X. НІНИН ОДВІТ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він, її за плечі обійнявши:
- То що? йдемо
Туди, де легко дихать завше,
Коли само
Собою підбадьорить днина
Під ранок нас.
І в гаї кожна деревина
Затихне враз,
Залюблена в зело й росу, що
Спаде от-от.
І ми збагнемо, як значущо
Здригнеться плоть.
Ти пеньюар свій у люцерні
Зоставиш лиш,
Підставивши під легіт терни
Своїх очищ,
І в поле побіжиш селянське.
Звіддалеки
Поллється, начебто шампанське,
Твій сміх дзвінкий.
Ти, сміючись до мене масно,
Даси відтак
Мені спивати,- гарне пасмо,-
Твій дивний смак
Малиновий і полуничний,
О стан гнучкий,
Що вітер пестить спорадичний,
Немов крадій.
Тебе смішитимуть колючі
Шипшина й глід
І, буйна голово, найдужче
Твій серцеїд!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сімнадцять літ! Ти будеш щасна!
Луги й город -
Сільська ідилія прекрасна!
Сюди ж підходь!
Змішавши віддихи жагучі
Та голоси,
Ми разом підемо за кручі
В густі ліси.
І серце в тебе від розпуки
Впаде, слабе.
Тоді ти скажеш, щоб на руки
Я взяв тебе.
І понесу тебе, тремтливу,
Я в глиб стежин
І прислухатимусь до співу
Лісних пташин...
Тебе стискаючи в обіймах
Немов дитя,
Я кілька речень емоційних
Тобі в уста
Скажу, п'яніючи від крові
Та красоти,
Шепочучи слова медові,
Що ... знаєш ти.
В гущавині запахне соком,
І сонця схід
Омиє сон злотим потоком
Заздалегідь.
А ввечері? Йдемо з тобою
Шляхом назад,
Який женеться чередою
Повз гарний сад.
Там яблуні погнуті в гущі
Ясній стоять.
За милю чути запахущий
Їх аромат!
Ми знов під темною блакиттю
Йдемо селом,
В якому скрізь запахло миттю
І молоком,
І стійлом, звідки теплуватий
Тхне гній тварин,
Де віддихів не зрахувати
Й великих спин,
Які виблискують при сяйві.
І тут-таки
Корова гордо губить зайві
Коров'яки...
І окулярів блиск старечих,
І ніс гачком,
Що звис над чтивом; пива глечик
Із обідком,
Де випускають диму клуби
Сміливо так
Люльки, з яких жахливі губи
Чадять усмак,
Хапаючи з виделок шинки
Нові шматки;
Вогонь осяяв збіжжя скриньки
Й пуховики.
І хлопчика частину задню,
Що сів гольцем
Навколішки і в миску жадно
Уткнувсь лицем.
І лащиться до нього зблизька
Пес на цепку,
І лиже, гавкнувши, хлопчиська
В пухку щоку.
Страшна, немов яга, й пихата,
Якась стара
Своє в'язання до багаття
Перебира.
Ми стільки вздріємо, кохана,
В халупах цих,
Коли зійде зоря багряна
В шибках блідих.
І поза свіжими кущами
Бузку в ту ж мить
Віконце світлими вогнями
Заблискотить...
Ти прийдеш, я тебе кохаю.
Це на добро -
Піти, милуючись, до гаю.-
Вона: - А до бюро?
15 серпня 1870
XI. НА МУЗИЦІ
Вокзальний майдан у Шарлевілі
На плац, поділений на миршаві газони,
У сквер, де до ладу дерева та квітки,
Астматики, котрих замучив день паркий,
Несуть щочетверга міщанські забобони.
А полковий оркестр надвечір у саду,
Виконуючи вальс, гойдає ківерами.
Красується джиґун у першому ряду,
Схилив нотаріус лице над брелоками.
Рантьє чекають, щоб сфальшивила сурма.
Пливуть урядники й огрядні їхні пані.
І зовсім поруч них прислуга йде сама,
Що претензійно так нап'ялила волани.
На лавках зборище колишніх крамарів,
Толочачи пісок фігурними ціпками,
Веде дискусію навкруг договорів,
Полічить бариші і знову про те ж саме.
Ось по-фламандському гладкий якийсь товстун,
На лавку плюснувши задок свій габаритний,
Посмоктує цибух, звідкіль пливе тютюн
Тонкими цівками - і, знаєте, безмитний.
А за газонами регочуть парубки.
Розчулюючись у тромбоннім завиванні,
Троянди нюхають наївні вояки
І бавлять немовлят, аби влюбились няні.
Недбало вдягнений, немов студент, я йду,
Де під каштанами стривожилися кралі.
Вони, все бачачи, сміються й на ходу
До мене погляди спрямовують зухвалі.
А я ні пари з вуст, дивлюся лиш собі
На шкіру білих ший, де в'ються буйні прядки.
Під шнуровицями й убором, далебі,
Я за плечима взрів божественні лопатки.
Невдовзі чобітки й панчохи знявши так,
Я, червоніючи, любуюсь тілом юнок.
Вони шепочуться: мовляв, якийсь дивак.
А в мене біля вуст закрався поцілунок.