12
Радиш, аби я писанням розраджував долю невтішну,
Щоб од неробства мій дух пліснявою не узявсь.
Легко сказати "пиши!". Писання - то для щасливих,
Лиш у погідній душі може снуватися вірш.
А мою долю шарпають, б'ють вітри супротивні,
Гіршої, аніж моя, - важко собі й уявить.
Хочеш, аби, синів поховавши, Пріам веселився,
Танці - Ніоба вела, втративши дочок своїх?
Думаєш, легко мені, одинокому, серед найдальших
Ґетів од горя свого - та до пісень перейти?..
Навіть якби в мені сила така, як у того, хто мужньо
З волі Аніта зустрів смертну годину свою,
Мудрість усе ж під ударом таким напевно б упала:
Гнів Громовержця знести - це понад сили людські.
Старець - кого Аполлон мудрецем назвав, опинившись
У безнадії такій, не написав би й рядка.
Хай би прийшло забуття - вітчизни милої, друзів,
Хай би про втрачене все, втративши пам'ять, забув -
Страх своє діло б робив - не дав би спокійно писати:
Всюди, куди не поглянь, ворог жорстокий грозить.
Ще ж мій розум, додай, немов зіпсований ржею,
Якось отерп і змалів, наче убуло його.
От не відновлюй щороку ріллі наполегливим ралом -
Що на ній буде рости, окрім самих будяків?
Довго стоятиме в стайні рисак, то врешті охляне,
На перегонах йому - вже лиш останньому буть.
На суходолі покинь до води навикле суденце -
Скоро струхліє воно, будуть щілини одні.
Не сподівайся, що я, хто й колись не був витривалим,
Зможу принаймні собі на чужині дорівнять.
Довго я лиха терпів - і пішли на те сили душевні,
І полишила мене крапля остання снаги.
Часто, от як тепер, до рук узявши табличку,
Віршем, стопа при стопі, я розставляю слова,
Що то за вірші - сам оціни. Вони гідні хіба що
Часу й місця того, де укладач їх живе.
Врешті, духові сил чималих може слава додати,
Спрагла людської хвали, плодом дивує душа.
Марив і я, було, йменням гучним, коли під погідним
Вітром стійкими були щогли мого корабля.
Нині справи мої не такі, аби прагнув я слави,
О, коли б міг я тепер у невідомості жить!
Чи мені радиш, раз віршування йшло так успішно,
Знову складати пісні, дбаючи про похвалу?
Вибачте, дев'ять сестриць, але в моєму вигнанні
Винні найбільше ви, я через вас постраждав!
Як поплатився Перілл за бика, що виробив з міді,
Так за "Мистецтво" своє дорого я заплатив.
Треба було мені вірші покинуть раз і назавжди:
Хто вже під хвилею був - має боятись води!
Та коли знов, шалений, візьмуся за віршування,
Чим допоможе мені у віршуванні той край?
Тут - ані книги, ні слухача: ніхто і не втямить,
Що я читаю, бо й слів не розуміють вони.
Варварська мова довкіл - голоси понурі та дикі,
Криком, що жах наганя, все переповнене тут.
Сам, здається мені, я відвик од латинського слова:
Мову по-гетському вже і по-сарматськи веду.
Все ж зізнаюсь тобі: моя Муза й тут не навчилась
Мовчанці: все вона вірш слово по слову снує.
От і пишу я, а що написав - те полум'ям нищу:
Попелу жменька тремка - праці моєї вінець.
Прагну - й не можу покинути вірші, так і лягає
Кожного разу в огонь пильність щоденна моя.
Віршів лиш крихта якась, що хитрістю чи випадково
Урятувалась, до вас іноді може дійти.
О, якби й вірші "Мистецтва" свого безпечний учитель
Кинув в огонь ще тоді, в попіл їх перемінив!..
13
З гетського краю здоровлення шлю тобі. Та чи можливо
Те, чого сам не зберіг, пересилати комусь?..
Духом я занепав, занедужало й тіло при ньому -
Нині вже цілим єством муки невпинні терплю.
Болі різкі не один уже день відчуваю у боці,
Може, то люта зима так дошкуляє мені?
Та коли ти здоров - значить, я частково здоровий:
Ти, коли падав твій друг, дружнє підставив плече.
Докази дружби великі подав - усіляко старався
Якось мені помогти, порятувати життя.
Винен ти в тому, що рідко мене листом утішаєш,
Руку в біді подаєш, слова жалієш чомусь.
Виправ цю хибу, молю, і тоді красі твого тіла
Плямочка жодна, повір, шкоди не буде чинить.
Я іще більше б тобі докоряв, але знаю: буває,
Навіть надісланий лист може сюди не дійти.
О, дали б то боги, щоб докори мої були марні,
Хай би я помилявсь, що позабув ти мене.
Певно, так воно є! Негоже навіть подумать,
Що непохитний твій дух хилиться до перемін!
Сивий полин скоріш на полях край холодного Понту,
Тмин - на Гіблі-горі враз перестануть рости,
Ніж я повірив би в те, що ти - забув свого друга:
Надто вже темна була б нитка, що Парка снує.
Все ж не таким, як ти є, видаватись остерігайся:
Так безпідставний докір легше тобі спростувать.
Як на дозвіллі колись годин ми не пильнували -
Іноді й довгого дня мало було для розмов -
Так хай тепер листи нам доносять мову безмовну,
Щоб, коли не вуста, хоч той папір говорив.
А щоб тобі не здалось, що я зневіривсь у дружбі, -
Досить кількох тих рядків. Не дорікатиму вже.
Врешті - кінцівка листа: нехай твоя доля не буде
Схожа на долю мою, долю лиху: ну, бувай!