ХХХІV
Якийсь чоловік спитав:
- Ви більше не стріляєте? Езоп гасає лісом і ловить зайця.
Я сказав:
- Йдіть і самі його вбийте.
Минуло кілька днів, до мене навідався добродій Мак: очі в нього позападали, обличчя змарніло. Я подумав: “Чи правда, що я можу читати людські думки, чи ні?” І сам не знаю.
Добродій Мак заговорив про обвал і про катастрофу. То була лиха пригода, прикра випадковість, мовляв, я тут не винен.
Я сказав:
- Якщо комусь припекло за всяку ціну розлучити мене з Евою, то він цього досягнув. Бог його прокляне!
Добродій Мак спідлоба глянув на мене - в очах була підозра. Він щось промимрив про гарний похорон, про те, що нічого не пожалів.
Я сидів і дивувався, як ловко він викручується.
Він не хотів ніякого відшкодування за човна, якого розтрощив мій обвал.
- О, ви не хочете, щоб я вам заплатив за човен, за відро смоли та за щітку?- спитав я.
- Ні, любий пане лейтенанте,- відповів він.- Як вам таке могло спасти на думку!- І він подивився на мене повними ненависті очима.
Я не бачив Едварди три тижні. Щоправда, одного разу стрів її в крамниці, куди прийшов по хліб. Вона стояла за прилавком і перебирала всілякий крам. Окрім неї, там були тільки два прикажчики.
Я голосно привітався, вона звела на мене очі, але не відповіла. Я подумав, що мені не хочеться при ній брати хліб, і звернувся до прикажчика - попросив шроту й пороху. Поки мені зважували, я дивився на неї.
Сіра й замала сукня з пошарпаними петельками; плоскі груди важко дихали. Як вона виросла за літо! На чолі - задума, характерні дугасті брови здіймалися на обличчі, мов дві загадки, у всіх рухах з’явилося більше впевненості. Я глянув на її руки: вигляд тих довгих тонких пальців так мене зворушив, що я затрепетав. Вона й досі перебирала крам.
Я горів бажанням, щоб Езоп забіг просто до неї за прилавок і впізнав її. Тоді я відразу ж покликав би його до себе, а в неї попросив би вибачення,- що б вона відповіла?
- Прошу!- каже прикажчик.
Я заплатив, узяв свої пакунки й віддав поклін. Вона звела очі, але й тепер не відповіла. “Ну й добре!- подумав я.- Може, вона вже баронова наречена”. І я пішов без хліба.
Вийшов надвір, я кинув погляд на вікно. Ніхто не дивився мені вслід.
ХХХV
Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.
Люди якось загадково притихли, вони були задумані й мовчазні, їхні очі дожидали зими. З тих місць, де в’ялили рибу, вже не чулися ніякі крики, на пристані панував спокій, усе лаштувалося до зустрічі вічної ночі північного сяйва, коли сонце лягало спати в море. Глухо-глухо хлюпотіли на якомусь самотньому човні весла.
Човном пливла дівчина.
- Де ти була, любонько?
- Ніде.
- Ніде? Овва, я тебе впізнав, я бачив тебе влітку.
Вона причалила до берега, вийшла з човна й прив’язала його.
- Ти була пастушкою і підв’язувала панчоху, я стрів тебе якось уночі.
Легкий рум’янець займається на її щоках, і вона збентежено сміється.
- Моє гірське дівчаточко, зайди до мене в хатину, дай-но я на тебе подивлюсь. А звати тебе Генрієта.
Та вона мовчки проходить мимо. Вона вся в сповитку осені й зими, її почуття заснули.
Сонце вже впірнуло в море.
ХХХVІ
І ось я вперше вирядився в свій мундир і подався в Сірілунн. Моє серце мало не вискакувало із грудей.
Я пригадав усе, що сталось від того першого дня, коли Едварда підбігла до мене й при всіх обняла, а потім упродовж кількох місяців жбурлялася мною туди-сюди й довела мене до кривої голови. Чи сам я винен? Так, моя зірка збила мене з дороги. Я думав: як вона зловтішатиметься, коли сьогодні я стану перед нею навколішки й виповім їй таємницю свого серця! Вона запросить мене сісти й звелить принести вина, а тієї миті, як піднесе келиха до вуст, щоб випити, то скаже: “Пане лейтенанте, дякую вам за той час, що ми провели разом, я ніколи цього не забуду!” Та як тільки я зрадію і в мені зажевріє надія, вона вдасть, ніби п’є і відставить келиха не пригубивши. І не приховуватиме від мене, що тільки вдає, ніби п’є, їй хочеться, щоб саме це я й помітив. Отака вона є.
Гаразд, незабаром усьому буде край!
І, йдучи дорогою вниз, я думав далі: мій мундир її вразить, нашивки на ньому нові й красиві. Шабля дзвенітиме, торкаючись підлоги. В мені розлилась якась нервова радість і я прошептав сам до себе: “Хтозна, що ще може статися!” Я підняв голову й махнув рукою. Годі принижуватись! Треба знати свою гідність! Хай там що, а я більше не йтиму на зближення. Вибачте, красунечко, що я вас не сватаю…
Добродій Мак зустрів мене на подвір’ї, його очі ще дужче позападали, а сам він ще більше подався.
- Вже їдете? О, так. Мабуть, останнім часом вам тут не вельми затишно, еге ж? Згоріла ваша хатина.- І добродій Мак усміхнувся.
Раптом мені здалося, що я бачу перед собою наймудрішу на цілий світ людину.
- Заходьте, пане лейтенанте, Едварда вдома. Тим часом бувайте. Може, побачимось до відходу пароплава на пристані.
І він пішов, похнюпивши голову, щось міркуючи та насвистуючи.
Едварда сиділа у вітальні й читала. Коли я зайшов, вона кинула здивований погляд на мій мундир, зиркнувши на мене скоса, мов пташка, й навіть почервоніла і розкрила рот.
- Я прийшов попрощатись,- врешті мовив я.
Вона враз підвелась, і я побачив, що мої слова таки справили на неї враження.
- Ґлане, ви їдете?
- Як тільки прибуде пароплав.
Я хапаю її за руку, за обидві руки, мене поймає якийсь безглуздий захват і я, скрикнувши: “Едвардо!” - припадаю до неї очима.
Тієї ж миті вона стає холодна, мов крига, й показує свій норов. Все в ній повстало проти мене, вона випросталась. Я стояв перед нею, як жебрак, випустивши її руки і давши відійти. Пригадую, що після цього я стояв і безтямно казав одне й те ж: “Едвардо! Едвардо!” - безліч разів, ні про що не думаючи, аж поки вона спитала: “Ну? То що ви хотіли мені сказати?” Я нічого не міг їй пояснити.
- Ти ба, ви вже їдете!- сказала вона.- Хто ж приїде сюди на той рік?
- Хтось приїде,- відповів я.- Хатину, мабуть, відбудують.
Мовчимо. Вона вже взялася за свою книжку.
- Шкода, що батька немає вдома,- мовила вона.- Та я перекажу йому ваше вітання.
На це я нічого не сказав. Підійшов до неї, ще раз узяв її за руку й мовив:
- То прощайте, Едвардо.
- Прощайте,- відповіла вона.
Я відчинив двері, вдавши, що пішов. А вона вже сиділа з книжкою в руках і читала, таки справді читала, перегортаючи сторінки. Нічим, геть нічим не зворушило її моє прощання!
Я кашлянув.
Вона обернулась і здивовано сказала:
- Ви ще тут? Мені здалося, що ви пішли.
Тільки Богові то відомо, але яке ж велике було її здивування! Вона мимохідь його перебільшила. “Напевно, весь час знала, що я стояв у неї за спиною”,- майнуло в мене в голові.
- То я піду,- сказав я.
Тоді вона підвелась і підійшла до мене.
- Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,- мовила вона.- Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?
Не довго думавши, я відповів:
- Так.
- То, може, приведете його завтра?- спитала вона.
Я пішов.
Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.
Тепер усьому край…
Остання ніч у хатині. Голову обсідали думки, я лічив години. Вранці я спорядив собі останній сніданок. День видався холодним.
Чого вона просила, щоб я сам привів до неї пса? Чи вона хотіла поговорити зі мною, сказати мені щось на прощання? Мені вже нічого сподіватись. А як вона обходитиметься з Езопом? Езопе, Езопе, вона тебе мучитиме! Через мене вона тебе битиме, може, й жалітиме, але в кожнім разі - треба чи не треба - битиме і цілком тебе розбестить…
Я підкликав Езопа, погладив його, поклав наші голови поруч і взяв рушницю. Він уже почав вищати - на радощах, що підемо на полювання. Я знов поклав наші голови поруч, приставив дуло до Езопової потилиці й спустив курок.
Я найняв чоловіка, щоб одніс Едварді труп Езопа.
ХХХVІІ
Поштовий пароплав мав відпливати ввечері.
Я пішов на пристань, мої речі вже були повантажені. Добродій Мак потис мені руку й підбадьорив: мовляв, мені випада гарна погода, просто чудова погода, він і сам за такої погоди залюбки кудись помандрував би. Підійшов лікар, з ним прийшла Едварда. Я відчув, як у мене затремтіли коліна.
- Ми хотіли побачити, чи благополучно ви підніметесь на борт,- сказав лікар.
Я подякував.
Едварда, глянувши мені у вічі, мовила:
- Пане лейтенанте, мушу подякувати вам за вашого пса.
Вона зціпила губи, вони були в неї геть білі. Вона знову назвала мене паном лейтенантом.
- Коли пароплав відходить?- спитав лікар якогось чоловіка.
- За півгодини.
Я нічого не сказав.
Едварда від збудження не могла встояти на місці.
- Лікарю, може, підемо додому?- спитала вона.- Я зробила те, що мені належало.
- Ви виконали свій обов'язок,- сказав лікар.
Вона лагідно засміялась з його вічних поправок і відповіла:
- А хіба я сказала не те саме?
- Ні,- коротко відповів він.
Я подивився на нього. Цей чоловічок був холодний і несхитний. Він намітив собі певний план і послідовно його дотримувався. А якщо він усе таки програє? Однак нічим себе не викаже, його обличчя завжди непроникне.
Смеркало.
- Ну, прощайте,- сказав я.- Дякую вам за кожен день.
Едварда мовчки глянула на мене. Тоді знов відвернулась і задивилась на пароплав.
Я сів у човен. Едварда ще стояла на набережній. Коли я зайшов на борт пароплава, лікар крикнув: “Прощайте!” Я подивився на берег, тієї ж миті Едварда відвернулась і майже побігла з набережної додому, лишивши лікаря далеко позад себе. Так я бачив її востаннє.
Моїм серцем прокотилась хвиля смутку…
Пароплав рушив з місця, мені ще видно було вивіску добродія Мака “Склад солі і порожніх бочок”. Та скоро й вона зникла з моїх очей. Зійшов місяць і висипали зірки, навколо здіймались гори, і я бачив безкраїй ліс. Онде стоїть млин, а там, он там була моя затина, що згоріла. На попелищі височіє сам-один сірий камінь. Іселіна, Ева…
Над горами й долами стелеться полярна ніч.
ХХХVІІІ
Я написав усе це, щоб збавити час. Мене тішили спомини про те літо на півночі Норвегії, коли я безліч разів лічив години, а час усе-таки пролітав. Заходять великі зміни, дні вже не хочуть минати.
У мене ще бувають радісні хвилини, та час стоїть незрушно, а я ніяк не збагну, як же можна так незрушно стояти. Я кинув військову службу й тепер сам собі пан, мені добре ведеться: я зустрічаюся з людьми, роз’їжджаю в екіпажах, інколи, заплющивши одне око, пишу в небі вказівним пальцем, лоскочу під шиєю місяця й, мені здається, що він сміється - аж заходжується від реготу й радіє, як дурненький, що його полоскотали під шиєю. Все усміхається. Я з луском відкорковую пляшку й скликаю веселу громаду.
Щодо Едварди, то я про неї не думаю. Чого б мені не забути її зовсім за такий довгий час? Я маю гідність. І коли хто-небудь спитає мене, чим я журюсь, я зразу відповім: “О, я не журюсь нічим”…
Кора лежить і дивиться на мене. Спершу був Езоп, а тепер - Кора. Лежить і дивиться на мене. На каміні цокає годинник, крізь відчинені вікна до мене долітає міський гамір. Стукають у двері, й листоноша подає мені якогось листа. На ньому печатка з короною. Я знаю від кого він, умить здогадуюсь, чи, може, якоїсь безсонної ночі мені те все наснилося. Однак у листі нічого не написано, там лежить тільки дві зелені пташині пір’їни.
Крижаний жах проймає мене і стає холодно. “Дві зелені пташині пір’їни!- кажу я сам собі.- Що ж, нічого не вдієш! Та чого мені так холодно? Лишенько, це через отой клятий протяг!”
І я зачиняю вікна.
“В листі лежать дві пташині пір’їни!- міркую я далі.- Мені здається, я їх пізнав, вони нагадують мені невеличкий жарт з часів мого побуту на півночі Норвегії - таку собі пригодку з-поміж багатьох інших пригод. Як приємно знов бачити ці дві пір’їни!”
І раптом ввижається мені чиєсь обличчя і вчувається чийсь голос, і той голос каже: “Прошу, пане лейтенанте, ось ваші пташині пір’їни!”
Ваші пташині пір’їни…
Коро, лежи тихо, чуєш, я вб’ю тебе, якщо ти поворухнешся! Погода гарна, спека просто нестерпна. Чого це я надумався позачиняти вікна?! Відчини знов вікна й розчахни двері! Сюди, людоньки, заходьте веселитись! Гей, посильний, гайда надвір і наклич до мене багато-пребагато людей…
День минає, а час ніби зупиняється.
Усе це я написав лише задля своєї втіхи й розважив себе, як зумів. Мою душу не гнітить ніяка журба, я жадаю одного - поїхати звідси геть, сам не знаю куди, але кудись світ за очі, може, в Африку чи Індію. Бо я належу лісам і самотині!
© Aerius, 2004