Сцена тринадцята Росаура ...

Сцена тринадцята

Росаура

Краще б я цього не знала!

Зглянься, небо! Хто зумів би

Бути смілим та обачним

І собі знайшов би раду

В цім становищі двозначнім?

А чи є ще хтось на світі,

Кого б небо неласкаве

Звідусіль нещастям било

І карало до неслави?

Що в такій робити скруті,

Де нема, здається, й ради,

Щоб знайти собі полегкість

І якусь утіху мати?

З першого нещастя й разу

Не було, щоб за гіркотним

Не тяглось нещастя інше;

Йдуть вони одне за одним,

Передаючи свій спадок.

І, як фенікс¹⁶, в круговерті

Одне з одного виходять,

Беручи життя від смерті,

І їх попіл у гробниці

Завше тліє й теплий завше.

Це великі боягузи, -

Спостеріг мудрець, сказавши,

Що біда сама не ходить;

Я кажу: хоробрі, доле,

Бо всякчас вперед ступають,

Не звертаючи ніколи.

Той, хто їх з собою носить,

Хай будь-що вчинити рішить,

Але може не боятись,

Що вони його полишать.

Я це знаю: стільки в мене

Їх було, що й не злічити,

Не живу без них ніколи,

Через них, о білий світе,

Злісним фатумом підтята,

Падаю в обійми смерті.

Що в цім випадку робити?

Де знайти слова відверті?

Я скажу, хто я, Клотальдо,

Що за мене встав, о Боже,

І мою боронить честь, -

Він образитися може,

Бо велів мені мовчати,

Ждати слушної години.

Чи Астольфо не скажу,

Хто я, й він мене зустріне, -

Як від нього я втаюся?

Бо якщо збрехать зуміє

Погляд, голос а чи мова, -

Їм обман душа відкриє.

Що зроблю? Чому ж я буду

Знов гадать, якщо відомо,

Скільки б я не побивалась,

Все обдумавши свідомо,

Коли прийде небезпека,

Все вчиню, що горе схоче.

Править муками своїми

З нас ніхто не має мочі.

А якщо я рішенця

Не знаходжу і не знаю,

Що робить мені, хай біль

Вже свого доходить краю,

Хай закінчується мука

І зникає, і не треба

Сумніватись, а поки що

Поможи мені, о небо!

Сцена чотирнадцята

Астольфо

Я приніс портрет, сеньйоро,

Ах, мій Боже!

Що дивує

Вашу світлість?

Те, що бачу

Тут Росауру і чую.

Я Росаура? Мене ви

Прийняли за іншу даму;

Я - Астрея, не хвилюйтесь,

Не вдавайтеся в оману,

Знайте, я не заслужила

На подібну честь велику.

Ні, Росауро, душа

Не обманює ізвіку

І хоча Астрею бачить, -

В ній Росауру кохає.

Зрозуміти вас не змію,

Що сказати вам, не знаю;

Я лише одне скажу,

Що мені Естрелья (може,

Це Венера) повеліла,

Щоб я тут, де гарно й гоже,

Ждала вас і вам сказала,

Щоб мені портрет вручили,

Щоб я їй передала,

І для вас це зрозуміле.

То Естрелья хоче так,

Мушу слухатись, хоч гірко,

Хоч було б мені й на шкоду,

Адже це веління зірки.

Хоч стараєшся над силу,

Та, Росауро, не в змозі

Ти всього втаїть. Очам

Накажи, щоб в суголоссі

Зі словами сполучались,

Бо звучить, як винуватий,

Інструмент, що розладнався,

І не може поєднати

Своїх виразів фальшивих

Із справдешніми чуттями.

Вам кажу лише, що жду я

На портрет.

Ізнов те ж саме!

Раз мене манити хочеш,

То й від мене жди обману.

Я кажу, й інфанті скажеш,

Що до неї маю шану,

Що було б із мого боку

Негалантно, як я знаю,

Їй портрет послать, тому

Із поваги посилаю

І дарю оригінал;

Віднесеш його до неї,

Бо його з собою носиш,

Як сама себе, Астреє.

Коли хтось узявсь за діло,

Гордий, мужній і бувалий,

Зробить інше, хай і краще,

Хоч йому те нав’язали,

То принижений і бідний

Вернеться з великим жалем.

Я прийшла по цей портрет

І вернусь з оригіналом,

Хай і кращим, та вернусь

Жалюгідна; дайте, прошу,

Ваша світлосте, портрет, -

Тільки з ним вернутись зможу.

А коли не дам, то як

Принесеш?

Ось так, марудо.

Відпусти, кажу.

Не вирвеш!

Слава Богу, він не буде

В жінки в іншої в руках!

Ти страшна.

А ти - зрадливий.

Все, Росауро моя.

Я твоя? Ти брешеш, хтивий.