4
Ти, хто пишатися б міг одним лиш переліком предків,
А благородністю все ж їх перевищив усіх,
Ти, хто в душі зберігає образ чеснот свого батька,
Щоб до нового життя не бракувало їм сил,
Ти, хто й до красномовства хист од батька отримав,
А видатніших, ніж він, Форум промовців не знав!
Замість наймення прикмети подав я - і мимоволі
Видав тебе: винувать славу свою, не мене.
Я не схибив: тебе - твоя власна зраджує гідність,
Хто ти - знає весь Рим, і не моя тут вина.
А що належне тобі в своїй пісні віддав я, - гадаю,
При справедливім такім принцепсі, то не біда,
То не пошкодить тобі, бо сам же Батько вітчизни
Гніву не має, коли в пісні про нього пишу.
Й не заборонить того, бо Цезар - спільне надбання,
Значить, є і моя частка в суспільнім добрі.
Ймення своє для похвал віддає співцям і Юпітер,
Можуть вуста будь-чиї славу співати йому.
Цезар - видимий бог, Юпітер - той, в кого вірять,
Виправдать можуть тебе два щонайвищі зразки.
Втім, вину всю беру, хоч і так мені важко, на себе:
Ти на писання моє впливу не маєш тепер.
Та й не нова це провина моя - розмовляти з тобою:
Ще до вигнання я звик мову з тобою вести.
Тож не лякайся, що дорікнуть тобі другом-вигнанцем:
Гнів, а чи заздрість, кажу, ляжуть на дружби творця.
Батько твій - ось кого подивляв я ще від дитинства;
Те, про що знають усі, нині й ховати дарма.
Хист мій він вихваляв (можливо, ти пам'ятаєш)
Більше, ніж сам я той хист і поважав, і цінив.
Про мої вірші він так говорив, що в тій його мові
Міг я пізнати чуття і благородства глибінь.
Тож, увійшовши в твій дім, не тільки тебе обманув я:
Першого я у той час батька твого обманув.
Ні, то не був обман! Життя моє, всі мої вчинки,
Окрім останніх, на жаль, чистими завжди були.
Та навіть похибку ту, якщо б узяв до уваги,
Як усі лиха ті йшли, - злочином ти не назвеш.
Занапастив мене страх, та передусім - необачність,
Лиш про ту долю свою краще забути дозволь!..
Свіжих ран не торкай, аби знову не розійшлися:
Ще ж затягнутися їм навіть сам спокій не дав.
Кару свою по заслузі несу, але, що вчинив я, -
Те несвідомо вчинив, ще раз і ще раз кажу.
Видно, сам бог це відчув, інакше смертю скарав би,
А всі набутки мої іншій людині б оддав.
Може, з вигнання, поки живу, мене він одкличе,
Хай лиш у грудях його з часом пом'якшає гнів.
Нині ж, молю, хоч в інші місця мене хай скерує,
Тільки б не розгнівивсь ще й за нескромність мою!
Трохи затишніше, ближче до Риму хай буде вигнання,
Далі від ворогів, що грабуванням живуть.
Август - ласкавість одна: якби попросити за мене,
То не відмовив би він - маю надію на те.
Берег Евксинський мене полонив; колись недаремно
За негостинність йому назву "Аксинський" дали.
Тихих вод тут нема, що ледве хвилюють під вітром,
Суден із дальніх країв гавань погідна не жде.
Вколо - грабівники, племена, до розбою поквапні -
Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл!
Ті, що ти чув про них, про спраглих крові людської, -
Поряд, під тим же, що я, небом холодним живуть.
Таврія неподалік, де богині-лучниці вівтар
Часто - аж лячно казать - вбивством жахним обагрявсь.
Тут, пам'ятають, Тоант владував; у той край лиховісний
Добрих людей не тягло, не зазирали й лихі.
Вдячна Діані за те, що лань замість неї обрала,
Внучка Пелопа їй тут будь-які жертви несла.
Потім, коли Орест (лиходій чи герой - невідомо)
Волею мстивих богинь в шалі забрів аж сюди,
Разом з фокейцем, що став зразком правдивої дружби,
Бо мали спільну, одну, душу вони в двох тілах,
Тут же до вівтаря (перед дверима подвійними вівтар
Зрошений кров'ю стояв) зв'язаних двох привели.
Смерті своєї, однак, ні один не лякався, ні другий:
Бачачи явний кінець, кожен за другом тужив.
Жриця вже стала, з мечем наготовленим; варварська стрічка
Скроні вже оповила - грецькі! - обом юнакам.
Братову мову нараз Іфігенія-жриця впізнала -
Й, замість удару завдать, брата в обійми взяла.
Образ богині тоді від кривавих жертв, їй немилих,
В інший, ласкавіший край перевезла кораблем.
От із тією землею, де світ кінчається, звідки
Люди тікають й боги, я по сусідству живу.
Тож недалеко од нас криваві приносили жертви,
Горе! Кажу "од нас", хоч між чужинців живу!..
О, якби зглянувся бог і мене з ходовими вітрами,
Як і Ореста колись, вивіз по хвилях відсіль!..
5
О найдорожчий із друзів моїх, до кого, бувало,
Я, наче до вівтаря, у безнадії горнувсь!
Ти, чиє слово живе при житті мою душу тримало -
Так язичкові огню згаснуть олія не дасть.
Не побоявсь ти один одкрити гавань надійну
Для корабля, що його сам Громовержець вразив.
Ти, хто своїм майном мене б захистив, якби Цезар
Навіть родинне добро, спадок, у мене забрав.
Так уже я захопивсь, що, забувши де я та хто я,
Мало що ймення твого, друже, не вимовив тут!
Сам ти впізнаєш себе. Упізнавши, прагнучи слави,
Схочеш, щоб можна було іншим гукнути: "Це ж я!"
Радо б, тільки дозволь, назвав я тебе на імення,
Щоб із хвалою з'єднать рідкісну вірність твою.
Все ж боюся того, щоб на шкоду не вийшла подяка:
Ще ж бо завадить тобі шана невчасна моя.
Краще душею радій (дозволено це і безпечно!),
Що пам'ятливий - я, що незрадливий - ти.
Так і надалі веслуй, помагаючи другові, поки
Бог іще в гніві й рвучкі не вгамувались вітри.
Дбай Про рятунок мій, хоч мене з понурого Стіксу
Може добути лиш той, хто і пожбурив туди.
Рук усе ж не складай і стійко - рідкісна риса! -
Дружбі, що в'яже нас, дружбі несхитній служи!
Хай тебе й далі Фортуна веде, майна ха.й не бракне,
Щоб, не бідуючи сам, міг помагати своїм.
Хай і жона добротою постійно дорівнює мужу,
Спокою спальні нехай сварка вам не сколихне.
Хто з тобою у кровнім зв'язку, хай так тебе любить,
Як близнюка свого - Кастора - любить близнюк.
Син хай народиться в тебе, до тебе в усьому подібний,
Б звичаях гарних його всяк щоб тебе пізнавав.
Донька - зятя у дім хай веде при факелах шлюбних,
Щоб для онуків ти був ще молодим дідусем.