2
Неба та моря боги! Чи лишилося щось, крім благання?
Згляньтесь на те неміцне, хвилями бите судно!
Не поспішайте, молю, приєднатись до Цезаря гніву:
Часом карає один, інший - зласкавиться бог.
Дружня до тевкрів Венера була, Паллада - ворожа,
Йшов проти Трої Вулкан, обороняв - Аполлон.
Дбала про Турна, Енеєві - шкодила донька Сатурна,
Міццю Венери, однак, часто втішався Еней.
Грізний Нептун на Улісса обачного часто здіймався,
Збройна Мінерва ж не раз порятувала плавця.
Що ж заважає мені, хоч я не з героїв, чекати
Ласки прихильних богів, поки ворожі гнітять?
Марно, нещасний, гублю ті слова! От мовлю, а хвиля
Важко шмагає мене - сіллю гіркою в уста.
Нот, жахний буревій, моїм благанням жбурляє,
Робить усе, щоб воно не досягнуло богів.
Видно, й вітри завзялись примножити карою кару -
Геть і вітрила несуть і молитви з моїх уст.
Лихо мені! То не хвилі - гори перекотом ходять!..
Гляну - здається, злетять до щонайвищих зірок.
Лихо! В яку глибочінь поміж хвиль западається море!
Гляну - здається, що там - темного Тартару дно!
Оком, куди не сягну, - довкіл лиш море та небо:
Хвилями море грозить, небо - бовванами хмар.
А поміж ними в усю широчінь гудуть буревії
Хвиля не знає сама, хто нею править тепер.
Ось, набираючись сил, летить із багряного сходу
Евр, а назустріч йому з заходу рине Зефір.
Ось льодяний розшалівся Борей, посланець Ведмедиці,
Ось уже Нот запальний ставить усім їм чоло.
Вдатись до чого, чого уникати - й керманич не знає:
Серед такої біди стало й мистецтво сліпим.
Гинемо, значить, усі... Ніяких надій на рятунок...
Поки те слово кажу, б'є мені хвиля в уста.
Скоро й на душу ляже вона - смертельну вологу
Я на півслові таки під час благань зачерпну.
Вірна дружина моя побивається лиш над вигнанцем,
Лиш про вигнання моє, зжурена, знає вона,
їй і не сниться, що ми - забавки в безкраї моря,
Що буревії нас б'ють, що переслідує смерть.
Добре, що я не дозволив жоні податись за мною -
Двічі б я мусив тоді звідати, що таке смерть.
Нині, хай згину, але ж, як їй не грозитиме лихо,
То в половині своїй все-таки буду живий.
Горе! Який то вогонь блискавиці шугнув поміж хмари!
І мовби тріснула вісь, аж колихнувся ефір.
Хвилі в боки корабля раз по раз так ударяють,
Наче об мури міські - пущене з пращі ядро.
Інший перед одинадцятим після дев'ятого рине
Вал - на таку висоту жоден іще не злітав.
Втім, я нг смерті боюсь - самого способу смерті:
На суходолі б я був - смерть би дарунком назвав.
Є в тому благо, чи в суджений день, чи під лезом упавши,
Тілом у землю стійку, мов на спочинок, лягти,
Дещо сказавши своїм, сподіватись їх сліз на могилі,
А не піти у глибінь - пажерним рибам на корм.
Хай заслужив я на те, але ж інші є тут, окрім мене, -
Чи справедливо і їх разом зі мною карать?
Тож, усевишні, і ви, лазурових вод охоронці,
Враз із висот і глибин не поривайтесь на нас!
Хай те життя, що Цезар зберіг мені гнівом найм'якшим,
Якось доставлю туди, де йому велено буть.
Хочете кари мені, на яку заслужив я, то знайте:
З волі самого судді нижча від смерті вона.
Таж якби Цезар мене до сгігійських вод мав послати,
То не потрібна б йому ваша підмога була.
Повна ж у нього, та без злоби, над життям моїм влада:
Сам же він, що дарував, може забрать будь-коли.
Ви ж, кого жодним вчинком своїм образить не міг я,
Будьте вдоволені тим, що переношу, боги!
Навіть коли б усі враз рятувать нещасливця взялися, -
Марно, бо хто вже пропав - не врятувати того.
Хвиля, скажімо, спаде, вітерець ходовий посприяє,
Зглянетесь ви, а мені - бути вигнанцем таки!
Таж не заради багатств, невситимий, моря рівнину
Я кораблем борозню, аби міняти товар,
Ні до Атен, як колись по знання, ані до азійських
Міст, що їх бачив уже, не завертаю судна,
Ні в Александрове місто славетне, аби подивляти,
Ніле грайливий, твої сповнені чару дива.
Вітру благаю в богів ходового - хто б міг повірить? -
Щоб на сарматську чужу землю ногою ступить.
Місце вигнання мого - дикий берег зліва од Понту,
Скаржуся, що забарна втеча від рідних країв.
Аби побачити хтозна-де в світі загублені Томи,
Кваплю вигнання своє, ласки благаю в богів.
Тож, коли милий я вам, бурхливе приборкайте море,
Оком погідним, боги, гляньте на мій корабель,
А як не милий - тим паче ведіть до місця вигнання:
Саме те місце жахне - кари частина значна.
Дміть у вітрила мої, не баріться, подуви бистрі!
Годі вже нам споглядать рідний Авзонії край!
Цезар не хоче того - не затримуйте більше вигнанця,
Хай вже понтійська земля бачить обличчя моє!
Він повелів - я того заслужив; проти права та честі
Я не наважусь піти - суд його кривдним назвать.
Та коли вчинки людей в оману не вводять безсмертних,
Знайте: в провині моїй злочину дійсно нема.
Вам же відомо: на манівці ненароком зійшов я,
То був не задум лихий - то нерозважність була.
Тож коли домові Авґуста, скромний підданець, сприяв я
Й волю його визнавав першим законом для всіх,
А його вік називав для людей найщасливішим віком,
І, як йому, так і всім Цезарям ладан палив, -
Згляньтесь на мене, боги, бо й крихти неправди немає
В мові моїй, а як є - хвиля хай вкриє мене.
Чи то здалося мені, чи направду розходяться хмари
Й море, втративши гнів, з грізного тихим стає?..
Так воно й мусить буть! То боги, почувши благання,-
Хто б міг богів одурить? - допомагають мені.