Світова класика

ХХІХ Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на...

Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи

ХХІХ

Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на гори й гучно стрельну на його честь та на честь Едварди. Ось просвердлю в скелі дірку, заміную та й підірву гору на його честь та на честь Едварди. Скотиться з гори донизу величезний уламок скелі й саме тоді, як пливтиме його пароплав, щосили гуне в море. Я знаю одне місце на горі, де є рівчачок, по якому й раніше скочувалось каміння, пробиваючи собі дорогу просто до моря. А в самому низу міститься причал для човнів.

- Два свердла!- прошу я в коваля.

І коваль виточує два свердла…

Еві загадали їздити конем добродія Мака туди-сюди дорогою між млином та пристанню. Вона мусила робити чоловічу роботу - перевозити мішки з зерном та борошном. Стрічаю її: яка вона гарна! Яке в неї свіже личко! Боже милий, якою ласкою сяє її усмішка! Я бачився з нею щовечора.

- Ево, кохана моя, у тебе такий вигляд, ніби ти не маєш ніяких турбот.

- Ти називаєш мене своєю коханою! Я неосвічена жінка, але буду тобі вірною. Я збережу тобі вірність, навіть якщо доведеться через те померти. Добродій Мак щодня все дужче в’їдається в мене, та я про це не думаю. Він казиться, а я собі мовчу. Він хапав мене за руку і темнів від люті. Я маю одну турботу.

- І що ж то за турбота?

- Добродій Мак тобі погрожує. Він мені каже: “Ага, у тебе в голові той лейтенант!” Я відповідаю: “Так, я належу йому”. Тоді він каже: “Ну, постривай же, я його звідси випроваджу!” Він сказав це вчора.

- Дарма, хай погрожує… Ево, я мушу подивитись, чи й досі твої ніжки такі маленькі. Заплющ очі й дай мені глянути!

І вона, заплющивши очі, кидається мені на шию. Її проймає дрож. Я несу її в ліс. Кінь стоїть і чекає.

ХХХ

Я сиджу в горах і працюю свердлом. Навколо мене - чисте, мов кришталь, осіннє повітря. Удари мого свердла лунають рівномірно й твердо, Езоп дивиться на мене здивованими очима. Часом море задоволення перехлюпує через край моїх грудей; ніхто не знає, що я в цих пустельних горах.

Перелітні птахи вже відлетіли - щасливої дороги й ласкаво просимо повертатися назад! Зграйка синичок та кілька горобців живуть самотньо по скелястих схилах і в хащах кущів. Піп-піп! Усе так дивно перемінилось, карликова, карликова берізка червоніє, мов кров, на сірому камінні. Он блакитний дзвіночок, а онде бадилина зніту витикаються з вересу, гойдаються і стиха шурхотять свою пісню. Цсс! А над усім цим кружляє яструб: він витягнув шию і прямує у верхогір’я.

Вже вечоріє, я кладу свої свердла й молоток під камінь і відпочиваю. Все навкруг поринає в дрімоту, на півночі випливає місяць, гори кидають від себе велетенські тіні. Тепер місяць уповні, він скидається на палаючий острів, він - наче якась кругла загадка, викувана з мосяжу, а я собі ходжу й диву даюся. Езоп занепокоєно підводиться.

- Чого тобі, Езопе? Як на мене, то я стомився від журби, я хочу її забути, десь втопити. Я велю тобі: “Езопе, лежи тихо й не тривож мене”. Ева питає: “Чи думаєш ти коли-не-коли про мене?” Я відповідаю: “Завжди”. Ева знов питає: “А це приносить тобі радість?” Я відповідаю: “Справжню радість, і нічого більше, крім радості”. Тоді Ева каже: “Ти вже сивієш”. А я відповідаю: “Так, я починаю сивіти”. А Ева питає: “Невже ти сивієш через свої думки?” А на це я відповідаю: “Можливо”. Нарешті Ева каже: “Тоді ти думаєш не лише про мене…” Езопе, лежи тихо, краще я розкажу тобі щось інше…

Однак Езоп встає і нюшить повітря з боку долини, він скавчить і смикає мене за одіж. коли я таки підводжусь і рушаю слідом за ним, він уже мчить так, що не чує під собою землі. Понад лісом на небі з’являється заграва, я наддаю ходи в тому напрямку. Перед моїми очима спалахує якесь вогнище, величезне багаття. Я зупиняюсь, придивляючись до нього, роблю ще кілька кроків і не можу відвести погляду - горить моя хатина.

ХХХІ

Пожежу влаштував добродій Мак, я відразу про це здогадався. Я втратив звірині шкури й пташині крила, втратив опудало орла, - все згоріло. Що ж тепер? Дві ночі я перебував просто неба, але не подався в Сірілунн просити притулку. Врешті-решт я найняв занедбану рибальську хижку біля пристані й позатикав усі щілини сухим мохом. Я спав на підстілці з червоного вересу, який наносив з гір. Я знов, дав собі раду.

Едварда переказала через гінця, що чула про моє нещастя й пропонує мені від імені батька кімнату в Сірілунні. Невже Едварда співчуває? Невже Едварда великодушна? Я не переказав їй через гінця ніякої відповіді. Хвалити Бога, я вже мав притулок і відчув якусь горду радість від того, що відповів мовчанням на Едвардину пропозицію. Я стрів їх з бароном на дорозі, вони йшли під руку, я подивився їм обом у вічі й мимохідь вклонився. Вона зупинилась і спитала:

- Ви не хочете в нас жити, пане лейтенанте?

- Я вже облаштував своє нове житло,- відповів я й собі зупинився.

Вона дивилась на мене, груди її важко дихали.

- Та й у нас вам ніхто не завдав би лиха,- мовила вона.

У моєму серці ворухнулась вдячність, але я не мав змоги щось сказати.

Барон помаленьку відійшов.

- Мабуть, ви більше не хочете мене бачити?- питає вона.

- Дякую вам, панно Едвардо, за те, що ви запропонували мені у себе вдома притулок, як згоріла моя хатина,- сказав я.- Це було дуже великодушно, тим паче, що ви навряд чи мали на це згоду свого батька.- Я стояв перед нею простоволосий і дякував їй за пропозицію.

- Боже милий, Ґлане, ви більше не хочете мене бачити!- раптом мовила вона.

Барон погукав її.

- Вас кличе барон,- сказав я і знов з кашкетом у руках низько їй вклонився.

І я подався в гори до своєї міни. Тепер мене вже ніщо, ніщо не могло роздратувати. Я зустрів Еву.

- От бачиш!- гукаю я.- Добродій Мак не спроможний мене прогнати. Він спалив мою хатину, а в мене тепер є друга…

Ева несе щітку та відро смоли.

- А це що, Ево?

На причалі під скелею добродій Мак перевернув човна й загадав Еві його посмолити. Він стежив за кожним її кроком, вона мусила слухатись.

- А чого саме при березі? Чого не на пристані?

- Добродій Мак так звелів…

- Ево, Ево, голубонько, з тебе зробили рабиню, а ти й не нарікаєш Леле, ти знов усміхаєшся і в твоїй усмішці вирує життя, хоч ти й рабиня.

Коли я прийшов до своєї міни, мене чекала несподіванка. Я помітив, що тут хтось був і, роздивившись жорству, впізнав сліди довгих гостроносих черевиків добродія Мака. “Чого він тут нишпорить і що винюхує?” - подумав я і роззирнувся. Ніде нікогісінько. Я геть нічого не запідозрив.

І я заходився гатити по своєму свердлу, сном-духом не знаючи, що чиню божевілля.