якщо ти викажеш мене, - вів далі Голос, - якщо ти не зробиш того, що я звелю...
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.
- Я не викажу вас, - запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. - І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.