XXXII. ЗЛИДАРІ В СОБОРІ
Забившись поміж лав по закутках собору,
Що охолоджує їм подих, злидарі
Не зводять погляду з довершеного хору,
Що в двадцятеро горл співає тропарі.
Вдихнувши запах свіч як пахощі хлібини,
Мов биті пси, що не підводять голови,
Вони Всевишньому й патрону щохвилини
Проказують смішні та вперті молитви.
Як хочеться жінкам на лави посідати
По тижню, сповненім страждання за гріхи.
А на руках у них у дивному манатті
Аж надриваються охриплі дітлахи.
І груди в цих жінок забруднені від супу,
Благання лиш одне застигло на очах
І дивляться вони з обуренням на групу
Дівчиськ, що швендяють у зім'ятих брилях.
Надворі холод, ніч, і чоловік п'яниця.
Година промайне, і буде стільки лих!
Тим часом навкруги гугнявить, шепче й злиться
З брудними волами збіговисько старих:
Тут паралітики, каліки та причинні,
Яких ще вчора всі минали манівцем.
І молитовники обнюхують старинні
Сліпі з собакою, своїм поводирем.
Вони своє дурне й старчаче поклоніння,
Заслинившись, весь час звертають до Христа,
Який на стелі спить, пожовклий від проміння,
Не помічаючи гріховного гурта;
Не помічаючи жебрацького лахміття -
Як схоже це на фарс, похмурий і бридкий! -
Буяє молитов словесне рясноцвіття,
І тон у містики безрадісно важкий,
Коли за нефами, де сонце йде на спадок,
Засяють посмішки і збрижаться шовки,
І пані немічні з родин, де є достаток,
В святі кропильниці занурюють пучки.
1871
XXXIII. ВКРАДЕНЕ СЕРЦЕ
Ятриться смутком бідне серце,
Крізь дим плюється на корму,
На нього тиснуть люки й дверці,
Ятриться смутком бідне серце
Від слів солдатських, повних перцю,
Що тонуть в реготі й диму.
Ятриться смутком бідне серце,
Крізь дим плюється на корму.
Солдатські вибрики, чим далі,
Купають серце у багні;
Гидкий малюнок на штурвалі,
Як той, що виліз із матні;
І стогне серце у багні,
Щоб вирватись у сині далі,
Де чистота на глибині
Поглине вибрики невдалі.
О серце бідне, дай пораду,
Коли зжують вони тютюд
Й почнуть ікати до упаду,
Що далі? Серце, дай пораду!
Коли зжують вони тютюн
Й тебе примітять, як досаду,
Що далі? Серце, дай пораду,
Ось-ось зжують вони тютюн.
Травень 1871
XXXIV. ПАРИЗЬКА ОРГІЯ, АБО ПАРИЖ ЗАСЕЛЮЄТЬСЯ ЗНОВУ
Падлюки, ось Париж! Заповнюйте вокзали!
А сонце висушить вогнем легень жарких
Бульвари, що колись скривавили Вандали.
Твердиня Заходу, одне із міст святих!
Вперед! Освітять шлях вам вилиски пожежні.
Ось вам і пристані, ось і бульвари, ось
Будинки, угорі ж - і небо те безмежне,
Що від червоних бомб зірками зайнялось!
Палаци вимерлі ховайте у конури!
Вам освіжають зір зніяковілі дні.
Ось і руді стада, розпусниць гурт похмурий:
Так божеволійте ж - ви будете смішні!
Жадлива зграє сук, прагнуших парування,
Крик золотих споруд вас зве. Крадіть! Жеріть!
Ось у судомах ніч, здригаючись, зарання
Спадає на Париж. У кого дужа хіть,
Пиячте! Та коли ударять світла зливи,
Із вас здираючи ваш золотий убір,
Блюватимете ви, німі та нерухливі,
У білу далечінь утупивши свій зір?
За королеву тост! Яка сідниця в неї!
Вслухайтеся лише, як гикавки звучать!
Вслухайтесь, як сліпма вистрибують лакеї,
Старці й недоумки у ніч жахних багать!
Спаскуджені серця, о моторошні пащі,
Зубами клацайте, ви, сморідні роти!
За підлу німоту дають вам вина кращі...
Звитяжці, вам ганьба роздула животи!
Гидотні запахи вдихайте, о падлюки!
Вмочайте в трупний яд мотузку і стилет!
На тім'я владно вам свої поклавши руки:
«Загиньте в безумі!» - наказує Поет.
«Тому, що риєтесь ви у жіночім лоні,
Жахаєтеся ви конвульсій, у яких
Ця жінка скільки сил душитиме в прокльоні
Ваш підлий виводок на грудях молодих.
О блазні, королі, недоумки, чинуші,
Чи для повійниці, чиє ім'я Париж,
Щось важить ваша їдь, тіла та ваші душі?
Вона вас струсить геть, розпусники! І ви ж
Завиєте, як ниць впадете наостанку,
І, гроші правлячи, зневіритеся вкрай,
Побачивши грізну червону куртизанку,
Що стисла кулаки, забувши про одчай!
Як гнівно тупала ногами ти, столице!
Як ніж тобі в нутро впивався навісний!
Коли лежала ти, ясні твої зіниці
Світились добрістю жовтавої весни!
О місто болісне, столице омертвіла,
Що груди і лице до майбуття звела,
На блідість власну ти мільярди брам одкрила,
Минувшина тебе благословить могла;
І, перевівши дух для більшого страждання,
Страшне життя ти п'єш! І чуєш ти тоді,
Як палець крижаний торка твоє кохання,
І в жилах струменять поезії бліді!
Це не погано, ні. Поезії безсилі
Вже не спинятимуть твій погляд у Майбуть,-
Очей Каріатид Вампіри не потьмили,
Де злотні сльози зір із вишини течуть!»
Хоч бридко: ґвалтівник твого торкався тіла,
Хоча з усіх столиць на світі ти одна
Своїми ранами Природу засмерділа,
Поет рече тобі: «Твоя Краса ясна!»
Тобі найкращий гімн присвятять громовиці,
Гігантський вал снаги допомага тобі;
Лютує смерть, кінець близький, моя Столице!
Всі голоси з'єднай в одній хрипкій трубі;
Ну, а поет збере Низотних Душ ридання,
Волання проклятих, Убивць жорстоких глум,
І бичуватиме Жінок вогнем кохання,
І строфи виринуть: «Оце злочинний тлум!»
- Все стало на місця: у давніх лупанарах
Ридають оргії до хрипу, як колись;
Шалений газ зі стін багряних на бульварах
Зловісно струменить в бліду небесну вись.
Травень 1871